Юрій Грузинов: «Я не розумію людей, які втомилися від війни»

Попередня така зустріч випала у 2014 році, на пресконференції, де він разом із колегою Ярославом Пілунським розповів про викрадення російськими військовими та полон у тимчасово окупованому Криму.

Юрій Грузинов – один із документалістів, які роками фіксують Майдан та російсько-українську війну, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Про його метод зйомки кінорежисерка Юлія Гонтарук говорить так: «Юра заходить у гущу подій і не зупиняє зйомку. Я помітила це ще під час подій на Майдані – дуже довгі кадри, камера постійно рухається, і саме в цьому русі можуть відбуватися унікальні речі». Інші оператори зазвичай знімають шот на 10 секунд, каже Юлія. Так під час фестивалю назва фільму «10 секунд» (2016) з операторською роботою Юрія Грузинова набула ще одного значення. Цей фільм Юлії Гонтарук команда Docudays UA відзначила премією імені Андрія Матросова.

Цього року в рамках ОМКФ відбулося дві прем’єри фільмів з операторською роботою Юрія Грузинова – «Машина часу Майдан» та «To Die To Live». Стрічка Володимира Тихого та Романа Любого через досвід сучасної війни повертається до Революції Гідності. Робота Юлії Гонтарук стала підсумком спостереження за військовими-добровольцями та досліджує філософію втрати й трансформації під час війни. Для «To Die To Live» Грузинов у 2015 році зняв Маріуполь і Павлопіль-Широкинську наступальну операцію українських сил.

Грузинов також виступає проти російської пропаганди. Нещодавно провів акцію на Венеційській бієнале та розкритикував навалу «хорошої російської культури».

Про роботу оператора-документаліста, власний досвід війни, українське кіно та його роль у суспільстві – в цьому інтерв’ю.

– Юрію, на Q&A після прем’єри фільму «To Die To Live» всі основні питання ставили військові. Наскільки, на Вашу думку, їхня позиція має визначати сьогодні український суспільний договір – і яку роль у цьому процесі може відігравати кіно?

– Це дуже важке питання. У нас суспільний договір взагалі порушений.

Є ті, хто пішов сам захищати країну, і є ті, хто за жодних умов цього не робитиме, але залишається тут, живе тут і фактично ніяк не бере участі в житті країни.

Тому складно однозначно відповісти, що саме хочуть сказати військові. Чи хочу я як військовий акцентувати зараз на тому, що люди так і не почули за три-чотири роки повномасштабної війни… Хтось не може змиритися з постійними атаками на Київ, а хтось досі ховає голову в піску, як страус.

– Ви чимало років фіксуєте українську реальність – від Майдану до фронту. Як сьогодні, переглядаючи цей матеріал у фільмах «Машина часу» та «To Die To Live», переосмислюєте власну роботу?

– Я ще не встиг усе це відрефлексувати. По-перше, я досі не вірю, що Юля завершила це кіно, вона пройшла неймовірний шлях. По-друге, я вперше побачив «Машину часу Майдан» – хлопці дуже довго ховали монтаж від мене. Роман Любий і Володя Тихий зробили неймовірне. Вони взяли весь обсяг моєї зйомки й фактично дозволили самому матеріалу проявити те відчуття простору і часу, що притаманне й мені самому.

Якщо подивитися на те, як я знімав 12 років тому, у мене виникає дуже багато питань до себе. Мої кадри не були такими особливими, як зараз. Просто пощастило опинитися у потрібний час у потрібному місці – добре, що не маю звички швидко вимикати камеру. Це дало можливість і в першому, і в другому фільмі передати стан героїв або подій, за якими ми стежили.

Обидва фільми – це командна робота операторів. Для мене це дуже важливе знайомство з українським суспільством як документаліста і моє занурення в нього. І дуже приємно розуміти, що тепер цей матеріал став кіно, що збирає стільки глядачів.

– Завдяки Вам до фільму «To Die To Live» увійшли унікальні епізоди Широкинської операції під Маріуполем у лютому 2015 року. Там не тільки «Азов», а й Ви ризикували життям, знімаючи «ковзанки із багнюки». Як розповіла Юлія Гонтарук, усі тоді були в берцях, Ви ж так і не встигли змінити кеди…

Що для Вас сьогодні означає цей матеріал – як особиста пам’ять і як документ епохи?

– Тоді в траншеях із хлопцями мені, напевно, вдалося зафіксувати і власну трансформацію після цивільного життя. Через ці окопи під Широкиним ми й прийшли на війну. У той момент бойова обстановка була дуже активною, і вже факт зйомки важливий.

– Як підкреслює Володимир Тихий, військові за роки війни створили величезний масив власної відеохроніки. Чи бачите Ви в цьому матеріалі майбутній великий пласт української документалістики?

– Так, цей матеріал ще не оцінений, і режисерам ще багато з ним працювати.

– На чому зазвичай фокусуєтеся Ви, якій техніці надаєте перевагу?

– На умовній події – Run and Gun. Намагаюся максимально близько наближатися до об’єкта, тому з хлопцями йду дуже далеко.

Я не можу це пояснити як якесь відчуття. Знаю, що треба зняти – й знімаю. Коли хлопці проти, іду назустріч. Буває, що я відчуваю, що не треба знімати, але знімаю, тому що розумію: потім це буде потрібно.

Техніку обираю не за маркою, назвою чи чимось іншим, а виключно за практичними речами: маса, об’єм, наскільки витривала батарея, як камера працює вночі. У мене немає прив’язаності до певного бренду. Є задача, яку треба виконати, є розуміння, яка техніка для цього потрібна, – і я її використовую. Це унітарне питання.

– Що для Вас означає колективна робота в такій спільноті однодумців, як «Вавилон’13»?

– Для мене «Вавилон’13» завжди був родиною, зараз співпрацюємо рідше. Тільки це не колектив однодумців, а радше колектив різнодумців, який об’єднало те, що кожний має власну точку зору. Думка кожного або посилює спільноту, або ставить питання, на які треба поглянути з іншого боку. Це набагато краще, ніж просто бути однодумцями.

– Над якими проєктами Ви зараз працюєте?

– Це фільми про війну, про любов, про різне. Жоден із проєктів, у яких я подавався як оператор, на жаль, не пройшов відбір «Тисячовесни». Подивимося, що буде далі.

– Зате один із фільмів про кінорежисера Ігоря Малахова, що переміг у цьому конкурсі, має початися із кадрів, де Ви у Венеції робите нотатки в блокноті «Список п*дарасів 2026». Як, до речі, на Бієнале відчувалося ставлення до України?

– Взагалі інтерес до України не падає. Навпаки, там був безпрецедентний крок: на Бієнале дозволили поставити «Оригамі Оленя» Жанни Кадирової біля центрального входу до Бієнале в Джардіні.

Я вважаю, що це було найвище визнання українських художників і України як країни, яка продукує конкурентне мистецтво. Нам просто потрібно більше культурного продукту для світу.

І тут нам треба точно визначитися з двома речами. Перше – зрозуміти, яким чином за допомогою соціального клею, яким є кіно, склеїти наше внутрішнє суспільство, утримати його достатньо міцним і не дати йому розвалитися. Адже за роки війни люди втомлюються, і в такому стані вже важче зрозуміти, у якому світі вони живуть, заради чого вони творять. Нам потрібен цей соціальний клей – культура, кіно, мистецтво, і цим потрібно займатися дуже активно.

Друге – те, що дуже добре роблять наші режисери: комунікувати з Європою про те, як ми живемо і що ми робимо, щоб продовжувати й підтримувати своє життя, захищати себе.

– Зараз час суспільних змін і водночас, в якомусь сенсі, – період безчасся. Чи можете поділитися, що тримає Вас, що допомагає жити?

– Мені не потрібна допомога – ні моральна, ні психологічна, ні фізична. Я був у полоні в Криму. Я був поранений на Майдані.

Фінансово, звісно, я прийму будь-яку допомогу. Але в іншому я взагалі не розумію людей, які втомилися від війни чи від цього життя. Як можна втомитися від такого цікавого життя?

– Це дуже рідкісна відповідь. У чому Ви бачите потенціал української документалістики? Що насправді в сучасних фільмах може вразити світ?

– Напевне, тим, що, попри все, немає ознак стагнації у кіно. Ми живемо далі, і цим, напевне, й вражаємо – своєю роботою, пошуком нової кіномови, нової форми.

Я взагалі вважаю, що в Україні зараз час кіно нової хвилі, яке ще оцінять в Європі. Власне, це тільки початок.