Match in a Haystack: свідчення мовою тіла

Яким має бути документальний фільм про війну? Українські автори працюють в діапазоні від фіксації руйнувань і травм і паралелей з архівними матеріалами до намагання осмислити суспільні зміни, поміркувати про способи зберегти пам’ять. Автор фільму Match in a Haystack, що по суті, означає «Невловиме», Джо Гілл розповідає про акт творення у Києві на початку повномасштабного вторгнення. Кінорежисер знайомиться з жіночим танцювальним колективом Pro Contemporary і досліджує, що відбувається до виходу на сцену. Документальним свідченням виступає мова тіла.

І назва, і початок фільму є ніби тестом на проникливість. З перших кадрів розповідь про Київ має дещо інформаційний характер: введення в воєнні реалії, кадри зруйнованих міст, відсилки до теми репресій української культури і намагання Росії її заглушити.

Втім, на відміну від багатьох американських стрічок, які фокусуються на коментарях та інтерв’ю, Гілл намагається справді вдивитися в своїх героїнь і пропонує їм ділитися не лише своїми судженнями, а й рухом чи імпровізованими танцями – на київських кухнях, балконах, сходах будинків. Фільм на 85 хвилин занурює глядача у світ, де репетиції переносяться через обстріли й повітряну тривогу. Пластична вистава тут не запрошення до екскейпізму, натомість ідеться про випробування, стійкість, пошуки сенсів.

Заслуговує на увагу сама постановка проблематики фільму: зазвичай мистецтво «свідчить» про травму, а тут танець є втіленням травми і відповіддю на неї водночас. Це робить цей фільм вагомим внеском у розповідь про сутність війни і український спротив російській агресії.

Свідчення в світлі сучасного мистецтва

Отже, ключовий експеримент Гілла – танець як форма свідчення. Замість «розказати» про біль чи втрати, кінорежисер пропонує своїм героїням відреагувати рухом у просторі, який має для них значення. І до цього варто придивитися уважніше: у кіно часто відбувається «переклад» досвіду героїв на мову режисера; тут – навпаки: учасниці колективу мають можливість висловитися власною мовою. Сцени, де постановниці Юлія Лопата та Гала Пеха танцюють на «порожній сцені», працюють сильніше, ніж будь-який закадровий текст.

Цей підхід не новий у мистецтві перформансу, але в воєнній документалістиці авторці ще не зустрічався. Кінорежисерка Ельвіра Невєра у фільмі «Синдром Гамлета» досліджує мову тіла – під час репетицій непрофесійні актори театру з-поміж ветеранів, волонтерів, активних киян і киянок теж висловлюють невловимі для слів емоції.

У випадку з Гіллом рух зберігає пам’ять війни – свідчення про тимчасову окупацію, смуток через відстань із рідними, хвилювання про майбутню виставу через вимушену перерву на сцені. Словом, це привід подумати, як з точки зору сучасних авторських підходів може розвиватися жанр «інтерв’ю», якими можуть бути свідчення.

У фільмі також звучить політична позиція щодо української культури. Протагоністки Match in a Haystack наголошують, що вони не балерини, адже у світі поняття «український танець» стереотипно означає балет, що часто розглядається в контексті Росії. Відтак, нова українська сцена в сучасному танці шукає свободу й нові можливості.

Життя в кадрі і відчуття присутності

Мову фільму визначила сама, доволі компактна, команда, що вела незалежні зйомки з невеликим бюджетом. На початку проєкт підтримувала медійна компанія VICE, однак вона збанкрутувала, і головними деміургами фільму стали сам Гілл і оператор Натанаїл Браун. У Києві їм допомагали локальна продюсерка Дарія Мітюк, фотографка Юлія Кочетова. Фільм було створено в співпраці з VICE News і продюсерською компанією Fit Via Vi (відома за Reality на HBO та Sugarcane на NatGeo) за підтримки Pulitzer Center on Crisis Reporting.

Що менше людей і техніки на зйомках, то більше невимушеності на майданчику – якщо знайти підхід до героїв. І в фільмі відчувається, що камера стала навіть емоційно ближчою до протагоністок. Окремі відверті епізоди було знято без присутності оператора.

Природність ситуації й інтимність великим студійним воєнним фільмам даються найтяжче. У роботі ж Гілла, навпаки, відчувається, як героїні фільму самі намагаються поділитися пережитим.

Замість сфокусуватися на красивих елементах танцю, команда обирає чесність. Фільмування ведеться на камери Canon C500mkII з вінтажними об’єктивами Canon FD, що має додати фільму теплої фактурності. «Ручна зйомка» без штатива чи стабілізаторів додає відчуття присутності, емоційної напруги, інтимності і «життя в кадрі».

Оманливі враження

До слабких сторін можна віднести вже згаданий майже новинний початок, як і окремі епізоди з тривалими інтерв’ю й поясненням контексту. Спочатку може навіть виникнути хибне відчуття, що перед нами черговий інформаційний продукт. Кінематографічності танець додає поступово, на повну силу перформанс звучить уже на фінальних кадрах.Для частини глядачів, привчених до швидкого темпу й яскравої картинки, це рішення може бути перешкодою. Водночас, фільм адресовано широкій аудиторії як універсальну історію.

Чи вважати таку тонку драматургію недоліком? Давайте визначимося: чи має режисер в усьому йти назустріч глядачеві? Чи конче глядач має чекати від кіно стереотипної яскравості чи неймовірного («Такого ще ніколи не було»)?
Експериментальність й танець як мову не завжди оцінить людина без досвіду у мистецтві або кіно. Та ризик, що фільм може «загубитися» серед видовищних прем’єр, має бути радше викликом для дистрибуції й промоції.

Док як акт спротиву

У Match in a Haystack задокументтовано період нерішучості й зміни професії мисткинь на початку повномасштабного вторгнення. Це цікавий досвід кінорежисера, який під час роботи на ТБ фіксував смерть і руйнування, а нині прагне розповідати про життя й творення. Йому вдалося акцентувати на важливій істині, яка ніби й на поверхні, але не завжди оцінена кінематографістами: війна, в тому числі, є можливістю розповісти про те, як і завдяки чому люди продовжують бути людьми.

Фільм не містить «героїчного наративу», а навпаки звертається до дійсності без фільтрів – із її крихкими, нерівними, небездоганними моментами. І замість танцювального шоу ми вдивляємося в самих себе, і десь навіть трохи пишаємося, що ми не тільки жертви війни, ми – творці.

Одне з послань фільму – мистецтво не може зупинити війну, але здатне протистояти її сутності. Тож давайте й надалі дистанціюватися від імперських канонів, адже, критично зауважують співрозмовниці Джо Гілла, той же балет не має бути уособленням культурного домінування Росії.

У фільмі, що так спонукає до креативних рішень, автор обійшовся без власних рефлексій, як і без намагання висловити себе. Натомість співпричетність і емпатія кінорежисера лише наближають Match in a Haystack до міжнародної аудиторії.

Джо Гілл – американський режисер, сценарист, продюсер, п’ятиразовий лауреат премії Emmy. Засновник і президент незалежної кіностудії Dangerous Company у Лос-Анджелесі, США. Партнером студії є індонезійська продюсерська компанія QUN Films – дочірнє підприємство QUN Holdings. У роботі Dangerous Company документальний фільм First Light, знятий в Арктичному колі, художня повнометражна стрічка у співавторстві з кінорежисером Ендрю Річардсоном (Lord of the Rings, Ponies) та мінісеріал, продакшн якого відбувається в Африці.

Свою кар’єру розпочав у медіа як продюсер VICE News, де створив низку відзначених нагородами міжнародних репортажів і фільмів. Його роботи транслювались на HBO, Showtime та Vice TV. Відзначений Emmy «За найкраще висвітлення культури» (Inside the Pedophilic Manga Industry in Japan, 2023), «За найкращий репортаж у довгому форматі», «За найкращу відеожурналістику» (Return of the Taliban, 2022, Showtime), а також «За висвітлення екстрених подій» та «За найкращий випуск новин» (матеріали про протести після вбивства Джорджа Флойда, 2021).
З дитинства цікавиться театром. У шкільні роки обрав можливість навчатися з дому.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»
Фото: кадр з фільму та з сайту ОМКФ