«Ми живі, бо все ще можемо танцювати». Як Джо Гілл та Стефані Нолл зняли фільм у Києві

Назва цього фільму, Match In A Haystack («Сірник у копиці сіна», як зазначено у програмі 16-го ОМКФ) по суті означає «Невловиме». Те, що не можна висловити словами, танцівниці розповідають на своїх репетиціях перформансу про нескорених українок-косачок.

За сюжетом, танцювальний колектив у Києві перетворює танець на акт спротиву, пам’яті та солідарності. «Косачка» збирає аншлаги… Знята незалежною американською командою у співпраці з українськими мисткинями, стрічка про цю виставу досліджує глибину мистецтва в часи катастроф.

У цьому фільмі чимало знайомих українцям імен. Режисеркою-постановницею виступила Юлія Лопата, авторкою хореографії стала незалежна хореографка, засновниця команди сучасного танцю Procontemporary Галина Пеха, костюми створила художниця Ася Сутягіна («Додому», «Люксембург, Люксембург»). В епізодах знімалася акторка Соломія Кирилова («Памфір»). Фото для фільму робила режисерка Юлія Кочетова. А продюсують цей фільм самі мисткині – відома американська балерина Місті Коупленд і Стефані Нолл, яка народилася в Україні й працює в Лондоні.

Попри потенціал для широкого прокату, оператор Натаніель Браун не робив із цієї історії шоу «Танцюють всі». Танець тут виступає елементом розмови і навіть незламності. За сюжетом, на початку повномасштабного вторгнення танцівниці міркують, яким має бути мистецтво під час війни. «А тобі добре, що я танцюю?» – запитує одна з героїнь у сестри-військової.

Дистрибуцією фільму займається сама команда. Стрічку вже презентували у понад 12 містах США. Після прем’єри на ОМКФ 25 жовтня, вже завтра, фільм можна переглянути на Megogo.

Перед українською прем’єрою фільму авторка «Документів» поговорила з режисером Джо Гіллом. Також ненадовго у перерві між репетиціями до нас приєдналася Стефані Нолл.

Універсальна тема як океан спільного

– Джо, якою може бути роль кіно у переговорах щодо України?
– Дуже добре питання. Так важливо не втратити здатність бачити людину – навіть у тих, кого зламала або змінила війна. Часто ми фокусуємося лише на руйнуванні, на смерті. Ці образи з медіа й комунікацій – зруйновані вулиці, розбомблені будівлі – для багатьох у світі є чимось абсолютно далеким.

Насправді ж ми маємо набагато більше спільного, ніж нам здається. І, принаймні у цьому фільмі, сподіваюся, ми створюємо цей зв’язок – насправді, в досвіді українців ми можемо впізнати й себе. Зрештою, є група танцівниць, яка дуже схожа на ту, з якою я зростав у Нью-Йорку. І [американській аудиторії] це допомагає уявити ці втрати.

–Деякі люди кажуть, що кіно про війну України проти РФ часом потребує легших історій – романтики, можливо навіть комедій. Що Ви думаєте про це?
– Це складне питання, і я завжди тримаю його у полі своєї уваги. Для мене найголовніше – допомогти людям глибше зрозуміти реальність цих подій через мистецтво. Кіно має не просто фіксувати щось, а створювати містки між глядачем і переживаннями тих, хто проходить через війну. Важливо, щоб глядач відчув зв’язок із собою, з іншими людьми, які переживають біль, втрати, надію. Щоб він усвідомив спільність – за кожною історією стоїть справжня людина з живими почуттями. Коли це відбувається, глядач стає сильнішим і відчуває себе частиною міжнародної спільноти.

Другий аспект, який для мене критично важливий як для режисера, який прийшов із медіа, – це відповідальність тих, хто приймає доленосні рішення, від яких залежать тисячі, навіть мільйони життів. І наше завдання – через кіно та документалістику висвітлювати цю відповідальність, тримати цих людей під контролем, нагадувати світу про наслідки їх вибору.

Важливо не втратити здатність бачити людину.

Я бачив багато жахливих знімків – війни, конфлікти, протести. Тоді здавалося, що це і є моя робота: зафіксувати все найгостріше. Але одного разу, коли я фотографував протест, мене побили 10 людей. Я лежав на посеред натовпу, без камери й без речей. Мене врятувала жінка, якій вдалося витягти. «Я – мама, мої діти активісти. Ми, батьки, тут, щоб допомогти іншим», – розповіла вона про себе.

Війна – це не історія, мародерство – це не історія.
Це контекст.

Це стало для мене поворотним моментом. Я зрозумів, що набагато важливіше розповідати історії тих, хто підтримує, хто творить. Війна – це не історія, мародерство – це не історія. Це контекст, а історія – це про те, як ми намагаємось жити попри все.

Танок як відповідь на питання

Стефані, як у роботі над фільмом Вам допоміг ваш досвід на сцені? Що означає для вас танець?
Стефані: Танець, рухи – це частина людяності, і це частина нашого тіла. Форма вираження, як і будь-яке мистецтво, але також – фундаментальна частина життя.

Що мені особливо імпонує в учасницях «Косачки», – це те, як вони створюють танець, що долає межі. Вони виступають для українських військових, запрошують їх приєднуватися до танців, відволікалися від війни…

Чимало жінок у 2022-му залишили сцену, та все ж знову повернулися до танцю. Адже в ньому ми зберігаємо так багато емоцій, болю й травми. І для наших героїнь це був процес, через який вони проживали те, що відбувалося.

Джо: Танок – це те, що ми можемо втратити у війні, його можна знищити і відняти. А також це про відчуття життя. Ми живі, бо ще можемо танцювати, і це частина історії.

Ми працювали з прекрасною композиторкою Кеті Річардсон. Коли думали про музику та які інструменти використовувати, поверталися до цієї ідеї, що звук має виходити з тіла, б це все, що нам зараз належить. У музиці є голос – крик, який повторюється як мотив. Адже тіло – це частина того, що зазнає удару в конфлікті.

– Джо, що ви знали про Україну до зйомок? Чи легко вдалося знайти спільну мову з протагоністками?
– Я хотів приїхати до Києва багато років. Не знав ні історії, ані української культури і в усьому покладався на друзів, партнерів і колег, які навчали мене.

Я не експерт з України, але знаюся на тому, як люди змінюються під час війни. Довіра з’явилася тому, що ми не просто прийшли зняти фільм. Ми жили з українською командою, вечеряли разом, залишалися під час комендантської години. Ми були справжніми партнерами.

Кіно у спільноті: спільні вечері й повітряні тривоги

– Чи проводили дослідження перед зйомками, і скільки часу це зайняло?
Стефані: Цей процес тривав понад чотири місяці, або й навіть довше. Спершу ми шукали саме тих людей, які б поділяли наше бачення і прожили б ці нові емоції, сенси. Найтяжче зберегти надію та бути союзниками в той час, коли здається, що світ руйнується… Коли такі мисткині знайшлися, ми зрозуміли, що це і є наш фільм.

– Стефані, як у роботі над фільмом Вам допоміг ваш досвід на сцені?
– Моя участь у проєкті починалася не з ролі продюсерки. Спершу я долучилася як танцівниця, яка добре орієнтується в цьому середовищі – в Україні й у Києві. Я мала змогу познайомити команду з різними колективами, і все почалося з простих розмов – про танець, про спільноти, про людей.

Колектив «Косачки» втілює дух спротиву, жіночої солідарності та культурної ідентичності, що тримає країну в найтемніші часи.

Поступово ми перейшли до пошуку тієї єдиної групи, яка могла б не просто танцювати, а розповісти щось глибше – про досвід, про реальність, про внутрішню силу в час війни.

Так ми й прийшли до «Косачки» – колективу, чия творчість і позиція дуже точно відображають те, що означає бути українцем сьогодні. Ці люди втілюють дух спротиву, жіночої солідарності та культурної ідентичності, що тримає країну в найтемніші часи.

– Наскільки важливий локальний продакшн для міжнародного проєкту?
Джо: Дуже важливий. Якщо ти чужинець, то бачиш історію лише ззовні. Ми працювали з Дар’єю Мітюк як локальною продюсеркою, з Юлією Кочетовою як фотографкою. Без них цього фільму просто не було б.

– Що найбільше запам’ятався під час роботи в Києві?
Джо: Для мене це наші протагоністки, яких ми знімали. Їхнє відчуття спільноти, підтримки, відвертість, рішучість. Вони приходили в студію, будь-що, і творили. Це було неймовірно зворушливо.

Ми всі прокидалися від сигналу тривоги і йшли працювати. У цьому була гідність, відчуття спільноти.

Стефані: А для мене це була вібрація культури в Києві, згуртованість. Ми всі прокидалися від сигналу тривоги і йшли працювати. У цьому була гідність, відчуття спільноти. І це надихало – бачити, як люди створюють моду, мистецтво, перформанси, кохають, живуть. Це було дуже потужне й глибоке відчуття.

«Не всі емоції можна пояснити навіть терапевту чи коханій людині»

– Що ви думаєте про зв’язок між травмою, війною та культурною ідентичністю? Як це проявляється у вашій роботі?
Працювати з травмою – дуже особлива задача. Наш фільм показує, як мистецтво здатне висловити більше, ніж слова. Ми знімали людей, які відповідаючи на питання, танцювали. Їхнє тіло говорило за них, це було дуже потужно.

У ці моменти ми, як глядачі, розуміємо на емоційному рівні, що насправді відбувається. Передати це інакше неможливо.

Ми знімали людей, які відповідаючи на питання, танцювали.

– Як на Ваше сприйняття кіно вплинули понад сім років роботи в зонах воєнних конфліктів?
– Коли летять бомби, це змушує тебе переглянути свої пріоритети і сенси.
По-перше, я відчуваю вдячність – за те, що побачив і пережив стільки, познайомився з людьми по всьому світу, знайшов друзів у дуже різних місцях. По-друге – постійний біль через те, наскільки світ несправедливий і як важко його збагнути.

Я шукаю історії, де, попри біль, ми можемо знову знайти значення, силу, надію.

Це і є моя місія як митця.

І все ж у цьому хаосі я намагаюсь знайти сенс, і він – у створенні. Я шукаю історії, де, попри біль, ми можемо знову знайти значення, силу, надію. Це і є моя місія як митця.

Яким буде Ваш наступний фільм?
– Ми у Dangerous company хочемо створювати фільми, які відповідають на виклики сьогодення. Наступний проєкт – ігрове кіно, не документальне. Готуємо сценарій фільму про кордон між США та Мексикою. Ці робітники мали розділити дві країни, але швидко зрозуміли, що вижити в дикій природі можливо лише разом.

Це кіно про співпрацю, взаємну залежність і, можливо, навіть про сучасну Америку. Там не йдеться прямо про Трампа, але дух цього конфлікту дуже відчутний.

– Дякую за вашу роботу і за фільм про Україну!
– Дякую вам. Це дуже важливо для нас.

Олена Коркодим, сайт «Документи»
Ілюстрація: кадр із фільму