Українське документальне кіно стає спільнотою: що планує АНКУ

Про створення асоціації вперше оголосили у травні 2025-го року. Тоді ініціатори говорили про потребу колективної суб’єктності та реагування на кризові виклики професії.
Тепер АНКУ оприлюднила маніфест «Епоха поодиноких зусиль минає: час розвивати українську документалістику разом» і задекларувала принципи роботи.

«Наша мета – створення професійної суб’єктності для спільноти українських документалістів. АНКУ репрезентуватиме індустрію у міжнародних об’єднаннях, формуватиме культурні політики, вибудовуватиме співпрацю з державними інституціями та напрацьовуватиме авторитет для роботи в глобальних процесах», – йдеться в тексті маніфесту.

Документальне кіно як інструмент відповідальності

Окрема увага в заяві документалістів приділена темі пропаганди та постправди. Документальне кіно позиціонується і як інструмент етичного свідчення.

У тексті наголошують, що в умовах повномасштабної війни зростає потреба в складному, відповідальному висвітленні реальності на противагу спрощенням.

АНКУ також підтримує кінематографістів, які захищають Україну на фронті: ставить у пріоритет захист їхніх професійних інтересів та реінтеграцію після військової служби. «Колись повертатись в професію. І чудово якщо ми, як українські документалісти, матимемо свій голос», – пише про свій вступ до АНКУ військовослужбовець Костянтин Кляцкін – кінорежисер, автор фільму «Крим. Як це було».

Тобто, асоціація позиціонує себе не лише як професійний майданчик, а як середовище з етичною позицією. При цьому спільнота хоче зробити документальне кіно популярнішим, щоб замість нішевого явища такі фільми стали частиною спільного культурного життя України. Сприятиме цьому об’єднання зусиль у дистрибуції і організації кінопоказів.

«Це гра вдовгу» – Володимир Тихий

Як розповів у коментарі для «Документів» кінорежисер і співзасновник об’єднання «Вавилон’13» Володимир Тихий, про конкретні плани говорити зарано, тривають організаційні процеси. «Це гра вдовгу», – каже Тихий. Як він розповів, йдеться про інституційність процесів – від фахових дискусій і обміну досвідом до юридичних механізмів і міжнародної репрезентації.

Членство відкрили для всіх професіоналів індустрії, хоча на початку розглядали можливість залучати лише юридичні особи. До асоціації вже долучилися десятки учасників, серед них найбільше кінематографісток. Це такі відомі імена, як кінорежисерки Ірина Цілик, Аліса Коваленко, продюсерка Дар’я Бассель, з 10 учасниць та учасників «Вавилону’13».

Як відзначив Тихий, кінорежисер – це професія, яку часто поєднують із іншою діяльністю, і Асоціація може дати підтримку для розвитку та самореалізації в межах професійного об’єднання. «Нам потрібна інституційність того чи іншого процесу, яка є, наприклад у Національної спілки кінематографістів України», – говорить Тихий.

Українська документалістика останніх років розвивається стрімко, особливо під час війни, і водночас долає такі виклики, як нестабільна державна підтримка, складні умови зйомок, питання доступу та безпеки. Досвід горизонтальної самоорганізації, як у випадку громадського об’єднання «Вавилон’13», вже показав можливість колективної дії. АНКУ пропонує інший формат – постійну професійну структуру, що захищає інтереси документалістів, формує етичні, професійні та репрезентаційні правила гри.

Що далі?

Найближча мета АНКУ – об’єднати українських документалістів і допомогти їхнім фільмам знайти своє місце в національному та міжнародному культурному контексті. При цьому, на думку Тихого, Асоціація насамперед важлива для роботи з контекстом українського кіно.

Чи стане АНКУ голосом індустрії? Чи впливатиме на культурну політику? Яким чином допоможе систематизувати досвід, що накопичився за роки війни?

Частина документалістів уже прийняла рішення співпрацювати у цих напрямках. Є й кінорежисери, які не поспішають заповнювати анкету та висловлюють стримані очікування – мовляв, не всі фахові об’єднання можуть працювати ефективно.

Вперше українська документалістика намагається перейти від свідчення, документування, заяви про себе на рівні фільмів до структурної діяльності. Адже кадрові зміни у керівництві Мінкультури та Держкіно України не гарантують автоматичного покращення. Стратегія співпраці з державними інституціями, яку теж бере в роботу АНКУ, можливо, допоможе зробити державну підтримку людиноцентричною і орієнтованішою на специфіку документального жанру.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»