«10 втрачених років»: гібрид медійного документального кіно та державного наративу

Жанрово фільм вирізняється своєю гібридністю: він одночасно слугує журналістським розслідуванням і інструментом державної комунікації – завдяки цьому воєнна кореспондентка отримала доступ до закритих матеріалів та процесів. Водночас авторський голос Сампан помітний у виборі історій героїнь, військових з ГУР та способі їх подачі. Її фільм розкриває подробиці спецоперації, що тривала 5 років та врятувала 89 українок включно з їхніми дітьми.

Українське слово про жінок ІДІЛ

Центральними героями стрічки є кримські татарки, які опинилися у таборах після того, як їхні чоловіки потрапили до ІДІЛ, а згодом загинули. Часовим відліком більшості історій є 2014 рік, коли до Росія незаконно анексувала Крим. У світлі переслідування адептів релігійного напрямку Хізб Ут-Тахрір, чоловіки виїжджають до Сирії, а за ними і їхні наречені. Як кажуть героїні фільму, піддавшись обіцянкам пропагандистів ІДІЛ, новостворені родини опиняються в центрі збройних заворушень. Удовам нав’язують повторні шлюби з терористами. Зрештою, жінки опиняються в жіночих таборах Аль-Хол і Родж на півночі Сирії, де співіснують і жертви, і прибічниці ІДІЛ.

Керівник ГУР Кирило Буданов у цьому фільмі каже, що українки опинилися в полоні. У світі ж такої лояльності щодо жінок ІДІЛ часто немає. У багатьох країнах їх вважають співучасницями злочинів і визволяти не поспішають.

Так чи інакше, голоси з цих таборів чути рідко. У випадку з Україною родичам полонених вдалося достукатися до влади, тому за справу береться ГУР.

Власне, на спецоперації з їхнього повернення й концентрується фільм, підкреслюючи роль української держави і ГУР у репатріації громадян. Фрагменти інтерв’ю з очільником Будановим, які відкривають і закривають стрічку, формують у глядача чітке розуміння державного наративу: Україна чує своїх громадян і не відмовляється від їхнього порятунку. В той же час самі виконавці спецоперації з ГУР розповідають про деталі і ризики, пояснюють суть складнощів.

Звертаючись до коментарів героїнь фільму, Ірина Сампан побіжно розкриває механіку вербування до ІДІЛ: спочатку заманюють чоловіків, а ті кличуть із собою наречених. Також фільм розкриває переважно побутові умови перебування у таких таборах – і зі свідчень визволених українок, і за матеріалами власної поїздки Ірини Сампан до Сирії. Там авторка фільму коротко спілкується з іноземними мешканками табору, які справляють дивне враження – то не відповідають на привітання, то абсолютно буденно кажуть про втрату чоловіків з родини. У порівнянні з попередніми фільми про жіночі табори в Сирії, кадри операторки стрічки Євгенії Таранченко вражають схожими реаліями: все стабільно, гуманітарна криза триває роками.

Institutional documentary: можливості і обмеження

Фільм «10 втрачених років» знято у традиції institutional documentary – документальних робіт, створених спільно з державною чи іншою інституцією. В такому випадку режисери отримують доступ до інформації з закритих структур і ресурсів.

Одним із прикладів може бути фільм «Рестрепо» (2010), що розповідає про будні американських солдатів на віддаленому пості в Афганістані під командуванням лейтенанта Хав’єра Рестрепо. Незалежна стрічка була створена у співпраці з військовим підрозділом, що надало авторам можливість знімати максимально наближено до реальності.

Така документалістика може бути в активі будь-якого міжнародного телеканалу, і плашка про співпрацю з державними структурами не означає, що це пропаганда, а чесно вказує на певні рамки для команд.

Так само і в українській стрічці співпраця з ГУР забезпечує доступ до унікальної інформації, проте, імовірно, визначає простір для авторської критики чи дослідження політичних аспектів. Сампан розкриває здебільшого інформаційний бекграунд і не прагне давати власну оцінку подіям. Натомість авторка фільму робить акцент на успішності спецоперації та гордості за державу. У деяких сценах, наприклад, коли жінки та діти урочисто дякують президенту з прапором України в руках, навіть виникає питання про те, кому має служити медійне кіно та які інтереси відстоювати.

ДОПОВНЕНО. За словами Ірини Сампан, під час співпраці з ГУР втручання у творчий процес чи цензуруванням матеріалу не було: фінальну версію фільму в інституції побачили вже після завершення монтажу. Як розповіла режисерка, частина дослідницької роботи – зокрема її поїздка до Сирії та спілкування з мешканками таборів – здійснювалася з її власної ініціативи й без відома ГУР.

Міжнародний досвід і межі медійного погляду

Водночас стрічка створена вже після пласту попередніх міжнародних фільмів з теми ІДІЛ. Так документальні роботи, як «Women of ISIS» (ARTE, 2019), «The Return: Life After ISIS» (BBC, 2021) або «Sabaya» (2021), досліджують аспекти повернення з таборів жінок і дітей, що дає певну панораму реінтеграції та посттравматичного досвіду. І попри те, що медійне кіно створюється у рамках редакційних стандартів і часових обмежень, дослідження теми на основі вже готового досвіду могло б надати фільму ширшої перспективи і оптики.

Власне, на відміну від документалістів, медійники рідко вдаються до глибоких роздумів про мотивацію героїнь повертатися до України чи про складнощі їхньої соціальної інтеграції. Питання адаптації у суспільстві, конфлікти з оточенням чи стереотипи залишаються лише побіжно згаданими – як коментар про те, що доньку героїні фільму у школі назвали «москалькою».

Контекст: чому ця історія не тільки про Сирію

Водночас такий підхід, як у випадку з «10 втрачених років», дозволяє випустити оперативний медійний продукт, що швидко доносить ключовий наратив до широкої аудиторії.
Сила фільму Громадського радіо – передусім у доступі до закритих структур і у довірі з боку ГУР. Водночас обмеження фільму пов’язані з редакційними рамками та орієнтацією на патріотичний наратив. Як свідчить цей приклад, медійне документальне кіно може одночасно функціонувати як оперативний інструмент державної комунікації і як розширене медійна робота. Розкриття потенціалу цього жанру, амбітніші заявки на кіно потребують ретельнішого дослідження теми, вивіреного авторського голосу.

«10 втрачених років» працює у стриманішій візуальній логіці, де пріоритет надається інформаційній чіткості, доступності та оперативності, а не складним кінематографічним рішенням. У цьому сенсі стрічці бракує виразнішої роботи з формою – зокрема у зйомках інтерв’ю чи поєднанні цих однотипних ракурсів у монтажі. Втім, такі обмеження є радше наслідком обраного медійного формату, ніж свідомою відмовою авторки від кіномови.

Також фільм міг би актуалізувати небезпеку тероризму і викрадення людей в контексті російської агресії загалом. Так само додала б людяності і протидії упередженням щодо мусульман відповідь на питання: «Що чекає на цих врятованих українок далі?» .

Власне, переглянути фільм «10 втрачених років» авторку «Документів» спонукали цікаві спостереження. Тривалий час на її щоденному шляху бовванів білборд із зображенням жінки з закритим чорною тканиною обличчям і закликом, суть якого зводиться до того, що не варто вірити красивим обіцянкам терористів. А ще зовсім нещодавно в жіночій фейсбук-спільноті мати 18-річної дівчини просила поради як відмовити свою доньку від поїздки до Білорусі. Мовляв, її донька закохалася в білоруса «по інтернету» і вже сама заробила кошти на квиток…

Підняті у цьому тексті питання стосуються радше загальної планки медійного документального кіно та підходів до розкриття чутливих тем у співпраці з державними інституціями, ніж безпосередньо роботи Ірини Сампан. Водночас переваги такого формату – оперативність, досвід у воєнній журналістиці та доступ до закритих структур – це можливість швидко й зрозуміло донести складні теми до широкої аудиторії, зокрема й у контексті усвідомлення загроз тероризму.

Олена Коркодим, сайт «Документи»
Фото: постер фільму «10 втрачених років»