«Війна-ненажера. Сім»: Дронь, Жадан і Шекспір у документах «Вавилону’13»

«Війна-ненажера. Сім» є продовженням документального серіалу-антології, що виходить із 2024 року. Кожен випуск складається з кількох новел, об’єднаних спільною концепцією.

Цикл став одним з переможців мистецького конкурсу проєктів про героїзм українських військових Міністерства культури. Фінансування склало 4,7 млн грн. Співпраця з державою частково дається взнаки –  наприклад, вірш Сергія Жадана, з огляду на перспективу показу на ТБ, начитав актор. Втім, загалом фільми знято в модусі спостережної документалістики з елементами есеїстики, візуальної поезії, як і в попередніх випусках серіалу.

Від початку, з 2013 року, учасники об’єднання звертаються до суспільства не з позиції спостерігачів, а з гущі подій. Зокрема, автор тексту і оператор новели «Мій персональний ПТСР» Ярослав Пілунський встиг пройти і Революцію Гідності, і полон у період тимчасової окупації Криму, і продовжує захищати Україну на фронті. Це з його свідчень постала теза: «Камера – це зброя», яку кінорежисер доводить власним життям.

У цьому проєкті Про безпосередній досвід війни розповідають поети, військові, громадськими діячі. Серед них Сергій Жадан, Ігор Луценко, Артур Дронь та інші. Як і в інших збірках «Війни-ненажери» звучать тексти військових, які загинули – зокрема, вірш поета, автор роману «Завод» Ігора Мисяка та поета Миколи  Леоновича, який пропав безвісти під час виконання бойового завдання. 

Серійна форма документального есею

Прем’єра збірки відбулася 11 лютого у кінотеатрі «Жовтень». Свої роботи презентували Анастасія Тиха, Володимир Тихий, Юлія Шашкова, Віта Сойкова, Ілля Єгоров та Ганна Тиха.

«Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас»

Після хвилини мовчання слова Сергія Жадана звучать особливо проникливо. На великому екрані – переплітені сцени війни та мирного життя: потяги, щоденна рутина, паузи споглядання. У цій екранізації Ганні Тихій вдалося віднайти впізнавану дійсність, у якій не відділяють буденне від особливих дат. Зафільмовані епізоди підсвічують поета як мислителя пам’яті – в сенсі, близькому до Поля Рікера, коли замість ностальгії ми говоримо про мораль. Повтор «згадуй» звучить як заклик до відповідальності. [Від’їжджаємо, віддаємо, відспівуємо, відповідаємо. А Жадан зчитує свої вірші з нас].

Попри надто чітку дикторську начитку знайомі рядки все одно озиваються інтонаціями Сергія Жадана, поверх тексту й кадру. Вони вже завжди з собою, як робочий наплічник, в якому всі потрібні речі.

ДОПОВНЕНО. Текст із наступної новели теж прописався в пам’яті, принаймні окремі рядки. У своєму дописі громадський активіст, військовий Ігор Луценко прогнозує для України роки боротьби. Таку світоглядну безапеляційність бере до уваги лідер «Вавилону’13» Володимир Тихий (новела «Зі мною будуть сперечатися»). Блогерський текст звучить як жорсткий мобілізаційний маніфест, адже він психологічно готує до довгої війни і водночас фаталізує конфлікт, майже не залишаючи простору для інших варіантів розвитку подій. Втім кінорежисер змінює акцент уже в самій назві – «Зі мною можуть не погодитися» замість «Воювати вічно» – , і відкриває поле для сумніву, діалогу, внутрішньої роботи. Цю тезу Володимир Тихий розвиває на прикладі реабілітаційного центру для військових. Серед ветеранів є люди, які змінюють свій моральний тягар на оптимістічніші думки чи намагаються відрефлексувати цю дійсність у художніх роботах. Своїми спостереженнями в новелі ділиться й психіатр, який переводить емоційну розмову в площину фахового осмислення, пропрацювання травми.

Центральною є новела Юлії Шашкової «Мій персональний ПТСР» із Ярославом Пілунським. Йому вдалося зняти сильні епізоди завдяки досвіду та використанню дронів. Особливо виразним є поєднання ріллі і криваво червоних маків, що перегукується з назвою циклу та апелює до автентичної для України червоно-чорної колористики.

Режисери слідують за своїми героями до окопів, купе, до центрів реабілітації. У фільмі «1000 років» Іллі Єгорова звучить сповідь ветерана Національного ботсаду імені М.М. Гришка: лопата і свіжа земля досі викликають спогади фронтових окопів і втрат. З думками про довкілля після екологічних катастроф колишній військовий намагається передати свій досвід, і його сподівання проростають між рядків Ігоря Мисяка.

Оживляє збірку динамічний монтаж Ганни Тихої («Між оком і побаченим»), яка експериментує з образом і ритмом. 

Тема урбанізму у цьому циклі звучить як симфонія міста, переважно в темряві. «Краматорськ. На згадку про ці часи» Володимира Тихого – камерна розповідь про прифронтові реалії.

Перегляд цих семи новел означає вдивлятися, вслухатися, медитувати. Фільми, за винятком історій Ярослава Пілунського та Краматорська, знято здебільшого з амбіцією зберегти спогад часу, а не вразити сильним кадром. Пікселі врівноважують ліси, розмірений монтаж залишає паузу для інтерв’ю поміж рядками поезії. Найбільше мистецтво – знаходити точки перетину у спільному досвіді.

У порівнянні з повнометражними роботами «Вавилону» це простіше кіно – новели переглядатимуть на телефонах і на ТБ. Концентрація сенсів тут іноді важливіша за ідеальну картинку. Бо коли червоний мак розцвітає на грудях захисника України, можна лише помовчати. «Нехай печаль говорить» – так писав Шекспір, не підозрюючи навіть, що людину можна вбити лише за те, що вона поет.

У найближчі роки «Вавилон’13» планує випустити кілька складних повнометражних фільмів. У цьому контексті цей цикл постає як серійна форма документального есею – способу архівації в режимі живої історії. Його значення в інтенсивності фіксації, у концентрації сенсів. Особисте стає історичним документом, і саме тому поля для цих нотаток не є периферією. Вони лише позначають межу, яку вже неможливо оминути.

«Ми запрошуємо глядача не лише до перегляду»

Перед показом фільму авторка «Документів» поставила кілька питань режисеру Володимиру Тихому. 

– Завдяки чому виник серіал «Війна-ненажера» і чим є сьогодні?

Перші десять фільмів ми створили за підтримки Посольства США в Україні. Це був грант на медіаактивність, який ми виграли й спрямували на екранізацію есеїв і віршів українських військових.

Ми шукали можливість реалізувати в кіно осмислення і рефлексію того, що з нами відбувається, адже на це є суспільний попит. Попри величезну кількість новин, фільмів і публікацій, бракує  синтезу, внутрішнього проговорення цього досвіду.

До нового випуску циклу увійшло сім коротких історій. Після цього ексклюзивного показу в кінотеатрі плануємо щотижневі публікації на YouTube та в соцмережах. Також проєкт транслюватиметься на Суспільне, Freedom і Армія TV.

– Що ці роботи привносять у документування й осмислення війни учасниками об’єднання?

Йдеться не так про фронтову хроніку, як про художню вартість досвіду. 

Є поет Ігор Мисяк, який пішов воювати ще з часів АТО і загинув. Його вірш 2016 року сьогодні екранізується і раптом набуває нового виміру. Кінорежисер Ілля Єгоров, працюючи з цим текстом, знаходить власні паралелі. Він фільмує ветерана АТО і повномасштабної війни проти Росії, цей український військовий уже був поранений, і демобілізувався рік тому… Слово починає жити в іншому часі, але не втрачає справжності. Літературні тексти в цих новелах набувають об’єму, сенсу, окремої художньої вартості.

Ми робимо спільну роботу з тими ж військовими в їх усвідомленні себе тут і зараз. Наприклад, варто було переконати Славу Пілунського начитати свою історію. Хоча він зовсім не актор, читати українською, навіть свій власний текст, йому було складно, декілька підходів було. Але було очевидно, що саме його голос має звучати, адже це особистий досвід, спогади, нотатки під час короткого повернення з війни. До того ж Слава сам провів складні зйомки, і саме на цьому матеріалі створено новелу.

Сергій Жадан сам себе не озвучував, цю новелу озвучував чудовий актор. 

Підходи команд були різними,  які обирали історії абсолютно незалежно, без жодних світоглядних вимог. З іншого боку, все одно вони всі об’єднані, знайдено спільний художній камертон. 

– Як ви відбирали авторів і тексти?

Головний критерій це безпосередній військовий досвід. Кожний із авторів знайшов у тексті щось своє, те, про що він хоче розповісти, поділитися власним враженням і баченням написаного.

За ці два роки багато що змінилося. У попередньому циклі Сергія Жадана не було, бо тоді він був волонтером. Тепер він військовий, і це змінило оптику. Настя Тиха хотіла екранізувати його текст, і це відбулося у співпраці з підрозділом «Хартія».

Хтось перебуває за десятки кілометрів від фронту, але його внесок не менший. Змінилася сама реальність війни, і це теж вплинуло на вибір творів для екранізації.

– Які враження лишилися про «патріотичний конкурс» Мінкультури?  Чи не було для вас неприйнятних умов у реалізації циклу?

Нашу історія розглядала комісія, люди далекі, з одного боку, від кіно і навіть від телебачення, але з досить добрим мистецьким бекграундом. 

Справді були певні вимоги: без ненормативної лексики й надмірної травматичності, щоб новели можна було транслювати на телебаченні без вікових обмежень. Втручання в зміст чи ідеологічного тиску не було.

–З чим би Ви хотіли звернутися до глядачів цього циклу?

Передусім, заходьте на наш YouTube-канал. Невдовзі там з’являться всі новели окремо. Це непрокатне кіно, але його можна буде подивитися у зручний для себе час онлайн.

Ми запрошуємо глядача не лише до перегляду. Якщо це вам відгукується, шукайте власну форму осмислення: спробуйте зняти свій фільм, написати текст, розповісти про пережите. Коли це творчо і щиро, це важливо не тільки для вас, а й для тих, із ким ви ділитеся – як частина спільного.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»