«Заповідник Асканія»: одвічне сяйво ентузіазму науковців
Жива дотепна розповідь про людей із непересічної місцевості – це «Заповідник Асканія» Андрія Литвиненка, що представлений у конкурсній програмі Docudays UA. Герої цієї роботи перебувають у діалозі з довкіллям. Драматургії цьому обміну поглядами додає те, що найчастіше обидві сторони дискусії мовчать. А ще до історії увійшла верблюдиця, яка народилася на початку 19-го століття, і нагадали про себе динозаври.
Асканія загадкове місце саме по собі. Сюди приїздять чимало туристів, однак через нерозвинену інфраструктуру їм ніде зупинитися. Тут є море, але до нього треба їхати десятки кілометрів. Неординарна природа притягує незвичайних персонажів, як люблять усамітнюватися. Це одна з найкрасивіших місцевостей світу, де поряд із рідкісними видами птахів укорінено типові українські проблеми – погане фінансування науковців, конфлікти з мисливцями тощо.
Андрій Литвиненко у своїй розповіді фокусується на чотирьох типажах: дивакові, двох науковцях і репері. Дивак із цього переліку, можливо, теж науковець. Однак у ракурсі лише його дива: нізвідки виринає будинок із шаром пилу і купою раритетних речей. Тут вільно співіснують мелодії 1945-го року випуску і домовий зростом під стелю, чия голова вільно проходить крізь стіни. Тут п’ють вино у відблисках живого вогню і деколи говорять по любов – наприклад, як мрію поїхати до Австралії і обійняти об’єкт свого кохання.
У науковцях автор фільму бачить ентузіастів, які ставляться до хвостатих і крилатих мешканців заповідника як до особистостей.
У всіх чотирьох чоловіків життя складається по-різному: хтось не може розлучитися з Асканією попри те, що у подорожах коштів стає на квиток в один бік. Хтось намагається «не зарости мохом» і спробувати винайти формулу життя в мегаполісі. А репера, наприклад, цілком влаштовують непретензійні тексти про довколишні реалії.
У фільмі багато натяків і пауз, що дистанціюють кіно від проблемного репортажу. І слухаючи, як кусається зебра, можливо, хтось і пригадає, що в цій місцевості ще й катастрофічно бракує води. Та більше фільм спонукає до позитиву. От, зазвичай, репери неполіткоректні. Та в Асканії в них настільки все класно, що в пам’яті не лишається жодного рядка – лише неперевершений кліповий монтаж.
Попри майстерні портрети, у зображенні природи автору фільму не вдалося уникнути банального. Найбільша втрата – зйомки самого степу у найстеповішій зоні з переліку ЮНЕСКО. Той, хто зріс чи тривалий час провів у такій місцевості, знає: вловити відтінки цього українського моря на камеру вкрай непросто. Ви можете зафільмувати світло, вітер, 20 хвилин простояти над ковилою чи пелюстками, наводячи режим макро. Хочете – двісті разів прийдіть на одне й те ж місце, відзначаючи зміни й відтінки обрію. Однак відзнятий результат все рівно буде далеким від реальної атмосфери. Очевидно, що для такої локації треба досвідчений оператор, який має амбіції сказати щось нове.
За варіант знімальна група обирає фотосафарі в автобусі з туристами. І хоча автор стрічки в окремих епізодах іронізує над типовими сесіями приїжджих, власних оригінальних рішень на противагу негусто. Ракурси краю птахів відрізняються від туристичних хіба шириною кадру. Тварини зазвичай постають у дотепних мімішних епізодах. А потужні сцени, як от монолог птаха у отворі дверей, все-таки, в меншості.
Згадується в фільмі і про небезпеку знищення планети – на тлі бізонів на пасовищі, що знічев’я поглядають у камеру. Цей ефект не порівняти з «Діорамою» Зої Лактіонової і Тетяни Корнєєвої, де немає жодного зайвого жесту. У короткометражній стрічці про Маріуполь екологічну катастрофу порівнюють із війною на Сході.
Фільм Андрія Литвиненка пронизано ненав’язливою тривогою, розсудливим поглядом на важкі далекі речі. Загалом, це свіжий підхід до теми Асканії. А ще робота свідчить про те, що природа людей кінорежисеру набагато ближча. Можливо, подальші його стрічки надихатимуть аудиторію Кіри Муратової.
Фото з сайту Docudays UA