«Гірник»: хроніка, гостріша за кіно

Камера – лише інструмент волонтера

Це історія без купюр про те, наскільки болісно рвати зв’язки з «Родіною» на рівні власного дому – під розгублені погляди покинутих собак і котів. Голландець затягує пораненого чоловіка на підлогу авто, сердиться на людей, які відмовляються їхати, сперечається з ними… Окремі епізоди з побаченого надто цинічно було б назвати трилером: зайти на подвір’я, щоб переконати когось евакуюватися, і застати свіжу могилу чи вбиту людину. Безпечної дистанції до Гірника немає: тут або палає хата, або летить FPV.

Рятуючи людей, Христов знімав на GoPro, що відбувалося під час його поїздок. І в цьому кіно залишилося все те, що зазвичай вилучають з правильної героїчної оповіді: втома, роздратування, різкість, невдалі спроби переконати розгублених людей.

У традиційному документальному кіно автор може вести зйомки фільму із певною драматургічною рамкою – скажімо, підсумком попереднього девелопменту. У «Гірнику» все навпаки: Голландець був оператором, а героєм майбутнього фільму став постфактум. У цьому сенсі матеріал наближається до того, що американський кінознавець Білл Ніколс визначає як спостережувальну модальність документального кіно: камера не організовує ситуацію, а фіксує її перебіг. У «Гірнику» камера, до того ж, належить самому учаснику подій.

З цієї обставини народжуються найкращі сцени фільму. Літня жінка не хоче їхати, але засмучується через це; волонтер намагається її переконати; обстріл скорочує час на розмову. Тут навіть не треба створювати конфлікт, адже драматургічну напругу виробляють навіть посічені бур’яни на узбіччі. Режисерові залишається її розпізнати.

Між волею і обставинами

У промовистих епізодах вся суть цього фільму. Один із них побудований довкола телевізора. Спочатку в кадрі один екран із російським пропагандистським контентом, потім два, три, зрештою – ціла множина телевізорів. Монтаж перетворює цю деталь на дикий візуальний орнамент, викриваючи токсичну викривлену реальність.

Яким чином таке інформаційне середовище впливає на рішення залишатися в місті, яке от-от окупують росіяни? На це питання«Гірник» відповідає вже не так переконливо. Показати пропаганду в кадрі ще не означає дослідити її вплив…

Під час Q&A на запитання про те, які важливі питання команда хотіла б порушити із фільмом, прозвучало, що системної проблеми з евакуацією немає: мовляв, держава створила необхідні умови, всім, хто бажає, залишається лише зважитися й поїхати. [Гадаю, Альона Луньова тут не з усім погодилася б]. Далі під час розмови йшлося про вплив російської пропаганди. Побіжно згадали й про складне, зокрема кримінальне, минуле частини містян.

Втім, сам матеріал «Гірника» ще складніший за історію з зомбуванням російськими медіа. Людині властиво не їхати через страх, прив’язаність до дому, брак коштів, недовіру, соціальні зв’язки, домашніх тварин, попередній досвід, побоювання бути відкинутою суспільством…

Між вибором і втратою

Це особливо важливо у контексті кінофестивалів, які цікавлять команду фільму. Найперший приклад подібного переходу від медійної фіксації до документального осмислення – «20 днів у Маріуполі». У цьому фільмі журналістський архів отримав нову драматургічну й етичну рамку, що відкриває розмову не лише про побачене, а й про все те, що стоїть за цією катастрофою. Над цим проєктом працювала потужна міжнарона командаю

«Гірник» перебуває десь на початку цього процесу – від гострої потреби зафіксувати до спроби збагнути і довести. І все ж цей фільм лишає  сильне враження.

«Гірник» значною мірою сам є волонтерським кінопроєктом: його знімали без повноцінного виробничого бюджету, звертаючись до архіву евакуаційної роботи. Голландець не міг одночасно проводити ширше кінематографічне дослідження міста. Але вже на етапі монтажу фільму, вочевидь, можливість поставити складніше питання була. І це питання не лише в тому, як вивезти людину. Важливо також з’ясувати, чому вона не хоче їхати і що на це рішення впливає. Автори фільму ставлять крапку в історіях в моменті фізичного порятунку. Але після розриву з минулим нові непрості історії тільки починаються.

Водночас найцінніше в «Гірнику» саме те, як виразний документальний матеріал чинить опір простим поясненням. Це саме той випадок, коли найкраща режисура сцени – залишити камеру ввімкненою. У цьому сенсі кіно стає більшим за, власне, розповідь про евакуацію. Адже історії з Гірника – лише частина трагедії міст, містечок і сіл Донбасу.

Фільм Миколи Бута дає можливість подивитися в очі людині в момент катастрофи і водночас залишає відкритим питання про цілий світ, який сформував її вибір.