Крим. Як це є
«І снова трєтьє сєнтября». В український кінопрокат вийшов документальний мюзикл «Моя бабуся з Марса» із репертуаром сучасної Євпаторії
Прем’єра, що надихає і мотивує. А саме стосовно того, що система фінансування, кіновиробництва і прокату в Україні не найгірше, що може бути. Є ще гірше – у Білорусі, де фільм «Моя бабуся з Марса» знято навіть з програми кінофестивалю «Лістапад» – за розпорядженням Міністерства культури Білорусі було . Чиновникам погляди білоруського кінорежисера Олександра Міхалковича на бабусю Зіну видалися надто радикальними. При цьому нові фільми у країні з’являються вкрай рідко, копродукція є складною темою, а інтерес з боку іноземних виробників межує з упередженнями.
Зараз, коли нове покоління білорусів підкорює світ і формує ідентичність, трапляються такі відкриття, як «Кришталь» (2018) кінорежисерки Дар’ї Жук. Ігровий фільм про спробу іміграції мінчанки до США зібрав купу фестивальних призів і вперше за 22 роки висувався оскарівським комітетом на здобуття «Оскара». І хоча у довгий список «Кришталь» не ввійшов, для міжнародної аудиторії він актуалізував тему Білорусі нової доби, поза стереотипами про агентів КДБ на кожній вулиці.
Александр Міхалкович. Фото 86PROKAT
«Моя бабуся з Марса» – теж повнометражний дебют із Білорусі. Автор, Александр Міхалковіч, народився у Мінську. Закінчив міжнародну навчальну програму DocNomads. Від початку фокусувався на темі родинних стосунків. Після після Революції Гідності і анексії Криму переглянув тему й у 2017-му запропонував проєкт до участі у пітчингу Держкіно України.
У підсумку фільм знято за фінансової підтримки України (928 тисяч гривень) та за участі Естонії. Бюджет становить 2, 331 млн грн. Окрім того, українські фахівці виступили режисерами монтажу. Це відомий за монтажем таких стрічок як «Жива ватра», «Дві Надії», «Вихідний» Петро Цимбал та його асистентка Анна Насадюк (кінорежисерка фільму «Я люблю тебе»).
Стрічку вже було представлено на документальних кінофестивалях у Європі – Ji.hlava IFF (Чехія), DOK.fest München (Німеччина), Beldocs (Белград, Сербія) та Eastern Neighbours Film Festival (Утрехт, Нідерланди).
За сюжетом, бабуся Зіна мріяла після виходу на пенсію жити біля моря і приймати в гості рідню – з Білорусі, Ізраїля, Індії, Великобританії. Для цього придбала будинок у Євпаторії. Однак усі плани зруйнувала анексія півострова. Діставатися Криму все важче. Через проукраїнські погляди бабуся Зіна втрачає найближчих подруг, а сусідка по двору вважає її відьмою.
Під час зйомок фільму ані режисера, ані оператора у Криму жодного разу не затримали. Там не знали, що фільмування ведеться для української аудиторії і тією ж камерою, із якою у 2014-му році на півострові схопили в полон кінооператорів Ярослава Пілунського і Юрія Грузінова. Про ці подробиці під час допрем’єрного показу у київському кінотеатрі «Жовтень» розповів один із продюсерів фільму, учасник “Вавілону’13” Ігор Савиченко.
Сам фільм Ігор Савиченко характеризує як наївне кіно. З цим важко не погодитися: спостерігаючи за революційним Києвом і оновленою Євпаторією, творча група у кінематографічні подвиги не вдається. Роздивитися російського пропагандиста Геннадія Крючкова допомагає режисер монтажу. Щодо Євпаторії, розгорнути масштабну «студію» просто не було можливості. Як розповів Александр Міхалкович під час зустрічі з глядачами, мешканці міста з будь-якого приводу готові викликати ФСБ. На довершення, закадровий голос автора фільму звучить з позиції здивованої людини, якій не під силу ані зупинити час, ані повернути лінію кордону на місце.
Втім, є у стрічці кадри і епізоди, що не лишать байдужими. Зокрема, фактурний і несподіваний ракурс бабусі Зіни у момент, коли вона розчісує волосся.
Кадр із фільму «Моя бабуся з Марса»
Творчі пошуки кінорежисера щодо кримського питання консервативними не назвеш. Щоби об’єднати неоднорідний матеріал, Александр Міхалкович звертається до елементів мюзикла. Тут представлено цілу панораму народних пісень – традиційні українські, місцевий поп, хорове мистецтво і розбавлений блатняком шансон. «Раніше тут була тусовка фестивалю KaZантип», – невпевнено пригадує Александр.
Українські мотиви в Євпаторії органічні не завжди. У тому сенсі, що немає гірше для народної пісні, як виконання з аркуша. За сюжетом, не всі героїні знають слова. І не факт, що співатимуть цих пісні пісень після вимкнення камери. Чому, зрозуміло із порівняння із матеріалом фільму «Дві Надії» Уляни Осовської, де йдеться власне про культуру виконання народних творів.
Стриманість кінорежисера-дебютанта у фільмуванні інтимного родинного простору, може, й не наближає «Бабусю» до «Рідних» Віталія Манського. Та щодо кримської теми це навіть краще: замість смутку, що відразу заполонив би серце глядача, лишається простір, щоби подумати і, можливо, порівняти цю історію з власними.
У цьому випадку Крим і болить через те, що у фокусі саме психологічний конфлікт довкола літньої людини, яка не хоче лишати свою домівку. Це більше тема нездоланної з різних причин відстані, безвідносна до географії і політики.
На перших кадрах стрічки під шелест сухого виноградного листя на веранді будинку бабусі Зіни пригадується, що Марс насамперед був богом врожаю, а потім став богом війни. Невеселі асоціації: Євпаторія для України теж довго лишалася далекою родичкою, про яку чиновники згадували вже по важливіших подіях.
Кадр із фільму «Моя бабуся з Марса»
Все змінюється, і родинна хроніка допоможе це якось пережити. Принаймні, на зміну пострадянскому приходять країни спільного кінопростору. Вже ціла зала кінотеатру «Жовтень», за традицією родини Міхалковичів, вигукує «сир» і «сіськи», записуючи відеопривітання для бабусі Зіни. «Ми з вами!», – додає кінорежисерка Надія Парфан.
«Я ще ніколи не робив такого », – розгублено каже Александр Міхалкович і обережно натискає кнопку «Зберегти»…
7-го вересня у київському кінотеатрі «Ліра» пройде показ фільму «Моя бабуся з Марса» з панельною дискусією про виклики, що постають перед українцями Криму та їхніми родинами по обидва боки кордону.
Кадр із фільму «Моя бабуся з Марса»