Тріумф «Кохання», нервовий сміх революції
Це була не найсильніша програма кінофестивалю «Відкрита ніч». Та причини для світанку все рівно знайшлися
Історію 22-го кінофестивалю безкарних дебютів продовжила програма без особливого акценту на документалістику. «З 96 робіт, які подалися на фестиваль, неігрових було лише близько двох десятків, саме тому до конкурсу потрапили лише чотири документальні роботи, – коментує програмний координатор кінофестивалю Олександр Телюк. – На фестивалі є правило – приймати до розгляду лише фільми до 20 хвилин. Цей бар’єр міг відсіяти ряд цікавих цьогорічних українських доків, з числа тих, які, наприклад, були нещодавно в програмі Docudays UA».
Щодо тем, це авторські погляди на теми Майдану (фільми «Після вогню» авторства Андраніка Берберяна, «Чорний суботник» Петра Армяновського), вибору між покликанням і родиною («Сильна доля» Олександра Портяна) та на діораму радянської брехні («Поліське. Післячуття» Костянтина Кляцкіна).
Пьотр Армяновський уже встиг запам’ятатися і як діяч театру, і як кінорежисер. Минулого року у конкурсній програмі неігрового кіно цього кінофестивалю перемогла робота «Народний музей Авдіївки». А «Гірчиця в садах» (2018) була представлена у національній конкурсній програмі Docudays UA і здобула спеціальну відзнаку.
Костянтин Кляцкін – учасник об’єднання «Вавилон’13». Найбільш відомий документальною стрічкою «Крим. Як це було» про найперше зіткнення українських військових із гібридною війною.
Андранік Берберян звернув на себе увагу після короткометражного дебюту на кінофестивалі «Молодість»-2015 із історією про сирійського товариша («Останнє літо», 2014). Учень кінорежисера Романа Ширмана, який викладає у Київському національному університеті культури і мистецтв.
Олександр Портян – випускник Лабораторії з кіновиробництва IndieLab, де, власне, і працював над своїм дебютним фільму про органістку зі Славутича.
Цьогоріч конкурс неігрового кіно пройшов без вручення головного призу. Диплом і спеціальний приз «за пошук героя» здобув Андранік Берберян. Ще один диплом, із формулюванням «за чесність перед собою і глядачем», вручили Олександру Портяну. Усі три відзнаки премій не передбачають. Втім, жодного розчарування із цього приводу у кінорежисерів, здається, немає. Зокрема, фільм Андраніка, як він розповів у інтерв’ю «Документам», від початку було вироблено, аби швидко зібрати кошти для українських військових. Після показів у Бостоні від української діаспори надійшло три тисячі доларів. Разом із журналістом Іллею Тимченком Андранік придбав Celox для зупинки крові та передав на схід України.
«Після вогню» – фільм, знаковий візуальними образами Революції Гідності. За версією режисера, це опіки, поранення, гнійні рани, що їх здобули активісти із перших лав повстанців. Саме за рубцями від осколків, як з`ясувалося на етапі монтажу, пізніше ідентифікували одного з героїв стрічки, закатованого сепаратистами.
За сюжетом, одеситка Даша (Дарина Рудик) іде на Майдан, аби допомагати пораненим. Для неї шукають інструменти, препарати, облаштовують лазарет у будівлі міністерства Агромполітики. Під час процедур волонтерка спілкується з Андраніком, який не розлучається з камерою, та Юрієм. Її пацієнти мовчки зносять біль. Підривник на ім’я Хімік нервово сміється, у нього обпечена значна частина тіла. А спокій Юрія, який пізніше загинув, від початку видався Андраніку драматичним. «Ні на що не нарікав. Перед процедурами читав Сартра. Сам він із міста Стрий. Його мама розповідала, був відмінником», – пригадує кінорежисер.
Поміж діалогів у цьому фільмі читаються подробиці із життя учасників Революції. Численні операції Даша робить без належного медичного інвентаря, імпровізуючи зі скальпелем. На той момент вона не мала медичної освіти, лише перейняла досвід догляду за ранами від свого батька-лікаря. Освіту і подальшу практику здобула під час допомоги пораненим на сході України.
За відзнятий у лазареті матеріал Андранік узявся, витримавши паузу до початку анексії Криму. Планує і надалі досліджувати тему повстань і суспільних змін. «Над усе мені цікава людина у епіцентрі усього цього місива, ціна таких вчинків,я к на Майдані», – каже автор стрічки.
Міжнародна прем’єра фільму відбудеться у Греції, де фільм змагатиметься у конкурсній програмі 4-го Міжнародного кінофестивалю документального кіно AegeanDocs.
«Чорний суботник» демонструвався у позаконкурсній програмі «Національні географії» кінофестивалю DocuDays UA. Це історія розгону Майдану муніципальними службами. Спостерігаючи її, кінорежисер читає для глядача фрагменти роману «Чорна рада». У творі Пантелеймона Куліша йдеться не так про відокремлення Правобережної України від Польщі, як про несправедливу боротьбу за гетьманську булаву.
Окрім нагадування про циклічність історії і про торжество цинізму над романтичною боротьбою, фільм цікавий хронікою та іронією над підручниками з історії. Про неоднозначність дат і подій свідчать кадри руйнування палаток, вигуки про несправедливість. Живописний гумовий дим на початку нової для України ери є метафорою корупції і брехні. «Хлопцям навіть не ставлять в білетах, що вони були в АТО», – обурюється активіст. І зовсім поряд на сцені – фальшиве виконання гімну України.
Після пласту репортажів, трансляцій і гучних робіт на тему Майдану закадровий текст читається не як драматургійний прийом, а радше є відсиланням до колишнього документального кіно. Автору фільму вдалося здолати складну суперечливу тему, та забракло рішення для підсилення чи оформлення ідеї.
«Сильна доля» – історія органістки за покликанням Юлії Ландау. Вона мешкає у Славутичі, виховує двох дітей та намагається їздити на репетиції до Києва. Непростою задачею є знайти аудиторію для своїх концертів. «Юля задумалася про навчання за кордоном, щоб стати затребуваним музикантом там, – розповів авторці «Документів» кінорежисер Олександр Портян. – Водночас в Україні її тримав ще один фактор – двоє неповнолітніх дітей. І ось цей момент вибору цікавив мене як режисера найбільше. Наскільки мені вдалося його передати – це вже окреме питання. Бо і життєві обставини змінювалися, і Юля змінювала своє рішення декілька разів».
Причиною, через яку Олександр узявся за цю історію, було його захоплення відповідальністю перед собою: «Чи буде цей шлях важким? Чи доведеться їй жертвувати найдорожчим заради власних амбіцій? Безперечно. Але це її вибір, і я захоплююсь сміливістю цей вибір зробити».
Непростими для початківця були, вочевидь, багатопланова історія і самі зйомки та монтаж. Тут поєднано такі локації, як місто, концертна зала, оселя Юлії та дружні торжества. Олександр був уважним і до слухачів органної музики – у цих сценах частині глядачів навіть вдалося розпізнати своїх знайомих зі Славутича.
Щодо вибору поміж родиною і музикою, у фільмі явна лінія боротьби за можливість виконувати свою роботу.
Після навчання в IndieLab кінорежисер і надалі хоче працювати з непересічними героями. Наступна документальна робота Олександра Портяна – про щелепно-лицевого хірурга.
Костянтин Кляцкін після потужного повнометражного дебюту із «Кримом» продовжує пошуки креативних рішень. Разом із однодумцями він створив продакшен DocNoteFilms.
«Поліське. Післячуття» – поєднання експериментального кіно і публіцистики. За три хвилини 16 секунд розгортається історія старовинного міста біля Чорнобиля. Поліське спочатку нищила радіація, а потім брехня комуністів і тиск КДБ. Із тьми промені вихоплюють чорнобильські джунглі і напівживі будівлі. Зйомки велися при допомозі дронів.
Заснована на матеріалах архівних документів історія – знахідка для музею. Втім, фільм і без екскурсоводів працює у відкритому доступі на YouTube. На великому ж екрані мікроісторія із закадровим текстом нагадує політ метелика довкола граната. Грація думки цілком відчувається, а от вловити її за ці три хвилини як самодостатнє висловлювання із глибоким поглядом у минуле та мораллю… Словом, спочатку глядачу треба здолати архаїчні стереотипи щодо хронометражу і закадрового тексту.
Відкриття кінофестивалю. Вибір «Документів»
- Нове ім’я у документалістиці – Андранік Берберян.
2. Пошук дзену у шарі цератових пакетів, міцних дерев, аварій, невизначеності – анімаційний фільм «Кохання» Микити Лиськова та роботи його колег за номінацією.
3.Найтепліший фільм у програмі – «Дівчинка на кулі» Іванни Саніної. У пригоді з життя вуличної балерини і міма авторка намагається реалізувати ранні прийоми кіно, звернутися до характерів. Герої цього фільму постають безпорадними, хоробрими, підлими. Знайомством із режисеркою, уважною до сердець глядачів, пишалися б і Чаплін, і Пікассо, яким присвячено стрічку. Хоча сам Пікассо, кажуть, був не таким уже й добрим…
4.Найгуманніша робота циклу «Дивись українське» – «Інклюзія в школі» Оксани Тараненко. Мікрофільм визначний чудовою поезією, цікавими акторськими роботами, свіжим поглядом на людей з особливими потребами і невідповідністю сухій назві.
5.Трейлери фестивалю, що надихають на оптимізм: «Стасіс», «Віддана».
6.Несподівана тема фестивалю – собаки. Розпочала її бестія із фільму «Проти сонця» Валентина Васяновича. Немов змовившись, Микита Лиськов і Денис Сполітак («Донер») обрали для своїх робіт білих бультер’єрів. Далі проштрафився Степан Коваль (анімаційний фільм «Як розвеселити самотність»), і не тільки він.
Мабуть, це не дуже нормально, якщо після перегляду трьох десятків фільмів у глядачів лишається по 5 собак на кожного. У розмаїтті піднятих у програмі «Відкритої ночі» тем і способів вигадати веселе дозвілля для глядачів читалася велика потреба у кіно, яке могло би стати другом, із яким можна говорити до світанку.
Перше фото – кадр із фільму «Сильна доля»