«Сороміцькі співанки – це про любов»

Фільм «Так мут співати» чи не найтепліше прийняла аудиторія під час показу стрічок Indie Lab 2020. Дотепна і тонка розповідь про пісні для дорослих презентувала традиції сіл на Прикарпатті.  Анна Ютченко та Діана Горбань  поїхали до Бабина, а тоді ще й до Криворівні, Замагори, Бистреця, аби провести документальні дослідження чуттєвості, що ділить серця гуцулів із мораллю. 

Щодо сороміцьких співанок «Так мут співати» перегукується із «Формулою коломийки» Івана Сауткіна. Кінорежисер  ставив собі за мету відобразити звичаї селян через їхні пісні та музику. Окрім співання коломийок за весільним столом, до фільму увійшов фрагмент вінчального обряду в церкві, танці під естрадну музику, народна пісня в машині, партія скрипки  в оселі гуцула. Зйомки велися у Рахівському та Хустському районах.

Анна та Діана більше цікавляться побутовим життям, психологічними аспектами і реакцією мешканців краю на заборонене та гріховне. Доповнюють свій фільм портретними зйомками і мотивами кераміки від майстрів з Косова і з національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття в Коломиї.

 

Обидві кінорежисери мешкають у Львові. Анна Ютченко серйозно цікавиться документальним кіно і вже встигла навчитися прийомів зйомки у майстра стрімів і репортажів Богдана Кутєпова.

Діана Горбань звернула на себе увагу експериментальною короткометражною стрічкою «Нормальна», де рядки «Лиш вона…» хіта початку 2-тисячних прозвучала у дещо новому контексті. Цю авторку, зокрема, помітила кураторка кінофестивалю «Кіношот» Альона Пензій. МИнулого року на кінофестивалі у Черкасах фільм відзначили «За відсутність фальшу та легкість режисерського погляду».

Після показу стрічки у кінотеатрі «Жовтень» кінорежисерки відповіли на кілька питань «Документів».

 

Ви кажете, що «Так мут співати» – це вже друге життя вашого фільму. Як саме розробляли цю тему?

Діана: Робота над темою розпочалась ще в рамках проєкту «Студії живої історії», поле досліджень якого стосувався Прикарпаття, Донбасу та Харківщини. Я міркувала про теми, яких не було у публічному дискурсі. Мене тоді цікавила тема сексуальності і тілесності, а сороміцькі пісні – цікавий ракурс погляду, бо він починається з людини. Відомо, що часто люди соромляться власної тілесності та сексуальності через моральні та релігійні норми, що активно впливають на самосприйняття та самоідентифікацію.

Сороміцькі пісні є в кожному регіоні. Тобто, щодо цієї частини фольклору Гуцульщина не є унікальною. Лише ці співанки не на виду.

Перед зйомками ми ознайомились із дослідженнями Ірини Ігнатенко про жіноче та чоловіче тіло в українському фольклорі та традиціях, і з низкою інших праць. Насправді, це важливо, що свої природні бажання чи проблеми люди можуть сублімувати в творчість.

Хоч і сороміцькі співанки вважаються низьким жанром – для застілля, весілля, вечорниць чи інших гулянок, коли можна собі дозволити бути розкутим, – ці пісні так чи інакше ілюструють моделі поведінки між чоловіками і жінками, сексуальні потяги і уподобання. Дослідити такі пісні складніше, адже люди не готові виносити їх у простір публічного і відкрито говорити про це.

Розкажіть, будь ласка, про методи фільмування.

Анна: Основними нашими методами було інтерв’ю та спостереження. Першу сюжетну лінію, яку складають приватні історії людей та співанки, які ми фіксували методом інтерв’ювання. А другу лінію репрезентує молодий хлопець Остап, який живе у місті Надвірна, працює вчителем у школі, вивчає гриби та складає свої співанки – у традиційній формі та манерою виконання, але про сучасне життя молоді. Його знімали ми методом спостереження, з мінімальним рівнем втручанням. Передовсім нашою метою було створити інтимну атмосферу, щоби люди чулись вільно і змогли заспівати нам співанку чи розповісти приватну історію.

Як реагували на кінематографістів у цій місцевості?

Діана: Важливо, що люди на Гуцульщині звикли, що сюди часто приїжджають фотографи чи документалісти, чи режисери ігрового кіно та й загалом інші митці. Наприклад, колись у Криворівні Параджанов знімав «Тіні забутих предків», а нещодавно Максим Руденко зняв документальну стрічку «Портрет на тлі гір» про Параску Плитку-Горицвіт.

Гуцули у своїй натурі люблять яскраво одягатися, щоби прикрасити своє життя у не завжди легких умовах. Можна припустити, що через постійну увагу, для людей є нормою одягати весь свій пишний одяг – як свого роду захисну маску на випадок зйомки. Для нас важливо було відкрити людину без маски, щирою і справжньою. Звісно, цьому сприяло попереднє знайомство з героями фільму. 

Чим для вас корисний досвід, здобутий на Indie Lab?

Анна: Я зрозуміла набагато більше, що таке кіно і як воно твориться. Як каже наш ментор Дмитро Тяжлов, у майстерні Indielab «виховують відчуття». Вчать відчувати момент, де саме в житті, побутових ситуаціях починається кіно. Адже не тільки документальні фільми створюються із реальності, ігрові також. 

Ми з Діаною –- одногрупниці, навчалися разом у Школі журналістики Українського Католицького університету. У нас там також був курс із документального кіно, однак трохи іншого формату та підходу. 

Особисто мене зацікавило документальне кіно завдяки Майстерні зі створення документального серіалу, яку організовувала Школа журналістики УКУ. Там був схожий формат, як в Indie Lab. З усієї України відбирали 25 учасників та розподіляли на п’ять команд, до кожної прикріплювали ментора. Для всіх команд була спільна тема, але в кожного – різні ідеї. А далі так само, як і в IndieLab, ми виїжджали в поле, знімали матеріал для своїх короткометражних робіт. Це була дуже практична майстерня. Наприклад, під час першої майстерні ми створювали фільми на тему декомунізації в Україні. Моя команда під менторством Богдана Кутєпова випустила фільм «Живі та Нескорені» про два ідеологічно різні співочі хори у Червонограді на Львівщині. 

Діана: Раніше в мене не було можливості, та й думки, про кіно. Перший мій досвід роботи з кіно був під час Wiz-Art Film School. Тоді мені вдалось зняти короткометражну стрічку «Нормальна». І звісно, специфіка роботи відрізнялась. Хоча би вже тому, що в тебе є практично необмежена можливість керувати світом, який ти придумав. А вже під час роботи над фільмом у рамках Indie Lab, ти маєш якось знаходити компроміси або з реальністю, або зі собою. Можливо, це лише моє враження.

Під час Indie Lab. для мене важливо щоразу заново відкривати метод рефлексії над кіно. Важливо аналізувати і зйомки, і кожен прикметний крок у цій роботі. У процесі, та й у житті, часто бракує можливості поміркувати, а це дуже важливо. Не скажу, що це завжди вдається, але за допомогою цього можна багато відкрити і про реальність і про себе.

Яке кіно вас цікавить найбільше?

Діана: Мені важко сказати, яке кіно мені імпонує: документальне чи ігрове. Важливіше – як автор розповідає історію. Якщо тему якісно і глибоко розкрили e документальному кіно – це прекрасно. Але якщо і за допомогою ігрового – це теж чудово. Зараз ці два жанри перемішуються і запозичують прийоми один одного. 

Анна: Наразі мене цікавить більше документальне кіно. Адже, щоби знімати ігрове, я дуже мало знаю про цю реальність і про те, як влаштований цей світ. Документальне кіно для мене – якраз спосіб пізнання його. Коли відчую впевненість, що можу створювати свої світи, то спробую себе в ігровому. 

Які у Львові можливості для зростання у професії?

Діана: Однією із важливих можливостей для зростання у професії для кінорежисерів є пітчинг кінопроєктів, які проходять в рамках міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art. Якщо говорити про освітню частину, то час від часу відбуваються майстер-класи від режисерів. Зовсім скоро пройде інтенсив Антоніо Лукіча. Крім того, у Львові нещодавно створили продюсерську агенцію RADAR, яка крім продюсування влаштовує кінопокази та проводить різні майстер-класи. Завдяки їм на початку осені відбувалася сценарна майстерня Terrarium. 

У низці нових фільмів, створених за підтримки Держкіно так чи інакше представлена тема Західної України – «Гуцулка Ксеня», «Віддана», «Мої думки тихі», «Екс». Яких аспектів тут іще бракує і які фільми вважаєте стереотипними щодо України?

Анна: Минулого літа я як фотографка разом із журналісткою Мариною Верещакою їздила в експедицію півднем України. Ми працювали над новим порталом про південь України «О, море». Саме під час експедиції я зрозуміла, що ця частина країни для мене – це біла степова пляма. Ми так мало знаємо про цей регіон. На півдні України настільки різна та унікальна етніка, з якою ми майже не знайомі. Наприклад, я до цієї поїздки навіть не знала, хто такі гагаузи. Тішить, що останнім часом почали з’являтися як документальні, так й ігрові проєкти про цей регіон. Зокрема Роман Бондарчук працює із темою Херсонщини, яка змальована в його крайньому ігровому фільмі «Вулкан». Але мені б хотілося пізнати цю частину України більше.

Діана: В Україні чимало міст, які не виділяються, але в них може бути багато відкриттів. Наприклад, про Черкаси чи Жмеринку немає помітного фільму. Взагалі, ми ще маємо пройти довгий шлях, щоби якась тема не була новою для українського кінематографа.

Анна: Сама тема Прикарпаття – не нова, про цей регіон знімали фільми. Але самобутність гуцульської культури невичерпна. Особисто я з Полтави і для мене традиції цього регіону – непізнана планета. І зізнаюсь, що подекуди теж сприймала цей край досить стереотипно. 

Але для мене важлива не стільки тема, а радше ракурс, з якого ти дивишся на світ, який досліджуєш. На мою думку, в темі Прикарпаття бракує відходу від цієї красивої картинки. Гуцули та гуцулки – звичайні люди, які теж мають рутинне життя, трохи відмінне від міського. Тому нам було важливо із такого низького побутового як сороміцька співанка почати розповідь про традиції. Коли ми з Діаною приходили до героїв нашого фільму, люди одразу поспішали вбратися у традиційний одяг. Вони думали, що нам потрібна екзотика. А ми приходили зазвичай зненацька і хотіли вихопити їх з побуту та показати такими, які вони є насправді. Так один з наших героїв – Богдан із Бабина, під час інтерв’ю сидів в олімпійці та штанях, хоча сам збирає традиційний гуцульський одяг. 

Розповідь про традицію співання гуцульських сороміцьких співанок – це є наш ракурс, погляд на Прикарпаття. Протягом знімання матеріалу для фільму, мене трохи обурювало, що гуцули зневажливо ставляться до цих співанок: «Навіщо я вам таке дурне буду співати, краще заколядую вам». Думаю, що в процесі у нас з Діаною виникла додаткове «навіщо» ми знімаємо це кіно. Ми міркували про цінність цього пласту культури для самоусвідомлення себе тут і зараз у сучасному часі. А ще ці співанки –- про любов та легкість до життя, що для мене є найважливішим у нашому ракурсі на тему співочої традиції на Гуцульщині. 🙂