Про війну, якої ніби немає
Програму конкурсних документальних фільмів кінофестивалю Docudays UA відкрила стрічка Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин».
Найцінніша ця робота саме тим, як кінорежисерка скористалася можливістю висловити авторську позицію. Власне тактовністю, завдяки якій фантасмагоричні речі подаються через їхню сутність, а не через захоплення формою. Може, це життєвий досвід, може, гіркота письменниці, якій випало осягнути певні речі раніше за нас. Лава болю, що вихлюпується з ноутбука (розбудіть мене, будь ласка, – така прем’єра і не в кінотеатрі «Жовтень») не є співчуттям, журбою чи страхом. Натомість маємо справу зі сплавом обставин і дій, що їх неможливо ні вловити, ні передбачити.
Тут є принаймні кілька аспектів для безсонної ночі.
Тема червоної зони. Bійна і багатодітна родина-оркестр, яка і музичні інструменти опанувала, і знімає про себе фільм. Причому одна з центральних героїнь, мама, не просто виховує дітей, а є однією з творчих одиниць. Наприклад, у фільмі доньки поєднує функції співавторки, героїні історії, продюсерки, продакшена, дитрибуторки і кінокритикині.
Тема тиші, що означає і душевну рівновагу. Можемо порівняти атмосферу в будинку за мить до вибуху і хвилини очікування доньки-абітурієнтки біля стін університету. Зрештою, у стрічці є чимало сцен, де люди відчайдушно мовчать, не знаючи, як розказати про те, що пережили.
Тема сюрреалізму. Для ти, хто дивиться багато фільмів, назва роботи Ірини Цілик ніби натякає на історію про життєві обставини, у які знову буде важко повірити. Натомість кінорежисерці вдається відобразити парадокси саме у психологічній фіксації героїв. Дорослі і діти з Красногорівки часом самі не можуть до кінця усвідомити, що мешкають у місті, де в них ціляться «іхтамнєти». Намагаються вбити за віщось їхніх котів і колись можуть розвалити все, включно із конституційним правом на життя. Це моральний, напевне, вимір реальності, де для кінорежисерки важливі очі героїв, а не цифри чи факти.
Тема екології. Зі слів героїв фільму можемо собі уявити початок кінця. На Донеччині вирубуються ліси і гинуть ріки, що, принаймні, київським глядачам резонує з недавніми пиловими бурями і пожежами. Поєднуються «повідомлення» про катастрофу із фантастичними териконовими ландшафтами.
Тема кольору візуальних рішень. Оператор В’ячеслав Цвєтков зйомки документальної історії реалізовує як пошук дзену у просторі, де стіни пробито снарядами. Кольори і деталі, на яких фокусується Цвєтков, самі по собі є темою для аналізу фільму.
Перед нами режисерка, якій у документальному кіно важлива драматургія. Про фільм родини, тізери якого ми постійно переглядаємо на цьому кіносеансі, Ірина Цілик розповіла через реакцію глядачів. Градус відхилення від нормального життя мешканців Красногорівки аналізують коти. Bони трохи дивуються, коли люди стрибають замість них до підвалу. А блакитна деталь у цьому фільмі (не будемо спойлерити) є пронизливою метафорою про відносніть земної тверді та й самої реальності.
Фільм Ірини Цілик став знаковим для України після визнання на кінофестивалі Sundance. Цей приз промовляє і про те, що українській кіноіндустрії треба робити ставку на дебютантів та фінансово підтримувати кіношколи і проєкти початківців. Адже надавши режисеру можливість знімати, Україна здобуває шанс захистити себе в інформаційному просторі, спонукати далеких глядачів до співпереживань і підтримки.
А зараз про специфічну ситуацію з кіно і культурою ідеться навіть у стрічці про війну. З одного боку, зйомки красногорівців – приклад ситуації, коли фільмування є виключно справою ентузіастів. З іншого ж, для містян показ цієї стрічки у зоні обстрілу є чи не найважливішим спільним досвідом проживання війни.
Олена Коркодим, «Документи»
