«Візія Docudays UA – суспільство вільних людей»

Як у 17 стають дорослим фестивалем документального кіно, які фільми з програми «Доку-Україна» подорожують на інші форуми та чому представники міжнародної кіноіндустрії чудово знають, де у Києві Майдан і коли розпочинається Docudays UA

У Всесвітній павутині розпочав роботу кінофестиваль Docudays UA. Дебютний для міжнародного майданчика онлайн-формат  має успіх у глядачів: фільм відкриття вже за пару годин вичерпав зарезервовані для глядачів 400 переглядів. «Bellingcat: Правда в світі постправди» від голландського режисераГанса Пула фокусується на громадянських розслідуваннях.

Фокус програми цього року на  темі дорослішання.«З 12 ранку до ночі ми будемо говорити про кіно, права дітей, життя і нові виклики, а також слухати музику і танцювати», – обіцяє команда Docudays UA.

 

 

 

З-поміж українських фільмів представлено гучний повнометражний дебют Ірини Цілик. Історія з Донеччини «Земля блакитна, ніби апельсин», здобула приз за найкращу режисуру на американському фестивалі «Санденс». Хоча перемога була і несподіванкою, за нею стоять роки, за які українські кінорежисери і продюсери здобували досвід фільмування нової документалістики. Провідна роль у формуванні культури і стилістики документального кіно належить Docudays UA, що став міжнародною платформою.

На етапі підготовки фестивалю авторка «Документів» поставила кілька запитань лідеркам команди Docudays UA, програмній директорці Вікторії Лещенко та голові індустрійної платформи Дар’ї Бассель. До матеріалу увійшли коментарі з інтерв’ю для лонгріда про тенденції української документалістики.

 «Наша аудиторія – наш головний ресурс»

– Які пріоритети щодо кіно сьогодні насамперед відрізняють DocudaysUA від інших міжнародних кінофестивалів?

Вікторія Лещенко: Довгий час ми створювали фестиваль, багато у чому орієнтуючись на інші міжнародні фестивалі. Цей шлях є абсолютно нормальним. Якщо хочеш зробити щось якісне, вивчи, як це вже робили до тебе. Водночас ми розуміли, що нам потрібно мати щось унікальне, своє, аби до нас приїздила іноземна професійна кіноспільнота. Ми багато інвестували людського ресурсу у створення унікальної фестивальної атмосфери – щоби Docudays UA став душевним boutiquefilm festival з теплою сімейною атмосферою та потужною кінопрограмою.

Така репутація про наш фестиваль дуже швидко утвердилася. А з нею з’явилася ще одна фірмова особливість  – наша аудиторія. Про неї всі наші гості говорять із захопленням. Такого ентузіазму, цікавості людей до документального кіно, такої якості питань та банально кількості людей на показах іноземці давно не бачили. Це багато коштує. Наша аудиторія – наш головний ресурс, який плекаємо та посилюємо.

Наразі фестиваль починає виходити на новий рівень. У нас активно розвивається індустрійна секція DOCU/PRO. Впевнена, саме з нею пов’язане наступне велике відкриття у світі про наш фестиваль.

 

 

– Які можливості додала ця індустріальна платформа для кінорежисерів у порівнянні з пітчінгами Держкіно або конкурсом УКФ?

Дар’я Бассель: DOCU/PRO неможливо порівнювати з пітчінгами Держкіно або конкурсом УКФ. Ми не є державною інституцією та обсяги фінансування в нас, м’яко кажучи, інші. Головною метою нашої платформи є підтримка українських документалістів та їхніх зв’язків з міжнародними колегами. Почасти це своєрідна просвітницька діяльність: в нас дуже мало можливостей для кінематографістів поїхати на міжнародний фестиваль або кіноринок і отримати досвід спілкування з іноземними колегами, зрозуміти, як працює світова індустрія. Тому ми намагаємось відтворити цю атмосферу, запросити відбірників міжнародних фестивалів, сейлз-агентів, продюсерів і так далі сюди, до Києва.

Також нашою метою є промоція українського доку як в Україні, так і за кордоном, та підтримка виробництва. Для цього ми час від часу організовуємо воркшопи та пітчинги з грошовими призами. Останній такий проєкт був – Civil Pitch, в результаті якого було створено 4 короткометражних фільми.

У цій секції також шоу-кейс українських документальних фільмів на стадії виробництва – Ukrainian Doc Preview, Meet Professionals (індивідуальні зустрічі з міжнародними експерт(к)ами, які працюють у кіноіндустрії, на які можуть записатись власники індустрійної акредитації). Також ми продовжимо співпрацю з мережею B2B Doc щодо пітчингу та ще декілька подій. Запускаємо воркшоп про те, як знімати документальне кіно для дітей та підлітків.

 

– Які можливості це відкриває для українського документального кіно партнерська співпраця з іншими кінофестивалями та майстернями документалістики?

Вікторія Лещенко: Необмежені можливості взаємодії та нетворкінгу. Наша спільнота виробників та постачальників аудиторії кіно в Україні невелика. Людей які не дивляться те кіно, що ми так любимо, набагато більше. Тож тільки разом ми можемо тиснути на ситуацію та справляти позитивний вплив на суспільство.

Дар’я Бассель: Зазвичай до нас стікаються всі нові фільми, бо мати національну прем’єру на Docudays UA  –  це престижно. Тому ми бачимо все у відборі.

Звісно ми завжди уважно дивимось на випускні роботи різних українських воркшопів. Наприклад, дуже довго працюють з молодими авторами IndieLab, також фестиваль 86 колись мав воркшоп MyStreetFilms, багато чудових фільмів виходить з майстерень Сергія Буковського та Катерини Горностай. Організатори всіх цих майстерень вкладають багато зусиль у нове покоління документалістів.

Важливо розуміти, що освіта в Україні наразі на дуже низькому рівні і все що відбувається, відбувається завдяки зусиллям купки ентузіастів. Такі ентузіасти є звісно не тільки у Києві. Крута команда фестивалю WizArt та місцевого продакшену Radar працює у Львові. У Харкові є AcademyofVisualArts. Власне з цих міст частіше з’являються якісь нові цікаві несподіванки. Наприклад, торік у нас в національному конкурсі була прем’єра фільму «Божественні» львівського режисера Романа Бордуна (фільм було номіновано на премію Кіноколо від кінокритиків у секції «Найкращий док»), минулого року ми схвилювали наших глядачів та кінокритиків контраверсійним фільмом харків’яніна Дмитра Лавриненко «Веаюфром». Декілька років тому у нашому міжнародному конкурсі мав прем’єру фільм львів’янина Юрія Грицини «Varta1 Львів, Україна». Фільм, який є не дуже комфортним за своєю формою для широкого глядача, але тим більш цікавим він здався нам.

До речі, багато українських фільмів починають свою фестивальну мандрівку у нас, а потім з’являються в програмах інших українських та міжнародних фестивалів. Так сталося, наприклад, і з «Varta1, Львів, Україна», який отримав нагороду від кінокритиків на ОМКФ того ж року. Загалом у нас дружні стосунки з колегами по фестивальному руху, але конкуренція за фільми існує.

Всі фестивалі борються за ексклюзивність та право першого показу. З точки зору фестивалю така позиція (вимога прем’єрного показу) зрозуміла – традиційно кількість прем’єр визначає статус фестивалю. Хоча особисто мені це здається безглуздим саме в рамках українського контексту.

У нас дуже нерозвинена система дистрибуції. Особливо що стосується документального кіно: поза межами фестивалів український глядач майже не має можливості його подивитись! Тому фестивальні покази лишаються основною та найчастіше єдиною можливістю для режисера показати свій фільм глядачам. До речі, великі міжнародні фестивалі теж намагаються рухатись потрошку в бік зміни акцентів з прем’єрності на художню якість стрічки. Наприклад, минулого року директорка МКФ DOKLeipzigоголосила зі сцени на відкритті, що вони готові шерити прем’єри з іншими фестивалями і головною своєю метою вбачають створення програми якісних фільмів, а не програми прем’єр.

 

«Унікальність історій часом важливіша за виконання»

 

– Із яким міжнародним досвідом можна порівняти шлях розвитку українського документального кіно після 2014-го? Які цілі і яку частину в цьому процесі вбачає перед собою команда Docudays UA?

Вікторія Лещенко: Цікаве запитання. Тобто важливо визначитися, з ким ми хочемо себе порівнювати. Адже всі унікальні і справді – деякі порівняння просто нерелевантні. Мені здається, те що відбувалося з українською документалістикою після 2014-го – унікальна річ. Мені, наприклад, важко з кимось порівняти Docudays UA, бо я не знаю жодного кінофестивалю про права людини з такою динамікою та освітнім потенціалом. Якщо порівнювати нас самих з нами учорашніми, зміни очевидні.

На сьогодні наші цілі записані у місії та візії фестивалю, які у 2014 році ми тільки намацували. Наша візія – суспільство вільних людей. Місія така: створюємо можливості для кожної людини в Україні дивитися талановите та актуальне документальне кіно про права людини. Формуємо активну громадянську позицію та повагу до людської гідності. Підтримуємо українську кіноіндустрію.

– У програмі Docudays UA помітний інтерес до креативної документалістики, як є й на інших міжнародних кінофестивалях. Чи свідчить це про те, що українське кіно пройшло етап спроб і пошуків, що вже є досягнення і цілі команди виробників, які можуть забезпечити певну панораму такого кіно, з якої можна обирати?

Вікторія Лещенко: На моє переконання, етап спроб і пошуків не мусить полишати жоден кінематограф. Тільки цей процес зупиниться – цікавиться таким кіно ніхто не буде. Українське кіно постійно перебуває у цьому пошуці – воно цікаве за кордоном. Звісно не всі фільми, але деякі там «вистрілюють». Як наприклад, «Тато – мамин брат» Вадима Ількова, «Домашні ігри» Аліси Коваленко, «Українські шерифи» Романа Бондарчука.

Так, можливо, нам не вистачає інфраструктури і ресурсів, але це питання до спроб і пошуків нашої держави загалом, якщо говорити про економічну та політичну зрілість. Тут ще багато роботи доведеться зробити не одному поколінню. На мою думку, українське кіно ще цей етап не пройшло.

– Якими є критерії відбору українських фільмів на DocudaysUA у 2020-му? Чи мають бути ці роботи суголосні головній темі фестивалю, як є з фільмами з міжнародних програм? 

Вікторія Лещенко: Ні, українські фільми не мусять відповідати головній темі фестивалю, хоча якщо раптом таке станеться, це чудово. Фільми національного конкурсу однозначно не мають такої прив’язки, як і українські фільми позаконкурсної програми.

Наші критерії – це актуальність та унікальність повідомлення та водночас художня якість разом з професійністю виконання. Ми завжди шукаємо баланс. З одного боку, любимо і вміємо відкривати нові імена. Тобто, нас цікавлять роботи початківців та аматорів. З іншого, стежимо за творчістю вже відомих нам режисерів та робимо національні прем’єри їхніх нових робіт.

Наша команда – це документаліст(к)и та культурні менеджер(к)и з одного боку, з іншого – правозахисники(ці). Нам завжди важливо було знайти баланс у програмі і компроміс. Ми дуже любимо кіно в усьому його різноманітті форм та стилів, тож високий рівень професійності та мистецької вправності надзвичайно важливий. Втім, у світі документального кіно бувають ще надважливі історії, які знімають тут і зараз, коли нема ресурсу на хорошу камеру чи звук, на вправного режисера монтажу. Унікальність таких історій часом важливіша за виконання. Показуємо і такі.

Наша команда дивиться кіно у кілька етапів. Спочатку запрошені відбірники роблять перший зріз, далі – програмний відділ спільно з відбірковою радою фіналізують програму. В цей час ми дуже багато дискутуємо, обговорюємо, і десь на межі наших преференцій та завдань народжується програма фестивалю.

 

 

 

– Хто, які інституції, за міжнародною практикою, займаються соціально значимими фільмами?

Дар’я Бассель: Активісти та стейтхолдери громадської думки давно помітили, що документальне кіно може бути ефективним інструментом для просування певних ідей та актуалізації потреб суспільства. Тобто можна лобіювати певні питання за допомогою кампаній впливу або імпакт-кампаній. Такі фільми називають імпакт-фільмами. Є окремі інституції, які фінансують та підтримують імпакт. Наприклад, британський фонд DocSociety (колишній Britdoc). Або спеціалізована імпакт-дистрибуційна компанія Togetherfilms, представників якої ми неодноразово запрошували на фестиваль.

Дуже багато їх саме у США, адже там відмінна від європейської модель фінансування. Переважно, це спільнокошти, тому користь фільму для суспільства мусиш обгрунтувати вже на рівні заявки.

Щодо великих інституцій, це Tribeca Film Institute, Sundance Film Festival; фонди типу Just Film / Ford Foundation, імпакт-дистрибутори Picture Motion, Film Sprout та безліч інших.

Ми робили спеціальну лабораторію на фестивалі, куди запрошували імпакт-дистрибуторів. На прикладах обраних фільмів вони розповіли, як робилися імпакт-кампанії. Ці лекції можна знайти у нашому онлайн-кінотеатрі Docu/Space.

Олена Коркодим, «Документи»