«Стрічка часу» Катерини Горностай: Головний урок – життя триває
«Стрічка часу» – психологічний зріз шкільної освіти під час війни, що базується на невербальному сторітелінгу. Фільм поєднує функції візуальної оповіді та архіву. Водночас авторське кіно мотивує розвивати освіту попри війну і втрати.
Скільки кілометрів від школи до фронту? Документальна стрічка Катерини Горностай «Стрічка часу» фіксує відновлення української шкільної освіти після руйнувань війни. Емоційні історії, невербальний сторітелінг – це і спостереження, і соціально-психологічний шкільний альбом. Стрічка кінорежисерки поєднує функції архіву та мистецького висловлювання, перетворюючи шкільний простір на місце зіткнення двох реальностей: незламного навчального процесу та воєнних злочинів і загроз з боку Росії.
Навчитися жити між обстрілами
Після фільму «Стоп-Земля», де кінорежисерка фокусується на психології підлітків та дослідженні пубертатного періоду, Горностай звернулася до ще гострішої теми – освіти під час війни. Цього разу фокус не тільки на інтимних переживаннях героїв. Їхні страхи, надії та щоденні виклики розкриваються у школі – просторі, де діти вчаться жити в новій реальності. Авторка досліджує, як освітній процес трансформується у місце сили, як педагоги та учні адаптуються до нових викликів, як формується колективна пам’ять у цей період.
Візуальна концепція «Стрічки часу» будується на контрастах. Шкільні класи сповнені світла й надії, за крок від цього затишку – укриття, руїни, страх повітряних тривог. Одна з ключових метафор фільму – турнікет, що рятує від критичних втрат крові. Це пряма паралель із роллю освіти: не допустити внутрішньої руйнації покоління, допомогти дітям впоратися із психологічними викликами. Схожа місія і в документалістів, які знімають фільми на тему війни.
Авторська кардіограма школи
Одним із центральних кінематографічних рішень Катерини Горностай стає акцент на мові тіла. Урок фізкультури, імпровізований танець, навіть постава учнів під час відповіді – усе це вказує на ознаки пережитого, які складно передати словами чи статистикою. Наприклад, під час декламації вірша на онлайн-уроці учні мають дивитися вгору – задля академічної доброчесності. Цей вимушений рух підкреслює наслідки дистанційного навчання із його втратами для повноцінного освітнього процесу а, можливо, й для психіки.
Мозаїчна структура фільму дозволяє кожному глядачеві знайти власну точку входу у цю реальність. Часом ця фрагментарність не на користь фільму і навіть призводить до протиріч. Одним із центральних моментів є емоційне виконання учнями пісні зі словами «Я ненавиджу тебе, війна, я не можу у людей стріляти». У наступних епізодах школярі вже рішуче тримають зброю у тирі чи кажуть, що бачать своє майбутнє в армії на позиціях стрільців. Ну не бандерівці?
У фільмі та трейлері звучать елементами хорового виконання в аванґардній інтерпретації композитора Олексій Шмурака. У трейлері та фільмі цей момент ніби потрібен для контрасту високого мистецтва, що дисонує з руїнами та битим склом зі шкільних вікон. Натомість замість хору у стрічці ми бачимо лише згаданий вище виступ в рамках шкільної самодіяльності чи дружні відповіді під час уроків. Подібний прийом був і в фільмі Сергія Маслобойщикова про хор «Щедрик» – «Свій голос», де хорові розспіви поза шкільною програмою вказують на деструктивну радянську реальність. Так само ясно у цій роботі читається думка із фокусом на дитячих обличчях. Разом із оператором і педагогами ми віднаходимо у цих колективах особистостей.
Натомість Катерині Горностай вдається наблизитися до інтимного простору її героїв, подати навіть буденні сцени як неповторні і непередбачувані. На урочистому врученні дипломів за спиною ведучої, виявляється, доводиться притримувати йорка. А випускниця, вирушаючи на найвідповідальніший для випускників і випускниць екзамен – НМТ, приділяє час легкому мейкапу (не кажучи вже про зйомки у фільмі!).
З вірою в українську школу
«Стрічка часу» пропонує глядачеві погляд на освіту під час війни крізь призму світлих класів, мотивованих учнів і незламних освітян. Освітній процес у фільмі виступає радше символом стійкості, ніж предметом глибокого аналізу. Натомість така вільна розповідь дозволяє виділити зміни у шкільній освіті, які спричинила війна. Насамперед, це психологічні чинники. До руханок і активностей все більше додаються інші вправи, що позбавляють стресу, страху, які розробляють психологи. На події запрошують військових, а учениця в бібліотеці зустрічається очима з портретом свого батька, який загинув, захищаючи Україну.
Загалом складається враження, що в першу чергу фільм фокусується на досягненнях освіти. Неймовірні учні дають собі раду в укриттях, хочуть навчатися і намагаються вразити вчителів. У цьому сенсі дуже вдалим і справді непересічним є приклад харківської художньої студії Aza Nizi Maza, де дух творчої сміливості поєднується з тонкою підтримкою викладача – і щодо композицій, і щодо стійкості.
Правда ж у тому, мало шкільних укриттів забезпечують повноцінний захист від обстрілів, повітряні тривоги зривають серйозні уроки, що потребують концентрації, а учні за кордоном паралельно тягнуть обидві навчальні програми. І все це звалилося на шкільну систему, яка тільки почала оговтуватися від наслідків пандемії коронавірусу.
Українська школа, дитинство під час війни – складні теми, з якими не так часто працюють документалісти. Такі роботи неодмінно звертають на себе увагу. Нещадний «Будинок зі скалок» Сімона Леренга Вільмонта про сиротинець на сході України змагався за «Оскар». Робота «Терикони» Тараса Томенка є тривалим спостереженням за життям підлітків на тимчасово окупованому Донбасі. Глибока цілісна стрічка «Освітяни. Канікули в окупації» Костянтина Кляцкіна – дослідження вчительської праці і подвигу під час першої стадії війни на Київщині.
«Стрічка часу» стала і втіленням ініціативи громадської організації «Освіторія», яка на базі приватної школи популяризує сучасні підходи до навчання, реалізовує премію Global Teacher Prize Ukraine. «Освіторія» виступила інвестором фільму, надала історії освітян, забезпечила дозволи на зйомки з боку Міністерства освіти і науки.
У підсумку, цей позитивний фільм став учасником конкурсної програми кінофестивалю «Берлінале». Освітня тематика має належний інтерес у Європі – зокрема, минулого року глядацьку премію LUX European Audience Film Award здобула стрічка «Учительська». Виклики українських школярів тут добре знають не лише з кіно: тільки в Німеччині зараз навчається понад 213 тисяч українських школярів. Чи хочуть вони повернутися до української школи?
Олена Коркодим, сайт «Документи»
Усі публікації на цьому сайті відображають незалежну авторську позицію. Жодна компанія, кінофестиваль чи інституція не здійснюють впливу на зміст матеріалів. Авторка не розглядає тексти на основі дружніх зв’язків або у співпраці з PR-службами.