Indie Lab-2021: «Ми зустрілися офлайн»

Коли незалежне кіно є способом висловлювання не тільки для дебютантів, а й для громадянського суспільства

За 8 років продакшен Indie Lab став одним з постійних майданчиків для документальних кінодебютів. Попри карантин, робота Лабораторії тривала. І цього річ куратори Дмитро Тяжлов та Елла Штика започаткували ще одну освітню програму, Gang for Change. Пам’ятаймо, що все це відбувається завдяки підтримці Посольства США в Україні.

На кінопрем’єру, якою завжди завершується робота Indie Lab, автори фільмів прийшли із темами, що резонують із серйозними матеріалами ЗМІ. У випадку із залученням фінансування Держкіно чи УКФ працювати над цими історіям довелося б значно довше. А викликів, тим часом, не бракує.

Режисерка «Книжки проти асфальту» Тетяна Ганжа зафільмувала зазіхання на книжковий ринок «Петрівка». Авторка стрічки «Метелики» Ольга Кивлюк досліджує досвід лікування від анорексії.

Андрій Хохолкін («Біла перлина КривJazzу») розповів, як зростають джазмени на периферії. І з його фільму слідує, що з джазу можна піти, але це не означає, що до нього не можна повернутися. І кінорежисер уже міркує про повнометражну версію роботи.

Цікавою для документалістики є робота «Мій Петро». Її авторка Ольга Симоненко виїздить на розвідки до сіл, аби знайти свідків і записати достовірну причину смерті. Ґрунтовний підхід до справи чудово передає зйомка в зимових Карпатах. І цей детектив захоплює. Особливо людей, які цікавляться темою ОУН-УПА

У щонайменше трьох фільмах кінорежисери зверталися до глядачів російською мовою. З’ясувалося, що українською розмовляти вони не наважуються, оскільки володіють нею гірше. Але це важливий момент. Адже ініціативи щодо ствердження в Україні української мови не приживуться, якщо навіть діячі кіно їх ігноруватимуть.

Національний природний парк «Пирятинський». Фото Лізи Пірожкової

А поки що кінорежисери Indie Lab зосередилися на пошуках виразних рішень. Особливо хотілося б відзначити фільм «Ловушка». Його знято у Національному парку «Пирятинський» із застосуванням лісової камери. А ще до операторського кіно Лізи Пірожкової увійшли несподівані портрети волонтерів і її дідуся.

Під час перегляду цієї історії ви неодмінно відчуєте: людській природі притаманне не лише сонячне, а й лісове сплетіння. І саме довкілля провокує людей відкривати нові можливості і відчуття, а зовсім не навпаки, як ми звикли вважати. І ще, на небі є зорі!

«Ловушка» можна порівняти із роботами учнів Марини Разбєжкіної. Однак кінорежисерка замість жорсткої зйомки обирає художньо довершені кадри.

А ще у програмі були три фільми, які точно має переглянути вся країна.

«Каламутні води Дунаю». Сатира-анекдот

Як знайти вихід, коли питання з каналізацією зайшли в глухий кут? Стрічка Всеволода Ананьєва про мешканців Вилкового не є ні альтернативною версією «Дельти», ні розслідуванням екологічної тематики. Це більше короткочасне споглядання, як «українська Венеція» плаває у нечистотах.

Місцева влада тішиться, що у Вилковому «вакуумна каналізація, як у Майамі». Ніхто не бере до уваги, що навіть набожні люди риють вигрібні ями вздовж ріки. А що ж ви хотіли: грандіозний «туалет від Євросоюзу» у центрі села зачинено на замки.

Тележурналіст за фахом і одесит за манерами, Всеволод Ананьєв веде свою кінорозповідь душевно, що пом’якшує його скепсис і критичний погляд. Відеоряд функціональний, у стилістиці робіт Віталія Манського. Закадрова музика у фіналі підкреслює невловиму легкість буття, у якому тонни проєктів із кабінетів чиновників невдовзі перероблять на сірий туалетний папір.

На прикладі Вилкового автору стрічки вдалося тактовно висміяти тему корупції. І з нею все так само непросто, як і зі щирим бажанням Євросоюзу допомогти мешканцям селища із їхніми потребами. Бо так, це дуже погано, що старі звички із крадіжками, хабарями чи брехнею нікуди не діваються.Поза бульбашками фейсбука ще навіть не прийнято стидатися, що в Україні чимало сіл, компаній чи проєктів мають не зовсім чисту історію. Але надія є: із таких фільмів, як «Каламутні води Дунаю» і починається інша країна, інша історія.

Всеволод Ананьєв — досвідчений журналіст. Має досвід співпраці із Currenttime.TV, RL\RFE, «Белсат», AP.

— Поділіться, будь ласка, вашими підсумками з занять Indie Lab.

— Indie lab стал для меня и школой-экстернатом, и своего рода, тем самым «волшебным пенделем» в сторону документального кино из мира СМИ.

 Конечно, карантин внёс свои корректировки. Например, на целый месяц сдвинулся премьерный показ готовых работ. Мы же во время обучения должны были находится в масках и соблюдать дистанцию, мыть руки антисептиком и производить ряд уже привычных анти-ковидных ритуалов.

Но в целом на качество обучения это не повлияло. Информация была подана корректно, доходчиво и я, как самочука в съёмке и монтаже, почерпнул для себя много интересного.

— Чи продовжите знімати фільми? Що вам для цього, в ідеалі, потрібно?

— Да, иначе зачем было начинать? В планах у меня снять уже серьёзную работу. Фильм-дебют был снять в манере документальной сатиры. Уже есть краткий сценарий и рабочее название, в скором времени приступлю к съёмочному процессу.

В идеальном мире документалистов поддерживает государство, хотя бы на уровне инди-проектов. А если такие инициативы даже и есть, то нужно, на мой взгляд, их всячески популяризировать. Даже об Indie lab я узнал случайно — от коллег-телевизионщиков.

— На яке документальне кіно Ви орієнтовані?

— Я пока не думал настолько глобальными категоріями. 🙂 Пока мне интересен процесс, ведь в документалистике, в отличие от художки, финал для режиссёра всегда непредсказуем

 «Земля крутиться». Найпростіше знімати себе

Біблійні, класичні, загальновідомі речі можуть стати одкровенням, коли кінокамера потрапляє до рук фахівця. У талантах Лєни Кириченко, здається, ніхто у кінозалі не сумнівався. Її роботу глядачі прийняли найтепліше. І це добра новина. Бо психологи іще не впоралися із дослідженням впливу карантину на соціальні та родинні зв’язки. А фільм Лєни уже готовий до показу, і в ньому можна роздивитися чимало акцентів. Адже все на світі починається з сім’ї.

У своїй роботі кінорежисерка розповіла про повернення додому на час карантину. Гостюючи у батьків, вона вела зйомки. Ось і все кіно.

Прості сцени із побуту мешканців Нововолинська озиваються до глядачів картинками з їхнього власного життя. Натюрморт, а точніше, накритий стіл, чи сама розмова про їжу – що іще так зачепить пам’ять, викличе цілу низку дзенькання-голосів-тепла. І більше немає потреби, як у дитинстві, розпитувати: «Як це – і отець, і син, і водночас святий дух?».

Мама пересаджує квіти. Який простий фільм.

Яка магія. Марнота марнот, виявляється, була найдорожчою частиною життя. Фільмуючи дійсність, кінорежисер не завжди знає, які саме кадри становлять цінність. Якісь речі вирішуються на небесах, а ми ж, не забувайте, лише люди.

І щойно вам захочеться про щось пожалкувати, як Лєнин епізод із човном на воді розбудить дзеркальну краплю мораліста Тарковського, про фільми якого не було часу і подумати.

Метод міжособистісного спостереження у дебюті. Простий фільм – «Земля крутиться».

Лєна Кириченко навчається в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю «Кінооператор».

–Поділіться, будь ласка, вашими підсумками з занять Indie Lab. Можливо, це щось додало до університетської програми…

–Враховуючи, що мій майстер в університеті та куратор Indie Lab – це одна людина, тут важко зробити порівняння.

Але на заняттях Indie Lab ми знову пройшли та закріпили основну базу драматургії та структурування фільму на папері, що є дуже корисним в роботі над фільмом.

Також важливим в процесі Indie Lab є те, що робота відбувається кожного дня, цілий тиждень. В сучасному темпі життя це велика розкіш – присвячувати так багато часу власному авторському проекту.

Карантин, в основному, вплинув на те, що американський куратор не мав змоги бути фізично присутнім на етапі монтажу та читати лекції. Все відбувалось онлайн.

–Чи продовжите знімати фільми? Що вам для цього, в ідеалі, потрібно?

–За спеціальністю я кінооператор, тому так, планую знімати і дуже хочу залишитись в цій професії.

В документальному кіно так точно залишусь, а от ігрове поки до душі не лежить, можливо ще не знайшла свого режисера. 🙂

Для документального кіно важлива тема, основна концепція. Без цього з будь якими бюджетами знімати немає сенсу. Мені в ідеалі вистачить мінімальний набір техніки та можливість самій монтувати. Як кажуть мої майстри: «Знімає не камера, знімає голова». Тому, щоб продовжувати, потрібна ідея в голові.

–На яке документальне кіно Ви орієнтовані?

–Стараюсь дивитись багато, починаючи від класики документального кіно і документальної фотографії, до фестивальних прем’єр.

До перегляду фільму важливо розуміти контекст часу та місця, де знімається це кіно. До прикладу, контекст місця, де знімався фільм «У променях сонця» Віталія Манського, багато в чому вплинув на форму, в якій розповідається історія.

Важливо аналізувати різне кіно, розуміти, як воно будується і чому працює.

В першу чергу, я оператор і для мене важливе зображення. Воно набагато більше може розповісти, ніж людина.

«Проти танка не попреш». Тут могло бути есе

Ви теж ставили собі питання щодо того, як оцінювати акцію із розписаними дверима на Банковій? Градус дискусій схилявся до осуду.

Це доволі типова ситуація. Адже такі явища, як перформанс, партизанська акція чи мистецький активізм в Україні найчастіше вивчає поліція. Альтернативний погляд на це трапляється у нішевих мистецьких виданнях. І фільм Дениса Фурдина теж є таким внеском.

За сюжетом, Олександр Андріяш із Чернігова не лише поет, а й лідер об’єднання «Воїни Добра-і-Світла». І одного дня він виходить боротися із танком на постаменті, вважаючи підпал за акт декомунізації. Матеріали акції потрапляють до суду, де їх розглядають і продовжують розглядати. Рішення виносять за чотири роки після інциденту.

Для режисерського дебюту ця тема вкрай складна. Навіть попри те, що Денис Фурдин є фаховим кінооператором і до добре знайомий із діяльністю «Воїнів Добра-і-Світла». Навіть, якщо він готовий, що більшість глядачів не збагнуть його героя.

У фільмі поєднано відразу кілька великих тем: партизанські акції та їх осуд, лідер мистецької групи на периферії, права людини і свобода висловлювання, декомунізація. Ось як означили цей задум викладачі Indie Lab: «Художник – акціоніст чи провокатор, який заслуговує покарання? Осквернення пам’ятника чи мистецька акція? Спроба знайти відповіді на ці питання, спостерігаючи за життям головного героя фільму Олександра Андріяша».

Реалізовуючи фільм, кінорежисер зосереджується на історії з танком та наслідках для учасників акції. І цим фактично повторює ґрунтовну роботу журналістів. Кіноісторію вирізняє хіба ширша розповідь про Олександра Андріяша – радше як штрихи до портрета. З яких, судячи з реакції залу, не всі склали уявлення про героя фільму.

Можливо, роботу над цією історією варто було би почати із підсумків персонального дослідження режисера. І тоді ці думки чи висновки допомогли б сформувати месидж фільму.

На відміну від перформансу, де ніхто нічого не має пояснювати, послання у кіно цілком має право на життя. Наприклад, у роботі «Ленінопад» Світлани Шимко явище декомунізації подано як один із циклів історії. Мовляв, колись пам’ятники будували із переплавлених церковних дзвонів, а зараз настав час боротьби з Леніним.

Якщо ж автор фільму тяжіє до концептуального висловлювання чи есею, то сама форма фільму могла би бути іншою. І після такого дебюту у Дениса Фурдина уже більше можливостей визначитися, яке кіно йому ближче. Як бачимо, творчої сміливості автору фільму не бракує.

Денис Фурдин здобув освіту оператора у Інституті екранних мистецтв ім.І.Миколайчука. Працював над серіалом «Ментівські війни» та над такими кінофільмами, як «Чотири розмови», «Ой!», «Карбід».

–Поділіться, будь ласка, вашими підсумки з занять Indie Lab.

– В інституті ти вивчаєш багато різних дисциплін, не розуміючи де і коли тобі знадобляться ці знання. В лабораторії документального кіно на практиці отримуєш все, що обов’язково використаєш при роботі над своїм фільмом. Дмитро Тяжлов і Елла Штика діляться есенцією знань. Вони викладають перед тобою всі можливі варіанти реалізації твого задуму, і ти шукаєш та знаходиш, той що підійде.

Незважаючи на карантин, ми зустрічались офлайн, і це дуже важливо. В цьому просторі утворюється дуже цінна і потужна енергія, яка згодом виплескується під час показу робіт учасників в кінозалі.

Після Indie Lab одразу хочеться застосовувати отриманий досвід.

–Чи продовжите знімати фільми? Що вам для цього, в ідеалі, потрібно?

–Я почав працювати над новим проєктом. Бачу що вже по-іншому сприймаю цей процес. Є усвідомленість того, що ти робиш.

–На яке документальне кіно Ви орієнтовані?

–В інституті першим фільмом який ми дивились на переглядовому семінарі був «Навіжений принц» Нікіти Юхананова. Я був вражений. Не розумів, де ігрове, де документальне в цьому фільмі. Більшість групи не розділили мій захват. Згодом я почав відкривати для себе Кріса Маркера, Шанталь Акерман.

Подобаються молоді російські документалісти, які постійно ризикують свободою, знімаючи своє кіно всупереч інтересами телебачення.

Захоплююся чеською школою документального кіно, його самобутністю та вибором тем.

Олена Коркодим, «Документи»