Архів як політична дія: тихе гучне відкриття KISFF

Спершу я навіть не зрозуміла, що 14-й Київський міжнародний кінофестиваль короткометражних фільмів уже починається. У «Жовтні» панує тиша, людей у фойє ще менше, ніж на ранковому сеансі понеділка. Без фуршету та декорацій вся урочиста подія помістилася до зали «Кіноман». Відчиняю двері, а там… наче перед звичайним показом, оголошують програму і склад журі.

Мені навіть щастить бути на місці, коли мова йде про журі Спілки кінокритиків України. А далі хтось шепоче, що є вільне крісло просто по центру. Це було найкраще, що я чула у цьому залі за все кіноманське життя!

Після негучних теплих оплесків гасне світло, довкола навіть відчувається легке хвилювання: зараз буде оприявнення невидимого, а отже, політичний жест проти міфу, що в 1990-х кіна в Україні нібито не було.

З горища Київнаукфільму – в 2025 рік

Добірка, яку ініціювала група «Кінотрон», має назву «Відкладена прем’єра: українські фільми 1990-х про мистецтво». Це один із прикладів відродження архіву і повернення фільмів до глядачів. Адже, відзначає співзасновник групи, документаліст Олексій Радинський, ці роботи виходили за рамки стандартного освітнього чи наукового фільму, розповідаючи про мистецький авангард засобами експериментального кіно.

І все ж, це дуже незвично – відкрити кінофестиваль фільмами не з нових прем’єр. Частина глядачів залишала залу, при цьому «Кіноман» був радше повним, аніж порожнім.

Вперше в Україні демонструвалися оцифровані фільми:

• «С. Параджанов. Відкладена прем’єра», режисер: Юрій Репік (1995, 15 хв)
  
• «Екстер. Портрет без обличчя», режисер: Юрій Зморович (1994, 30 хв)
  
• «Перемога над Сонцем. Епілог», режисер: Максим Бернадський (1994, 30 хв)
  

Фільм Юрія Репіка є і свідченням, й поглядом на планиду кінорежисера в межах радянської системи сучасника Сергія Параджанова. Генії ще й незручні люди, відзначає автор. І коли вони помирають, їхні посередні колеги почуваються навіть краще, бо вже ніхто не заважає відчувати свою значущість.

Стрічка про Олександру Екстер – мистецька розповідь про авангардистку з намистами багатокрапок і без «жодної психології». Дотепна іронія, що доповнює кадри багнетів і детального інтерв’ю «екстрасенса-психолога», водночас нагадує про важливість хроніки. Цього разу її довелося запозичити із фільму «Арсенал» Олександра Довженка. На згадку про Олександру Екстер лишився чорно-білий портрет.

Фільм «Перемога над Сонцем. Епілог» оповідає про актуальне мистецтво у Києві 1990-х. Саме так, наголошували сучасники Тиберія Сільваші, «є сучасне мистецтво, а є актуальне мистецтво». Зараз гід у Пінчук Арт Центрі за півгодини введе вас в курс «Паризької комуни» і не менш значимих груп та імен. Тоді ж художникам доводилося шукати не лише ідеї, а й спосіб окреслити свій досвід в інтерв’ю, каталогах, маніфестах. Кадри з 1994 – це перша половина постаті куратора виставок Олександра Соловйова, Олег Тістол, замислені відвідувачі виставок… Популяризація актуального мистецтва змінює Київ і країну. Нині художниця Леся Хоменко пише велике полотно на Центральному залізничному вокзалі, а її колега Давид Чичкан загинув на фронті, захищаючи Україну.

Експериментальне кіно теж частина цього процесу. Ці фільми, звісно, не викликають ностальгію за часами, коли поряд з яскравими здобутками теж траплялося позерство, імітація і хейт – замість шансу вловити у роботах художників чи кінорежисерів застереження чи сутність неочевидного поки суспільного явища.

На що це було схоже? На час перегляду «Жовтень» набув і камерного галерейного простору, і серйозності Будинку кіно. Адже атмосфера, відчуття шелестіння плівки замість попкорну, відчувається не тільки на рівні однієї людини. У цей вечір у нас було щось спільне, жодної психології.

Кінорежисер Максим Бернадський зустрінеться з глядачами 9 вересня під час повторного показу цієї програми.

Архів як політична дія

Група «Кінотрон» уже кілька років досліджує, відновлює і популяризує архівне кіно, що вціліло на колишній Київській студії науково-популярних фільмів, нині Національній кінематеці України. З минулого року оцифрували 200 плівок, і це лише невелика частина фільмів, які потрібно рятувати — і на «Укркінохроніці» теж. Це цілий пласт історії, у тому числі, історії кіно, кажуть дослідники.

У відборі матеріалів, фільмів і зйомок, певного фокусу немає. «Ми дивимося фільм і розуміємо: він унікальний, вартий уваги, не зберігся в жодному іншому архіві. Або ж він відтворює події та явища, про які раніше ніхто не знімав і не говорив, — каже співзасновниця групи, кінопродюсерка Люба Кнорозок. — Наприклад, минулого року ми оцифрували фільми 1990-х — це справді унікальні матеріали. До 1995–1996 року на кіностудії щороку створювали понад сто фільмів — і все це на 35-міліметровій кіноплівці. Життя Києва й України відзнято у кіноформаті, а не на VHS чи телевізійні носії. І незалежно від тем, від мистецтва до роботи поліції, ці фільми дають надзвичайно цінний зріз суспільства. Їх варто досліджувати й зберігати».

Таких ініціатив стає більше. Цієї весни в Цеху обробки плівки студенти-кінознавці знайшли знакові фільми — «Трипільська трагедія» Олександра Анода-Анощенка (1926) і «Секрет рапіду» Павла Долини (1930). Вони зберігалися в будівлі Кінотелекомплексу разом з архівом студентських робіт випускників КНУ ім. Карпенка-Карого.

Кінознавиця Довженко-Центру Альона Пензій припускає, що поміж цих дебютних фільмів можна натрапити й інші стрічки – для демонстрації майбутнім режисерам або кінознавцям. Тож дослідження тривають, і цього літа вже розпочав роботу кіноклуб ЦОП, де з цими відкриттями знайомили глядачів. Самі дебютні фільми теж цікаві для вивчення авторської школи, коментує Альона Пензій: «На цьому етапі митці ще перебувають у пошуку своєї власної мови, зазнають значного впливу середовища».

Старі фільми з ЦОП тепер зберігаються в належних умовах у Довженко-Центрі. За можливості їх оцифрують і представлять на інших подіях – ці ідеологічні роботи потребують спеціального контексту, каже Альона Пензій.

***

Війна і відсутність культурної стратегії ще більше ускладнюють поступ культурних інституцій в Україні. Втім, це не зупиняє дослідників — адже час знищує носії пам’яті і важливі епізоди історії кіно.

Архів у такому контексті працює як суттєве доповнення до розповіді про час, пам’ять, візуальну мову. І такий початок дуже надихає ознайомитися з іншими програмами KISFF, серед яких і фільми Кіри Муратової, і ретроспектива кінооператорки Світлани Зінов’євої, й інші події за участі групи «Кінотрон».

В одному зі своїх давніх інтерв’ю документалістка зауважила, що деколи нам варто згадати, що кінофестиваль — це не про червоний хідник і не про вечірні сукні.

Колись про нас скажуть, що в Києві період війни проти російської агресії був сповнений пошуків, сміливості, експериментів, свободи. І ця перспектива була відчутна вже на початку KISFF, тож нехай ніщо не завадить нам переглянути й наступні програми!