«Глядєлов» і «Фотофобія»: фільми, що потрапили в «ОКО»

Обидві роботи є нагодою говорити не лише про війну, але й про світло, сумніви, роль мистецтва у травматичному досвіді.

2024 року етнографічний кінофестиваль «ОКО» опинився в центрі скандалу через грубий гомофобний допис його засновниці й директорки Тетяни Станєвої. Представники кіноспільноти почали закликати до бойкоту кінофоруму, запрошення журі Спілки кінокритиків України на фестивалі відкликали. Станєва свій допис видалила, вибачень чи коментарів не було. Команда «ОКО» за пріоритет обрала програму фільмів – вперше через війну фестиваль вирішили замість Бессарабії провести у Києві. На розсуд глядачів запропонували чимало потужних документальних фільмів, серед них і роботи представників ЛГБТК-спільноти.

Це могла б бути чудова нагода відвідати фестиваль, посилити його відгуками і враженнями. Але свою позицію щодо цінностей команда так і не прокомунікувала — натомість фільмом відкриття стала стрічка Тетяни Станєвої. Така позиція викликала ще більше запитань.

Кіно не може бути поза дискусією

Визнання прав ЛГБТК — один із непорушних принципів української кіноспільноти і глядачів. Водночас зростає нетерпимість не лише до дискримінації, непрофесійної роботи, а й до інакшості загалом — без права на помилку.

У дискусіях довкола кінофестивалю «ОКО» є ще й імена авторів фільмів. Мабуть, свої роботи вони подавали, не знаючи всіх нюансів конфлікту, адже дехто взагалі перебуває поза Україною.

Минула дискусія в Спілці кінокритиків показала: кіно вже не може бути поза політикою й конфліктами, це не мистецтво заради мистецтва. Наш затишний кінозал знову атакують російські дрони і скрєпи. Тому варто підкреслити: я засуджую будь-яку гомофобію, а ще тримаю на доказ бейдж Team від Sunny Bunny. Хоча він дістався суто через технічну помилку як учасниці журі, я приділила цьому фестивалю чимало уваги і ще поділюся враженнями.

Для балансу у цій дискусії, звісно ж, варто нагадати про сильні фільми з національної конкурсної програми «ОКО». Два з них, про які піде мова далі, обрано не за принципом найкращих. Цілком можливо, що перемогу здобуде фільм про Ягідне, де зафільмовано постокупаційне відновлення селища на Чернігівщині. Чи «Татова колискова» Лесі Дяк, яка приділяє значну увагу дослідженню психологічної травми. «Глядєлов» і «Фотофобія» — місце зустрічі різних голосів, майданчик для складних і непростих діалогів про цінності, права і мистецтво. І наша з вами розмова про них має бути чесною.

«Фотофобія»: 7 і 10 вересня

Що є найважливішим для глядача фільму про харківське метро? Незламність харків’ян, бажання допомогти один одному, тепла їжа від волонтерів… На час повномасштабного вторгнення буденний транспорт на роботу на довгі тижні став укриттям для тисяч харків’ян. Чимало документалістів, певне, мислили б у напрямку фіксації побуту, виявлення суспільних явищ, синхронності дій…

Фільм «Фотофобія» Івана Остроховського та Павола Пекарчика – розворот на 180 градусів у зображенні війни. Копродукція Словаччини, Чехії та України 2024 року представляла Словаччину на кінопремії «Оскар», а ще здобула приз Венеційського кінофестивалі у категорії «Найкращий європейський фільм». Ще одна особливість цієї роботи – драматургійний підхід у фільмуванні війни. Це документалістика із художніми елементами і, перш за все, несподіваний аспект сторітелінгу.

Фільм оповідає про те, як родина ділить побут на станції харківського метро «Героїв Праці» з іншими харків’янами. Фокус камери – на 12-річному Микиті і його однолітці. Ззовні летять ракети, мама Микити регулярно отримує звістки про загибель людей. Вона забороняє сину виходити назовні, хоча через наслідки перебування під землею йому навіть доводиться йти до лікаря. Автори фільму беруть до уваги і ці обставини, і скупий герметичний простір героїв, де кожен рух запускає принцип доміно. При цьому кінорежисери фокусуються на лінії стосунків підлітків, які надихаються можливістю спілкуватися і відкривати світ один одного. Цей нефронтовий досвід війни ранить і викриває нещадність війни так само, як і кадри з окопу.

Знайти таку лінію на станції-вокзалі епохи можуть автори з сильним бекграундом. Свою роль, можливо, зіграло й те, що кінорежисери як іноземці мали погляд не зсередини українських реалій, що додало змоги дистанціюватися від емоцій під час зйомок.

Покази фільму на кінофестивалі «ОКО» – 7 та 10 вересня.

«Глядєлов»: 9 вересня

Фільм «Глядєлов» — документальний портрет знакового українського фотографа Олександра Глядєлова, який може бути вступом і до знайомства з ним, і до великої книги сумління.

Тлом є війна України проти російської агресії, що оголює наші істинні цінності. Глядєлов не просто свідок, а фотохудожник зі своєю філософією: сутність із чорно-білих фотографій викриває біль і докори сумління насамперед тих, хто дивиться на ці роботи.

Авторка фільму Ксенія Кравцова — художниця-монументалістка. Вона приділяє увагу спостереженню, намагаючись зафіксувати неговіркого фотографа у природних для нього ситуаціях і окреслити зі слів і віддзеркалень поглядів його сучасників.

Особливу увагу у фільмі приділено персональним історіям героїв зйомок Глядєлова. Зазвичай його світлини на виставках супроводжують детальні історії. Цього ж разу люди із фотографій говорять самі, додаючи цим роботам нових прочитань. На цій місії, на жаль, такий прийом і завершується.

Основною в лінії наративу є чорно-біла естетика фільму. Така стилізація дещо компліментарно згладжує пістрявий світ фотографа. Це народ, якому, в основній масі, байдуже і до Глядєлова, і до мистецької фотографії. Це одеський священик, який допомагав дітям-безхатченкам й запам’ятав дещо ідеалізований на початку погляд фотографа. Це українські військові, для яких Глядєлов як рідний. Це представник організації «Лікарі без кордонів», який без зайвих штампів звертає увагу на доброту нашого протагоніста. Зрештою, це ті росіяни, які визнають: «Російська культура померла у Бучі».

У біографії Олександра Глядєлова є Литва, де він народився, Польща, Полтава, Київ… Він не раз знімав війну — і в Придністров’ї, і під Іловайськом. А серією робіт, з якою він постав як художник, можливо, стали знімки безпритульних дітей з 1990-х, які дихали клеєм у київських підвалах. Про багатьох персонажів у галерейних рамках Олександр Глядєлов розповідає детально, як про людей зі свого життя. Ще більше цей проникливий погляд підсилює великий екран кінотеатру.

Цей фільм міг би бути ще сильнішим за умови тривалого дослідженням теми, виявлення точніших моментів. А також це може бути один із фільмів про автора, який концентрує в своєму архіві надто складний для однієї кінокоманди матеріал.

Простір для роздумів про фотохудожника і воєнкора можна доповнити на виставці-ретроспективі фото Олександра Глядєлова, що проходить в Українському домі. В рамках кінофестивалю фільм, що через російську мову недоступний для широкого прокату, покажуть 9 вересня.