Про час, особистий простір та виклики  у фільмах національного конкурсу 18-го Docudays UA

«Треба жити так, щоб картини на нас дивилися, щоб вони нами любувалися. Це непросто». Так сказав художник Іван Приходько, про якого йдеться у фільмі Андрія Лисецького «Земля Івана».

Дожити до того, щоб кінокартини на нас дивилися, теж буде непросто. Після прем’єри вони, напевне, потраплять на інші онлайн-фестивалі.

Стан кінематографу прямо залежить від ситуації в країні. У Польщі в 1976-му кінематографісти зіткнулися зі спробами цензури. Так виникло кіно морального неспокою. П’ять років кінематографісти  «говорили прямо» та активно на кризові для суспільства теми, тоді як ЗМІ їх замовчували. 

Кіно моральної самотності  – це, на щастя, не нова течія в Україні, а лише сарказм щодо реалій, у яких опинилися і автори, і глядачі.

У хвилини втоми українські діячі публікують дописи на тему «Це нікому не потрібно». Критичні для кіноіндустрії карантинні обмеження наклалися на кризу державних інституцій. Чи залишаться учасники національного конкурсу у професії? У якому обсязі Держікіно фінансуватиме документальні фільми? На часі питання кінопрокату, міжгалузевої підтримки і зорового контакту з аудиторією. 

Фокус у цих п’яти фільмах  – ‘на особистостях і їхньому виборі.  В умовах штучної ізоляції потрібно більше такого кіно. Адже доки є фільми, що спонукають до мислення і до дії, ми разом!

Чи можна жити без тусовки?

Герой стрічки «Земля Івана» вірить, що гідно долати свій шлях іще важливіше, ніж досягти мети. Про це говорить її автор Андрій Лисецький. 

Останній із могікан поліського народного живопису, художник Іван Приходько живе, як старовір. Він зціляється ранковою росою і спілкується зі стихіями. Його декоративний розпис фахівці шанують за «бездоганне відчуття кольору».

Прем’єра цього фільму мала би відбутися у Червоній залі Будинку кіно. На ґрунті стрічки можна говорити і про довженківські фільми, і про українську операторську школу, і про цінності, до яких звертається мистецтво.

Земля, як її зобразив Андрій Лисецький, – це світанки і відгомін язичництва. Це черпання фарби («отаким і отаким відром») і кольори у роботах Анатолія Криволапа, про якого у фільмі йдеться у виразній і цінній сцені. Це відчуття сонця і місцевості, випробування ринковим провалом, несподіваною славою чи негодою.

Зі стрічки не зовсім ясно, щасливий Іван Приходько своїм життя, чи хотів би, наприклад, більшого визнання. Хотілося б уявити, як літній чоловік діятиме, коли, наприклад, завалиться хата чи обміліє колодязь. Не зовсім зрозуміло із фільму, придбала його картину комерційна установа чи хтось меткий скопіював роботу. Друге припущення привносить дещо більше драми.

Після перегляду «Землі Івана» лишається глибокий смуток. Ні, не через не надто веселу фінальну сцену. Це жаль за тим, що ніколи раніше не трапилося такої стрічки про народне мистецтво.

Операторська робота у цьому фільмі – теж мистецтво у кожному кадрі. Спосіб фільмування Андрія Лисецького є візуальним дослідженням кольору і світла.

Чернець і його уявний друг коник

Приходить час, коли війна і такі явища, як волонтерство, вдається розглянути у контексті культури і докладної розвідки. І навіть такої несподіваної, де психологічне спостереження поєднується з теологією, а  традиційна іграшка – з актуальними подіями. Тож «Казка про коника» Уляни Осовської і Дениса Страшного – нове слово у дослідженні активізму.

Герой стрічки – відомий в Естонії митець Анатолій Лютюк. Він засновник Центру української культури у Талліні, митець, а також чернець за способом життя. 

Пан Анатолій супроводжує гуманітарні вантажі на Донбас. І цього разу ми бачимо не просто небайдужу людину. Це посланець зі світу мистецтва у світ війни. У чоловіка особлива планида – він має скелет коня у фундаменті церкви і знає, що дереву притаманна пам’ять. 

Анатолій Лютюк фіксує в блокноті історії про загиблих на Донбасі тварин, а потім створює малюнки.

І він настільки не розділяє свою творчість і сірі зони Донбасу, що часом приходить на думку: а може, в цій зосередженості на своїй справі можна знайти прихисток… І раптом його дерев’яна вежа і є той Ноїв ковчег, у який, раптом що, ми усі помістимося?

Часом трохи прикро, що спосіб записування історій у фільмі знято не зовсім колоритно. Лише уявіть: учора вас «бомбило», а сьогодні у вітальні сидить прибулець, який старанно нотує: «То як, кажете звали, вашу корову? В якому році загинула?  Якої саме вона масті була?». Однак в неігровому кіно, все-таки, важко віднайти ідеальні сцени, якщо в потилицю оператору дихає війна.

У Естонії й України є схожі сторінки в історії. Як мінімум, це видатні люди, які сиділи в сусідніх бараках табору політв’язнів «Перм-36».  І «Казка про коника» не тільки спільне кіно, а в якомусь доброму сенсі і молитва про все живе і в ім’я життя.

Світ ловив його, а він спіймав карпатського буйвола

Герой фільму «Май далеко — май добре» – Мішель із Німеччини. Він відчуває смуток у рідному місті, бо залюблений у карпатські полонини. Еколог за освітою, Мішель походить із заможної родини. Та замість бізнесу хоче зберегти водяних буйволів, дикому різновиду яких загрожує зникнення. Так Мішель відчуває життя і тут, у віддаленому краї, хоче створити сім’ю.

Авторка фільму Ганна Ярошевич у своєму дебюті дає блискучий майстерклас для тих, хто шукає спосіб звернутися до всього світу. Хочеш, щоб тебе зрозуміли? Розкажи свою історію якомога доступніше! 

Попри характер Мішеля і незвичайність його пригод в обох країнах, «Май далеко — май добре» – історія розплутана. Події мчать уперед, а постійна зміна локації від міста до гір захоплює вашу увагу.

Такий фільм однаково добре сприймуть на фестивалі, в кінопрокаті і на телебаченні. Він у одній ніші зі стрічкою «Мої думки тихі», яка так сподобалась глядачам.

З якогось боку шкода, що замість операторських молочних світанків, як у «Живій ватрі», про Карпати часом оповідає дрон. З іншого ж, це свіжий і актуальний погляд на Карпати, що надихає на дисертації. Чим Україна найкраща для іноземців? Як сучасні європейці можуть уплинути на етнографію Карпат? Яким чином уберегти цю частину країни від вирубки чи підприємців, які на відміну від Мішеля, можуть мати і виключно корисливі цілі? Сироварня і цифрове мистецтво: економічне підгрунтя, організаційна динаміка.

Найскладніше знімальній групі, мабуть, було працювати зі звуком. Без титрів місцевої мови май не збагнути.

Також хотілося побачити щось унікальне про водяних буйволів, які так захопили Мішеля. Натомість маємо красиву розповідь, що спонукає більше про них довідатися.

Дружба із присмаком солі

Що змушує людей виходити з зони комфорту, ставити рекорди, ризикувати? Фільм Семена Мозгового «Сіль з Бонневілю» і про це, і про набагато більші речі. Механіки і байкери витискають максимум можливостей з «ІЖ-49» старого випуску. Так, наче це не метал, а живий організм, що має їх здивувати.

Двоє друзів рушають до штату Юта, щоб встановити рекорд у пустелі Великого солоного озера. А що там, за фінальною лінією? Як змінить їхнє життя перемога? 

Портрети героїв доповнюють операції із залізом і навіть розтин. Фольклорист за фахом, Семен Мозговий також залучив до співпраці композиторів та виконавців гурту «ДахаБраха». За мимовільною асоціацією із засніженим «Зимовим садом», кінорежисеру пощастило на фантастично красиві кадри із соляної пустелі. 

І, на додачу до видовищ, тут розкрито тему дружби, особистих кордонів, України та іміграції. Тож є всі шанси, що «Сіль з Бонневілю» розпробує якнайширша аудиторія. 

Ті, що варті одна одної

Що таке кіно, як не вдало склеєні скалки реальності? «Дах Дотерз» не ті люди, які вам усе це реставрують. Вони радше змахнуть усю цю порцеляну і мильні бульбашки, щоб нагадати, хто Ви є.

Фільм «Рози. Фільм-кабаре» Ірини Стеценко – музична версія історії Революції, війни і народження громадянського суспільства. На його виробництво пішли роки, і він міг повторити долю стрічки «Перша сотня» про зміни в суспільстві після Революції. Попри велику працю і цінну хроніку, на час виходу фільму кінорежисерів із «Вавилону’13» тема Революції актуалізованою вже не була. І, мабуть, через це «Перша сотня» не здобула такого широкого визнання, як мала би.

Зараз настрої коливаються. Після недавньої акції протесту щодо вироку активісту Сергію Стерненку двері із Банкової мало не літають над Києвом.

Тож фільми про Революцію (а її у стрічці Ірини Стеценко пропорційно найбільше) ідуть «на ура».

Крім того, музичне кіно – перспективний жанр для звернення до широкої аудиторії. 

«Дах Дотерз» у фільмі захоплюють з першої секунди. А далі розпочинається справжня магія. Ось вони виходять на Майдан. Ось ми бачимо, як народжується наступний хіт. Ось підслуховуємо, як засновник гурту, Влад Троїцький терпляче повторює котромусь абонементу назву колективу майбутніх зірок: «Та не Дашаз, ДАХ Дотерз». Ось виконавиця виходить на сцену вагітною, а за пару секунд годує немовля. А ще вони читають Шевченка і плачуть!

Окрім усього іншого, фільм прикметний монтажем, над яким працював цілий колектив. Якщо обирати між мистецтвом і артом, то це арт-експеримент. Відеоряд насичений, як повітря на Майдані, яке учасникам Революції доводилося тримати щитами. І це ще більше відтворює час і простір, у якому хотілося творити.

Що буде далі з фільмами, що стосуються громадянського суспільства? Як швидко їх потрібно знімати, до яких форм вдаватися? Активісти, волонтери чи добровольці мають бути готовими і до того, що вони стануть кіногероями. Отже, ще раз збагнуть себе.

Олена Коркодим, «Документи»