«Одного літа в Україні»: хто сказав, що Україна важлива для США
Чому американські військові йдуть захищати Україну? Знакові складові фільму «Вавилону’13» та інтерв’ю засновника об’єднання, кінорежисера Володимира Тихого.
Фільм про американських військових на українському фронті досліджує мотивацію, будні та випробування. Героями стали бійці з підрозділу Ronin Team Міжнародного легіону ГУР МО.
Екскурс ключовими подіями повномасштабного вторгнення містить впізнавані кадри з серіалу «Вавилону’13» «Війна-ненажера», фільмів Володимира Тихого «День українського добровольця», «День Незалежності». Хроніка з Ірпеня, Києва, Харкова виступає доказом воєнних злочинів Росії проти цивільних, загарбницьких амбіцій Кремля.
Епізоди з історії ветеранів США йдуть від Меморіалу морської піхоти США, що вшановує полеглих у війнах за демократію з 1775 року. Його центральна скульптура зображує підняття прапора на Іводзімі в 1945-му, одна з фігур – сержанта Майкла Стренка українського походження.
У ті часи в США, як і сьогодні, звучав заклик «America First». в 1940-х його просував Комітет «Америка перш за все», виступаючи проти участі США у Другій світовій війні. Зрештою, країна відправила на фронт 16 112 566 солдатів, 407 316 з них загинули.Сьогодні цей слоган набув нового значення – від економічного націоналізму до суперечливих поглядів на війну в Україні.
Коли людям складно зрозуміти політиків, вони йдуть в кіно. Фільм «Одного літа в Україні» пропонує свіжий погляд на театр воєнних дій із гримом піхоти. Це притаманна «Вавилону’13» чесна розповідь про легіонерів, їхню пряму мову лишили без купюр. Це все те ж, з часів Революції Гідності, поєднання хроніки з прямою трансляцією подій. Військові записують бойовий екшн на камери GoPro. При цьому будні військових розглядають крізь суспільно значимі поняття – війна, герої, покликання, вибір.
Головними героями виступають Мюррей, Волдо, Сесі. Всі троє з почуттям гумору: хтось відверто натякає на соціопатію, хтось волає на ношах «Та дайте вже померти, в мене 40 тисяч кредиту!».
Між рядків можна читати, що найбільший спосіб їх вразити – витримати три дні в окопах під обстрілами чи запропонувати піти на Курщину. Що умови в іноземців нелегкі, але вони так само не здаються.
На польовій кухні бійцям пропонують подвійні порції, але знаходиться непослух, який вирішив приготувати курячі яйця. Мюррей, командир із татуюванням на шиї Good Luck, Don’t Die, тривожиться, що розгніває цим пані з кухні. Ще більше його хвилює, що варені яйця вийдуть несмачні. А що як він готує вперше в житті? У розмовах між жартами спливає й особисте – Мюррей закохався в українку, і його дівчині довелося вимагати від госпіталю належного лікування після його поранень.
У такі миті між пострілами та коротким дозвіллям безпардонно вривається життя – то серпневі маки, то соняшники. Так само кінематографічні інтерв’ю з військовими. Операторами виступили Юрій Грузінов, Сергій Стеценко, Анастасія Тиха, Галина Лаврінець, Дмитро Заглинський, Дмитро Могілинець, Олексій Петров. Режисер монтажу – Мішель Ладес, який працював над фільмом про Романа Ратушного.
Розповідаючи про свою мотивацію, американські військові повторюють ті ж слова, що звучать в США вже сотні років: «Я вважаю, що так правильно». З таких маленьких буденних рішень складається робота і волонтерство, так люди у цій країні співіснують з державою і системою і цей вибір виконують щодня. Ці та інші речі поза глобальною політикою роблять фільм «Одного літа в Україні» надзвичайно теплим.
Прокат фільму ще триває. Кошти від продажу квитків команда «Вавилону’13» передає на FPV-дрони для Міжнародного легіону ГУР. За перший вікенд «Одного разу в Україні» зібрав 6 293 глядачів.
Чим знаковий цей фільм? Знімальна група показує протистояння російській агресії не лише як бій, а як місію воїна. Якою має бути воєнна документалістика, розповів Володимир Тихий.
Фото з архіву «Артхаус Трафік»
Володимир Тихий: Цей фільм має йти в США зараз, коли вирішується майбутнє України.
Пане Володимире, чи розглядали ідею наблизити цей фільм до американської документалістики?
На початку ми досліджували тему іноземних військових, які захищають Україну. На певному етапі стало зрозуміло, що цей фільм адресовано західному глядачу, зокрема американському. Саме тому в ньому присутні історичні екскурси, дайджести новин, а також образи Росії та Путіна. Це допомагає глядачам збагнути контекст, у якому перебувають американські добровольці в Україні.
В іншому ми покладалися на клас операторів, з якими співпрацюємо понад 10 років. Дайджести складаються з наших власних зйомок з різних куточків України. Це певною мірою адаптований стиль «Вавилону’13», але в іншому, можливо, дещо незвичному форматі.
Початкового задуму виокремлювати окремих героїв не було, ми навпаки цього уникали. Знімали іноземних військових загалом, і це навіть допомагало звикнути до камери, адже нікого з них не виділяли. Багато було інтерв’ю з захисниками України з США, Великої Британії, Німеччини, Фінляндії.
І лише перед виходом на бойові стало зрозуміло, які саме люди стануть центральними персонажами.
Про що свідчить досвід американських військових? Зауважила, що вони ні на що серйозно не нарікають.
Вони вже адаптовані до України, мають бойовий досвід. Для них це не просто боротьба за справедливість. Це їхня професія в першу чергу: вони за справедливу річ воюють і це для них є вища міра реалізації. Вони до цієї місії готувалися, і ці обставини сприймають не як перепону до наступного рівня життя, який буде іншим і кращим, коли переможемо Росію.
Їх постійно питають про Трампа і про політику, і вони уникають таких дискусій, адже це як порушення постулату воїна. Наприклад, один із героїв, Мюррей, каже про те, що як у військового у нього немає ресурсів впливати на політику. Але він точно переконаний: Америці важливо, щоб Україна вистояла, і Штати допомагатимуть у цьому й надалі.
У роздумах про війну американські захисники зауважують: «Ми до цього готувалися 40 років».
Вони визнають: хоч США і готувалися до війни з Росією десятиліттями, стратегічні підходи, які працювали раніше, на реальному полі бою виявилися неефективними. По суті, це були великі поліцейські операції, а війна росіян виявилася «страшнішою, ніж в Боснії».
Під час штурму Капітолію у 2021 році у натовпі виявили ветеранів. І далі Трамп не раз звертався до них по підтримку, адже ці люди мають в США безумовний авторитет. Як ставляться до прокату вашого фільму у Штатах – чи є питання до того, що він стосується американських військових?
Наразі немає можливості почути реакцію широкої аудиторії, оскільки тривають переговори щодо розміщення фільму на американських стримінгах. Ми отримуємо коментарі менеджерів. Вони, як і всі, перебувають у непевній ситуації щодо політики керівництва США, тож вкрай обережні щодо теми України загалом.
Звісно, ми могли б почати з фестивального просування. Але це шлях довжиною у рік, ми не можемо його собі дозволити. Цей фільм важливо побачити в цей момент, коли вирішується майбутнє України.
Яка документалістика про війну на часі, з огляду на всі події з 2022 року, в тому числі, позицію Держкіно щодо фінансування?
На початку вторгнення українське кіно викликало значний інтерес, але що буде далі? Потужна хвиля не може бути нескінченною, і зараз у нас зовсім інші виклики.
По-перше, є проблема з тим, як війна сприймається кінофестивалями. Міжнародні відбірники фільмів часто формують своє уявлення про події ззовні, вони не відчувають контексту, який важливий тут для нас.
По-друге, у нас практично немає державної підтримки незалежної документалістики. Більшість фільмів або взагалі неможливо зняти, або ж їх створюють в рамках певних груп інтересів. У підсумку реальних незалежних проєктів дуже мало.
Якою буде подальша державна стратегія щодо кіно, залежить від самої кіноспільноти. Мінкультури готує загальну концепцію, а від Держкіно жодних ініціатив не було. Тому робота чиновників лягла на плечі кінорежисерів, і до Мінкультури звернулися ми самі.
Виклики, які в нас були на початку 2022-го року, в принципі,залишилися. Найголовніше знайти себе тут зараз у стані постійної війни. Важливо не просто фіксувати події, а говорити з суспільством про нові сенси. Ця війна не на два тижні, і ми всі маємо навчитися існувати в ній. Документалістика може в цьому допомогти, але для цього потрібні і нові підходи, і адекватна підтримка.
Олена Коркодим, сайт «Документи»