Той, із ким виросте міф

Фільм-нарис про активіста Романа Ратушного окреслює риси покоління Революції Гідності. Кінорежисер Мішель Ладес шукав відповідь про те, якими мають бути на великому екрані люди, що виконують важливу суспільну роботу. Вердикт: контроверсійні штуки можливі, супергерої теж матюкаються. 

Що для вас означає “довіра”? Захисник Протасового Яру Роман Ратушний у своїх інтерв’ю піднімав питання “чистих рук” ,  зокрема, в активістському середовищі. Питання довіри він вважав ключовим для консолідації суспільства. А її відсутність – на рівні тверджень про нібито постановочні мітинги – назвав одним із пережитків Радянського Союзу.

Це один із ключових меседжів короткометражного фільму “Роман Ратушний. Вільна людина”, який було презентовано у день пам’яті активіста і захисника України на фестивалі  “Протасів Яр”. Ратушний загинув на фронті у 25 років – 9 червня 2022 року під Ізюмом на Харківщині. На його честь назвали вулицю неподалік Протасового Яру.

Фільм створено командою “Вавилону’13” і командою фестивалю “Протасів Яр”. Продюсерами стрічки виступили Мирослава Барчук та Володимир Тихий. 

Прем’єра 8-го липня зібрала у залі чимало молоді. Зацікавилися прем’єрою і документалісти, зокрема, кінооператорка і продюсерка Світлана Зінов’єва.

Фільм-нарис охоплює період життя Романа Ратушного, починаючи з Революції Гідності. Це кадри подій, з яких почався Майдан, коментарі героя щодо намагання забудовників переслідувати захисників Протасового Яру, і, власне, період великої війни, з якого надали відеозаписи побратими захисника.

До глядачів звертається Роман Ратушний, а його слова доповнюють  фотографії, записи з ютубу і телесюжетів, зокрема, ICTV. У відборі матеріалу кінорежисер зосередився на неформальних моментах. Зокрема, процес проти активістів характеризує епізод, у якому браслет для стеження Ратушному вдалося вдягти з третьої спроби: два гаджети виявилися бракованими. 

Канва фільму сплетена з різних за якістю й стилем кадрів. Це сприймається як нагадування усвідомлення важливості хроніки та архівів. І, водночас, доводиться визнати, що у медіа завжди є місце для люфта, неможливості передбачити найважливіше. Так, в одному з епізодів фільму Роман Ратушний, сміючись, відмовляється від інтерв’ю з тележурналісткою. Можливо, епізоди із цього матеріалу могли б увійти до фільму. Натомість, режисер “гортає” кадри із фотографіями.

Найкраще цей нарис сприймається у атмосфері фестивалю. У елегантному залі для науковців бракувало хіба неформальності, яку можна відчути, наприклад, за пару годин до завершення фестивалю “Відкрита ніч”. Основним майданчиком для показу фільму, згідно задуму команди стрічки,  мають стати соцмережі. Мабуть через це режисер обрав помітне музичне оформлення і наближену до медійної концепцію фільму.

“Роман Ратушний. Вільна людина” сприймається насамперед, як фільм-триб’ют у контексті інших кіноверсій постаті Романа Ратушного. Активіст виступив одним із героїв стрічки “День українського добровольця” (2022) Володимира Тихого. А в ефірі Суспільного вийшов докладний телефільм «Перше вільне покоління»: розповідь про Ратушного (2022). Власне, із цією роботою нарис Мішеля Ладеса поєднується найбільше. Він резонує із інтерв’ю свідків епохи Романа Ратушного, які підготували журналісти Суспільного. Це  розгорнута розмова журналістки Мирослави Барчук із матір’ю Романа Ратушного, письменницею Світланою Поваляєвою. Крім того, про неординарність активіста і його життєвого шляху медійники Вахтанг Кіпіані, Мирослава Гонгадзе, представники культурного середовища, зокрема, Римма Зюбіна та інші.

Мішель Ладес, своєю чергою, обрав за мету вшанування пам’яті, міфологізацію героя, загибель якого обурила, певне, кожного українця. У цьому сенсі фільм підтримує месиджі міфів пострадянського періоду, коли нове схвалюється, радянське піддається критиці. Водночас, автор долає і більше завдання. Адже, як відзначають дослідники кіно у контексті міфу, зокрема, Олена Левченко, нова історія України ще не написана. Для цього, на її думку, важливо об’єднати наукові, політичні і релігійні сили. Їхня консолідація, зазначає Олена Левченко, важлива і для глибини нашої документалістики, яка опановує і самостійну дослідницьку місію на руїнах пострадянських ідеологічних кліше.

Якою може бути в кіно людина, яка є рідкісним явищем сама по собі? Після фільму я прийшла на вулицю Романа Ратушного. А відповідь не прийшла. Тільки вечірнє сонце гралося в літо на Солом’янці.

Герою, на честь якого назвали цю вулицю, було 25!

***

Мішель Ладес теж відносно молодий автор, хоча помітно, що схвальна реакція глядачів у кінозалі для нього вже явище звичне . Зачувши оплески, собака кінематографіста щоразу підтримує їх гучним гавкотом. Мабуть, це можна перекласти як “Браво! Браво!”.

Таку ж підтримку залу, каже Мішель Ладес, він нещодавно відчув на фестивалі “Миколайчук Open”, де представив мок’юментарі  “Територія”. Цей фільм один із проєктів, що встиг отримати фінансування після перемоги на пітчингу Держкіно. 

Після прем’єри на фестивалі “Протасів Яр” режисер відповів на кілька питань.

— Мішелю, що для вас визначило специфіку роботи з медійним матеріалом?

— Хоча хронікальне кіно трохи не мій жанр, цей досвід був для мене цікавим. Це трохи time-consuming, тому що маєш віддивитися все. В цих інтерв’ю було чимало висловленого героєм, тож завдяки матеріалу ти краще розумієш, про яку людину робиш фільм, що він і хто він. Це доволі цікавий досвід.

— Тобто, особисто Романа Ратушного ви не знали?

— На жаль, ні. Про фільм мені сказав Володимир Тихий. Власне, поставив перед фактом. В мене був вибір, але як я міг відмовитися?  

На початку організатори фестивалю бачили це як великий-великий фільм. Але для такого канонічного фільму-портрету потрібна значна кількість матеріалу. Часу було теж небагато, тож ми обрали таку форму: 10 хвилин з архівів, хроніки, відео друзів Романа… 

— Чи співпрацювали до цього з “Вавилоном’13”? 

— Як режисер монтажу, працював з десятком робіт. Серед них спільний проєкт для Суспільного про позиції України під час війни.  Також був залучений до виробництва серії відео для ютубу про те, яких змін під час війни зазнав  стендап.

А ще невдовзі має вийти фільм режисерки Галини Лаврінець. Він про Херсон, про наслідки підриву Каховської дамби, про зооволонтерів, які поїхали рятувати тварин під обстрілами. І робили це, попри суперечки з військовими і з усіма на світі.

— Чи висловлював свою думку про Ваш задум Володимир Тихий? 

—Так, звісно. Оскільки створити велике кіно наміру я не мав,  зосередився натомість на месиджах фестивалю “Протасів Яр”. 

Запропонував Володимиру драматургійну канву. Він, такий: “Ну, а це прикольно, давай спробуємо”. Загалом, він був як художний керівник в університеті. Пропонував розглянути варіанти, вносив корективи. Мені це дуже допомогло. 

— Що, на вашу думку, вдалося найбільше ? 

— Мені головне було, щоб фільм сподобався Світлані, матері Романа. Ми з нею говорили, вона була дуже вдячна, і я сподіваюся, що так і є. Особливо тепло Світлана реагувала на кадри, які вона бачила вперше.

Мені  ж сподобалося працювати з музикою в цьому монтажі. Авторами виступили Микита Моісеєв та Гордій Старух. Сподіваюся також, що мені вдалося передати суть з хроніки. 

— Чи було бажання дозняти матеріал для фільму? Наприклад, записати інтерв’ю чи знайти інший спосіб розповісти про Романа Ратушного не лише як про героя-героя?

— Ну, по-перше, я вважав на телефільм Суспільного, де якраз є інтерв’ю зі Світланою Поваляєвою. Також доводилося рахуватися з термінами. 

Щодо міфу про людину, то він і має бути в цьому форматі. Тим паче, на меморіальному фестивалі. Зважаючи на це, я свідомо відмовлявся від якихось контроверсійних штук в інтерв’ю. Такі дискусійні речі відволікали би від думок про самого Романа.

Після виходу фільму на ютубі “Вавилону’13” його перепостять усі небайдужі. Це дуже добре для вшанування пам’яті героя. Маємо не забувати героїв, як і людей, як продовжують робити для нас важливі справи. Мені б хотілося, щоб люди тягнулися до такого ідеалу. А те, що Роман, там, часом матюкається… Ну,  супергерої теж матюкаються, переконаний в цьому. 

— Які теми Вам зараз найближчі?

— Займаюся, здебільшого, монтажем документального кіно. На режисуру зараз немає сил і ресурсу. Адже тут потрібно комунікувати з героями, проживати їхні трагедії. Крім того, чи мають право знімати кіно про війну чоловіки, які не воюють? 

А конкретно зараз я монтую фільм з французькою режисеркою про Бородянку і дітей з Бородянки, про їх життя після деокупації. Авторку звати Александрина Туркан, і це її дебют. Проєкт підтримали відомі продюсери у документалістиці, і, сподіваюся, скоро про цей фільм дізнаються всі. Щоправда, коли він вийде, поняття не маю. На монтажі у нас повний аврал, насилу встиг прибігти на цей показ.

Олена Коркодим, “Документи”