Леся Дяк: «Що складніша людина, то більший в неї буде дотик із фільмом “Татова колискова”»

Леся Дяк прийшла у документальне кіно з несподіваними часом спостереженнями про природу людини. Один із таких фільмів, «Рани» про матерів військових, було представлено на фестивалі «Ліфт». 

Філософію кінорежисерки багато в чому сформували особисті обставини – досвід дорослішання, самотності, спілкування з людьми, які після Революції Гідності вирушили на фронт захищати Україну.

Випускниця школи Сергія Буковського продовжує вивчати документальне кіно у програмі DocNomands, FilmBridge — Ukraine UA Школи Вайди Також вона заснувала кінокомпанію Drama Free, що об’єднує прибічників авторського кіно та «повертає творчу свободу, яку сучасний ринок відібрав у кінематографістів». 

Дебютна повнометражна стрічка Лесі Дяк оголює потворний бік війни, яка здатна не лише вбивати, а й красти родинні свята чи отруювати найтепліші почуття. Герой стрічки «Татова колискова» повертається до сім’ї, однак насправді лишається на фронті.

Фільм  отримав підтримку від Docu Sarajevo Talents from the East, гранти IDFA Bertha Fund та Європейського фонду солідарності для українських фільмів, нагороду від HBO Max. Також «Татова колискова» – у переліку претендентів на Національну премію кінокритиків України «Кіноколо». 

У першій частині інтерв’ю Леся Дяк розповіла про роботу над фільмом і наступну сходинку у подоланні травм, які можуть бути спільними для родин військових.

— Лесю, як сформувалася концепція фільму і як ти сама стала його учасницею?

— Форма витікає з матеріалу. Під час дослідження теми ми знайомимося з героями, проводимо з ними якийсь час. Це корисно, щоб зрозуміти, як найкраще розповідати цю історію, які методи в цій режисурі найбільш резонують зі мною як авторкою. Оскільки родина Сергія мешкає в дуже маленькій квартирі, я обрала кіно з близькими планами. Знімала сама на об’єктив 50 мм. 

Були й інші виклики. Головний герой тримав переживання в собі. Він не ділився спогадами з війни, або він не ділився тим, як йому некомфортно, як він більше не впізнає це мирне життя. Так було, аж допоки він не пішов із сім’ї. 

Наші діалоги на кухні були зняті уже коли він жив окремо. І на ці зйомки він погодився не відразу: у Сергія, думаю, також була фаза горя, бо протягом півроку він не виходив на зв’язок. Але це було просто мегаважливо – показати його як комплексного героя: чоловіка, який є поламаним, зі складною психологією, який також проходить через почуття провини.

Тому я набралася сміливості й з кіноспостереження перейшла до партисипативного кіно, коли герой фільму бере камеру і ставить питання режисерці. Кожен документаліст обирає методи, які йому більш зручні. Я намагаюся спиратися на свою етику, на знання, на логіку, на щось таке людське в мені – як би я хотіла, щоб поводилися зі мною. 

Минуле на війні страшенно важливе для теперішнього. І я маю пояснити глядачам, що з героєм сталися втрати.

— Чи складно було втримати у фільмі цю лінію – чоловік, який повернувся з війни? Адже з нею співіснує тема сім’ї, дітей, виховання.

— Коли у мене був матеріал, я зрозуміла, що минуле на війні страшенно важливе для теперішнього. І я маю пояснити глядачам, що з героєм сталися втрати, і через них він ніколи більше не буде таким, яким був до війни. І ці його свідчення дають поштовх до співчуття. Але спогадами Сергія переобтяжувати фільм не хотілося, бо фокус родинних стосунків, навпаки, важливіший. 

Тривалий час зайняв пошук правильного балансу: як дозувати його історії, наші діалоги. І я вибрала таку стратегію – щоб предмет розмови натякав на те, що станеться потім.

Щодо аспекту війни хотілося вибудувати таку логіку: Сергій бачив на власні очі загибель його побратимів, і це залишило сильний відбиток на ньому. І як тепер він поводитиме себе у ситуаціях значно простіших, але живучи з цією травмою? 

Це складне завдання. В ігровому фільмі нам щось може підказати спектр емоцій на обличчі актора. В документалістиці ж ми все одно не можемо бути на 100% впевнені, що досягнемо цієї мети. В принципі незрозуміла територія – як виглядає чоловік, який повертається з війни й носить в собі цю травму. Це був складний виклик для мене. 

На монтажі ми вибирали кадри, де можна було зауважити напругу на обличчі Сергія. Навіть те, як рухаються м’язи не зовсім реакції звичайної людини, яка на війні не була. Його усмішка зникала просто миттєво, це якісь невловні речі. Але тим документальне кіно і цікаве, що ми тут не можемо цей процес витворити в своїй голові. І входить, прийти до героя з камерою – це доволі відповідально й тендітно. Наприклад, щоб не порушити баланс, варто зберігати дистанцію. 

Сам процес зйомок був дуже інтуїтивним. Хоча я й остерігалася, що, можливо, у Сергія не буде довіри до мене — через різницю досвідів, через те, що я дівчина, через те, що я на 10 років молодша, через те, що в мене немає досвіду війни… 

— Чому Сергій повернувся з фронту?

— У нього була величезна втома, він не хотів більше йти на війну. Хоча там йому було навіть комфортніше – правила зрозумілі. А мирне життя він більше не сприймав, не уявляв як бути тут, щоб бути ефективним в лапках. Словом, що складніша людина, то, напевне, більший в неї буде дотик з «Татовою колисковою».

Під час створення «Татової колискової» я відчувала підтримку у спілкуванні з ветеранами.З 2014 року ось ця спільнота волонтерів, або ветеранів, або людей, які на війні, була мені ближчою, аніж решта суспільства. Зараз усвідомлюю що так взагалі не треба розділяти нічиї досвіди, бо це доволі хибний шлях. 

У мене є контакт з режисерами, які або служать зараз в армії, або працюють парамедиками на волонтерських засадах і створюють паралельно фільми. Їхній досвід просто колосально цінний для кінематографа, тому що ніхто розкаже їхні історії краще. І кожного разу коли вони до мене звертаються, намагаюся їх підтримувати, ділитися кінематографічним досвідом.

Мені здається, що у школах, у неформальній освіті, ми в Україні могли би набагато частіше використовувати документальне кіно як інструмент знання. Наприклад, «Татова колискова» стане однією з подій наукової конференції для молодої аудиторії, що пройде у кінці вересня під час Форуму миру у Франції. Зустріч із Сергієм на великому екрані і героїнею фільму у залі – нагода для розмови про глобальні події у світі.

– Документальне кіно – інструмент незасуджувальний. 

– Що такі тонкі, неформальні фільми здатні змінити у суспільстві?

– Документальне кіно – дуже гарний інструмент для діалогу між інституціями держави, сім’ями, військовими. Це такий інструмент незасуджувальний. 

Тобто ми даємо простір героям і глядачам – дивитися на героїв, співпереживати з ними як з людьми під час такого близького контакту в кінозалі. Півтори години ми йдемо разом з цим героєм його життєвий шлях, і це дуже великий простір для емпатії. 

Напевне, я так і полюбила сильно документалістику, бо нарешті відбулася зустріч із мистецтвом, що звільняє мене від ось цих рамок – «це погано, а це добре». Тому що світ набагато складніший: із хороших вчинків можуть випливати погані наслідки.

– Яка роль деталей у зображенні травматичних досвідів, і як вони впливають на динаміку розповіді та сприйняття глядачем?

– Під час зйомок стрічки «Рани» про матерів військових дерева і краєвиди допомагали й мені. Тоді хотілося трошки дистанціюватися від особистих складних моментів у стосунках. Було таке спостереження: коли я перебуваю близько до природи, відволікаюся від переживань. Життя триває: річка тече собі за своєю траєкторією, пташки будують гнізда, листя опадає. 

Втрати близьких – це рани, що не гояться. Чи може циклічність довкілля або закони Всесвіту дати інструменти для зцілення… 

– Що тобі найбільше допомогло у реалізації повнометражного дебюту?

– Найбільше стійкості долало моє найближче оточення – моя сім’я, мої батьки, мій партнер, мої друзі. 

З фінансового погляду стратегія «Татової колискової» була дуже проблематичною. Кожен з найбільших грантів – від IDFA Bertha Fund та від Європейського фонду солідарності для українських фільмів – я отримала не з першого разу. А до цього мені відмовили у фінансуванні у Держкіно. Тоді вдалося відшукати в цьому навіть позитив: «ОК, я не маю фінансування в Україні, значить, це причина знайти кошти за кордоном». 

Але оця витривалість як риса людського характеру, вона є не у всіх… Гадаю, ми маємо вміти якось в здорових межах сприймати цей довгий шлях як мистецьку практику. Бо в документальному кіно є такі класні моменти, як взаємодія в непередбачуваних обставинах з героєм, витворення нових світів, які просто не можна уявити у фікшні. Але при цьому сама індустрія якось не захищає авторів.

– Як ти уявляєш успіх української документалістики? 

– Можливо, це зацікавлення кіноіндустрії у фінансуванні таких стрічок, готовність долучити до міжнародних копродукцій і поділитися досвідом таких стратегій… Це було би чимось новим і дуже альтернативним.

Втім, ці країни, де є потужна підтримка авторського кіно, все ще такий ідеальний світ. І коли я про це говорю, мені здається, що Швейцарія, Франція чи Німеччина – це надто далеко.

Але він наближається.

Олена Коркодим, сайт «Документи»

Фото і кадри з фільму з архіву Лесі Дяк