Ресурсний Docudays UA. День 2. На 2000 метрів старші
Що складніше — знімати війну чи винести з цих зйомок кадри, які змінять світ?
Це мав бути чудовий день. Тривоги — тільки на екрані, фестиваль ішов за розкладом. Біля «Жовтня» зацвіла липа. Майже вмовила себе дивитися фільм Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить» як авторка, а не як людина, яка в березні 2022-го вивозила з Києва на таксі кота і собаку. І от у сусідньому кріслі дівчина почала плакати. Практично з перших кадрів: вокзал, перші дні повномасштабного вторгнення.
А треба ж впіймати «муху на стіні» — ознаки непомітної присутності режисерки, її спостереження без втручання. Чи бодай вжахнутися цинічному кіноманському захвату: як з кожного епізоду можна витягти щільний згусток смутку, як кожна мікроісторія впливає, ніби окремий фільм. Ольга Журба, яка досліджує психологію складних підлітків і дітей, вимагає відповіді на питання — хто відповість за вплив війни на покоління, що зростає зараз? Це послання щодо російської загрози подано в насиченому епізоді з поєднанням мистецьких і хронікальних кадрів.
А поруч ридає людина. Те, що ми пережили в 2022-му, ще треба пережити в сенсі рефлексії. Росія не лише забирає життя — вона перекреслює мільйони життів. А ми, такі, не хочемо поступатися країною. І ще й замість ромкомів ідемо на Docudays UA.
Я косувала на свою сусідку й розуміла: із цього фільму вона винесе тяжке зітхання, а з ним — і частинку полегшення. Уявила на її місці глядачку зі штату Пенсильванія. Напевне, вона б оцінила мистецьку форму сповіді на таку складну тему. І, як людина з критичним мисленням, періодично бурчала б: «Де це знято? Коли саме це знято?..».
Фільм міг би сказати ще більше, якби дав трохи координат — фактів, дат, підписів. Але тоді він би втратив свою авторську інтонацію. Це вічна дилема: що обрати — художнє висловлювання чи будь-яку можливість донести правду.
Для всіх, тільки не для лауреатів «Оскара».
У випадку зі Мстиславом Черновим в останню чергу думаєш про жанр чи формальні ознаки — прямі зйомки бою, фрагменти з випусків новин, художні кадри з дрона. Документаліст має бути там, куди не дійде загримований ведучий. І кінорежисер разом із фотографом Олександром Бабенком долають «2000 метрів до Андріївки». Бахмутський район, довкола російські війська. Відповідаючи на питання побратима «Де підари?» військовий вказує на поле навпроти: «Он вони».
Цей короткий відрізок смертельного вогню стає шляхом незламності Третьої окремої штурмової бригади. Тут між артою звучать нейтральні за інтонацією авторські коментарі, які додають контексту тому чи іншому емоційному епізоду. Один із них, щоправда, залишився незавершеним: військові попереджають один одного про використання росіянами хімічних речовин — а це критично важливо для фіксації воєнних злочинів РФ. Втім, в окопі не зачитують резолюції ООН. Тут ніхто не знає, чи доживе до Перемоги: відвойовані ціною втрат містечка і села знову переходять до рук росіян. А в момент відчаю в кадр вривається трьохмастна виснажена кішка.
Здається, ми вже знаємо про війну все. Але як «Реал» Олега Сенцова є аргументом на користь хроніки, так і «2000 метрів до Андріївки» — фільм, після якого важко вийти з тієї посадки з обвугленими деревами так, ніби щойно був у кінотеатрі.
Після промови Мстислава Чернова, після втрати Гагаріна і його побратимів, стало очевидно: це не фестивальне кіно для одного залу, нехай і з аншлагом. Це фільм, що перетнувся з моментом історії, коли Україні радять шукати компроміси. Коли в соцдослідженнях знову з’являється питання, чи готові українці поступитися частиною територій в обмін на мир. І поки на Docudays UA лунають оплески, Росія поширює черговий фейк — цього разу про нібито захоплення Дніпропетровської області.
Коли цей фільм стане доступним для всіх? Питання не до кінорежисера. У випадку з українськими кіно воєнної тематики міжнародна кіноіндустрія починає підвисати. Відбірники фестивалів очікують «більше оптимізму», американські кінопрокатники — «політкоректності». Мстислав Чернов — зняв «смерть у прямому ефірі» й сам міг загинути в окопі. Але, окрім відваги, він ще має юридичні зобов’язання.
Чи можливий нарешті вчинок кіноіндустрії заради України? Для цього зовсім не треба їхати на нуль чи пережити все, що довелося почути і побачити Ользі Журбі. Треба просто переглянути «2000 метрів до Андріївки» — і спробувати заснути.
Олена Коркодим, сайт «Документи»
