«Містер Ніхто»: дилеми прозріння хороших росіян

Цей текст хотілося б розпочати з прямої цитати автора фільму, колишнього вчителя Павла Таланкіна. Однак на дванадцятому році війни проти РФ російська мова сприймається вже інакше – як частина культурного простору, в якому нормалізується агресія і державна риторика…

Під час перегляду вас не полишає відчуття рімейку СРСР на прикладі занедбаного російського міста на Уралі й карикатурної реальності, де червоний плакатний шрифт проник навіть на упаковки цукру. Через призму мілітаризації навчального середовища Таланкін піднімає складне питання особистої відповідальності людини, яка довгий час працювала в системі державної пропаганди. При цьому він не піддає сумніву власну участь у цій роботі, а його особисті відчуття щодо цього залишаються амбівалентними. У підсумку, він залишає Росію, яку критикує, з зізнанням у великій любові до неї.

Стрічка вписується у знайому міжнародну оптику історій про «прозріння» людини всередині авторитарної системи. Такі наративи працюють у гуманістичній традиції документального кіно: глядач спостерігає за особистою трансформацією героя, який поступово дистанціюється від режиму. Водночас у випадку «Містера Ніхто…» виникає питання, наскільки фільм торкається власної участі героя у виробництві пропаганди, а не лише фіксує момент його морального пробудження. Адже за всієї принциповості, яку декларує вчитель з Уралу, його робота також була складовою війни, тому поетизація панельок у Карабаші іноді виглядає як спроба відвернути погляд від питання відповідальності за наслідки системи. Особливо це відчувається у Києві, під акомпанемент звуків збитих російських дронів.

Цей момент заслуговує на складнішу розмову, ніж етичні питання чи безпека героїв фільму.

Гібрид документальних жанрів

«Містер Ніхто проти Путіна» є прикладом прийому, який можна образно назвати «троянським конем». Ця метафора про хитрість у обміні ілюструє стратегію трансформації матеріалу у фільмі: записи, створені героєм для пропаганди в російській освіті, набувають нового значення завдяки монтажу та авторській інтерпретації.

Емоційне особисте свідчення Таланкіна переплітається зі спостереженням за шкільними реаліями, де вчитель історії веде пропаганду, надихаючись кривавими фігурами радянського режиму на кшталт Берії. Тут відчувається first-person documentary, коли автор коментує події, пояснює власний досвід і обставини втечі з Росії, не перетворюючи матеріал на суху хроніку.

Водночас деякі сцени побудовані, навпаки, як пряме спостереження за реальністю (observational documentary), без авторського втручання, що створює ефект присутності і дозволяє глядачу самостійно оцінити систему, яка виховує дітей у стилі ідеологічної обробки. Це найцінніша складова фільму, що занурює у реалії абсурду і безнадії.

У поєднанні цих прийомів фільм формує критичний і об’ємний погляд на початкову школу російської пропагандистської системи. Принаймні, для частини глядачів, які вперше побачили росіян.

Подібні підходи вже не раз використовувалися у документальному кіно. Наприклад, у фільмі Віталія Манського «У променях сонця», де показано повсякденне життя радянських дітей під пильним контролем держави та ідеології, або у стрічці Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства», що досліджує масові злочини в Індонезії та ставить складні питання про колективну пам’ять і моральну відповідальність свідків і виконавців.

Found footage, особисте свідчення та спостереження давно стали частиною канону.

В таких роботах важливий авторитет режисера: він гарантує, що суспільний інтерес переважає потенційні закиди щодо маніпуляцій чи етичних моментів. У випадку з Таланкіним ключову роль відіграє міжнародна підтримка фільму за участі Данії, Чехії та співрежисера фільму, американського документаліста Девіда Боренштейна. Командна робота, де поєдналися різні погляди на фільм, вочевидь, і забезпечила продуманий і грамотний підхід до етичних питань.

Загалом легальність, етику «троянського архіву» мають підтверджувати не тільки кінематографісти, а й юристи фактчекери, консультанти. У своїх інтерв’ю Таланкін стверджує, що всі учасники зйомки беззаперечно давали на неї згоду. Зрештою, як видно у фільмі, підставити їх неможливо – і в цьому, власне, найбільших жах. Моторошно спостерігати буденність, з якою у школу приходить війна, нормалізована, як вічні котлети в їдальні.

Найцікавішим у фільмі є те, що його автор звертається безпосередньо до героїв відзнятої ним хроніки, до мешканців свого рідного міста. Він не намагається сказати все усьому світові, натомість уважний до локальних деталей, почасти, стереотипних, як звуки балалайки.

Звісно, значних змін на рівні окремого «брудного міста» Карабаша очікувати наївно. Проте завдяки адресності висловлювання фільм функціонує як критичний інструмент для міжнародного глядача: він викриває, як формується педагогіка дегуманізації, і дає розуміння реальності в країні, де ідеологічну обробку проходять з першого класу.

Саме з таких простих абсурдних практик в Росії починався авторитаризм, що не передбачає ані критичного мислення, ані спротиву.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»