Прометей без тіні: документальний портрет Курахівської ТЕС

Стрічка Антона Штуки розповідає історію Курахівської ТЕС під час повномасштабного вторгнення РФ. Камера слідує за людьми, на чиїх плечах тримається незламність всієї країни. У буденних ситуаціях між російськими обстрілами бачимо трансформації на рівні колективу, містоутворюючого підприємства. Автори уникли дикторської начитки і надмірного пафосу, віддавши перевагу героїчному репортажу, Хоч і в дубляжі, глядачам вдалося побачити унікальну хроніку ТЕС перед наближенням фронту.

Водночас роль ДТЕК, стратегічні рішення та економічні міркування залишаються поза кадром. Такий фокус емоційно наближає фільм до аудиторії та стримує її критичний і аналітичний вимір, адже автори не наважуються говорити про систему.

Цей вибір, вочевидь, зумовлений форматом документалістики, створеної у співпраці з інституціями. Тобто, можна отримати ексклюзивний доступ до героїв і процесів, але дуже вірогідні рамки щодо незалежного дослідження теми. Для порівняння, у фільмі німецького кінорежисера Якуба Пройсса «Інший Челсі: Історія з Донецька» досліджується не стільки стадіон, як роль великих гравців і вплив на суспільство таких гравців, як Ахметов та Янукович.

Найкраще – про людське і світле

Зйомки фільму розпочалися у найвідповідальніший момент для працівників ТЕС. За п’ять хвилин до наступу російських військ розібране обладнання вдалося вивезти, і нині «донорські блоки» з Курахового вже на інших ТЕС продовжують віддавати енергію домівкам та офісам.

Безпосередньо на підприємстві в умовах небезпечних обстрілів команді фільму вдалося зафіксувати буденну роботу ТЕС і чимало кінематографічних неформальних епізодів. Із них і складається колективний портрет. Розпорошені війною, співробітники станції продовжують працювати за своїм фахом у різних містах, підтримуючи контакти та сподіваючись на повернення на Донбас.

Фільм не сприймається як виключно ода ДТЕК: у ньому присутні конфлікти та внутрішні драми. Зокрема, з’являються приклади колаборації та розривів у родині, коли один з героїв фільму прийняв рішення повернутися до України. У таких епізодах тема незламності має ще один шар – складність морального вибору, що постає перед персоналом ТЕС.

Антон Штука також звертається до хроніки радянської індустріальної міфології, у якій електростанції та заводи символізували «міць і могутність» держави. У цій культурі центральною фігурою був «трудовий колектив» — ідеалізована спільнота дисциплінованих працівників та виробничого героїзму. У фільмі цей міф постає інакше: індустрію, колись оспівану як символ прогресу, цього разу стає терористичною мішенню Москви. За образом абстрактного колективу нарешті видно конкретних людей із їхньою втомою, страхами й моральними виборами.

Такі сцени функціонують як антиміф, а поєднання архівів і сучасних зйомок створює перспективу щодо історичної пам’яті про Донбас.

Колективна свідомість на контрасті часів

Жанр фільму можна схарактеризувати як експрес-спостереження з додаванням репортажних прийомів. Знімальна група працювала в умовах високого ризику, намагаючись детально зафіксувати робочі процеси на станції, історії енергетиків та побутові деталі працівників. Під час зйомок вдалося відзняти унікальний матеріал, хоча дослідження теми чи фактчекінг, схоже, були неповними, що впливає на аналітичну глибину фільму.

Динамічний монтаж та музичне оформлення почасти наближені до YouTube-документалістики, що орієнтує матеріал на ширшу аудиторію. Дубляж та інтонації диктора часом створюють ефект штучного фільтру. Втім, це вже не перша документальна робота, що передає реальність згідно вимог законодавтства.

Команда стрічки намагається торкнутися глибшого соціокультурного контексту Донбасу, який для значної частини українців до 2014 року залишався маловідомим і нерозкритим.

У радянській індустріальній культурі «трудовий колектив» був символом дисципліни та виробничого героїзму. У сучасній історії станції цей міф поступається місцем іншій реальності: спільноті людей, які підтримують одне одного перед обличчям війни.

Між людьми і системою

Ширший погляд на тему міг би додати історії суспільної та стратегічної перспективи, адже рішення великих енергетичних компаній і держави безпосередньо впливають на долю таких підприємств і людей, які на них працюють. Перший показ стрічки у Києві збігся з розкриттям масштабних корупційних схем в енергетиці України, і ці публікації одразу актуалізували для суспільства складні питання. Операція «Мідас» не була безпосередньо пов’язана з Курахівською ТЕС, але участь Енергоатому та стратегічні рішення ДТЕК і держави показують, як корпоративні та державні інтереси переплітаються у кризових обставинах. Між рішеннями НАБУ та інформаційними матеріалами медіа, кіно може допомогти суспільству орієнтуватися в таких дискусіях.

Аналітичний погляд дозволив би ширше оцінити переміщення ТЕС і події довкола Курахового, зрозуміти ризики та альтернативні сценарії. Чи існував план «Б», якби колектив потрапив у заручники? Як у місті сприймали економічну кризу підприємства?

У «Прометеї» фокус звужено до людської історії. Тут менше авторського аналізу чи багатошарових сюжетів, притаманних масштабному кіно, натомість стрічка працює з локальною історією, зверненою до людського досвіду. У ліричній, стриманій манері фільм придивляється до людей, специфіка фаху яких зазвичай залишається поза публічною увагою. Як ми бачимо, у щоденній роботі енергетиків є і випробування, і героїзм.

«Останній Прометей Донбасу» належить до традиції документальних фільмів про працю та індустрію, де увага до колективу, моральних викликів та до теми фізичної праці стає способом говорити про соціальні та історичні контексти. В традиції до таких відомих вільмів, як Harlan County, USA (1976) чи Workingman’s Death (2005), робота Антона Штуки поєднує безпосереднє спостереження за людьми на виробництві з аналізом колективної солідарності та індустріальної культури. Архівні кадри та контрасти часу торкаються конфлікту особистого і колективного в умовах інституційної системи.

У таких стрічках шахти, електростанції чи заводи можуть бути не лише фоном для людських історій, а й способом говорити про економіку та політику. У випадку Курахівської ТЕС цей баланс зміщується на користь гуманістичного портрета працівників. 

Можливо, «Останній Прометей Донбасу» стане приводом подивитися ширше на потенціал матеріалу, знятого в умовах війни: як людські історії можуть стати аналітичним матеріалом для глибшого розуміння системи, процесів і, зрештою, нас самих.

Два питання для роздумів:

1. Як життя та робота колективу Курахівської ТЕС на лінії фронту розкриває людський вимір війни, і що лишається поза увагою через відсутність системного контексту?

2. Яким чином документалістика може показати виклики працівників фронтового підприємства в контексті ризиків та обмежень, що лишаються поза прямим кадром і неочевидні для глядача з огляду на специфіку енергетичного ринку?

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»