«Бокораші» на IDFA

– Амстердам.

Перед гуртом гуцулів, на протилежному березі Ай, біліє фантастичний Eye Filmmuseum – мов великий птах, що сів край води. За спиною гомонить Центральний вокзал, а попереду, за короткою переправою, на гостей чекає Амстердам-Норд і кінофестивальний світ IDFA.

– То ще й поромом плисти? А глибоко тут?

Торох, торох… З набережної летять у воду бруси.

Деколи добре, що я оцінюю конкурс онлайн, бо інакше цей момент катарсису міг би когось шокувати. Адже на IDFA готуються їхати ще близько сотні учасників конкурсу, всім приготуватися.

Насправді я була в Амстердамі лише транзитом в аеропорту. До делегації кінокритиків, які відвідують IDFA, авторка «Документів» не входить. Якось у період підготовки до такої поїздки Мандрівний Docudays UA запросив мене на показ фільму в бібліотеці Борисполя. «Це близько, – написали вони, – Чекаємо!».

Ще сумніша історія з бокорашами – карпатськими плотогонами, ремесло яких майже не залишило по собі кінематографічного сліду.

Від «Керманичів» до «Бокорашів»

Головний і найвідоміший фільм про карпатських бокорашів – «Керманичі» (1965) виробництва «Укркінохроніки». У кінці 1970-х ремесло вже втратило актуальність, і документальна стрічка стала важливим свідченням.

Три роки тому медійник із Криворівні Іван Харук випустив сучасний фільм про плотогонів – «Дараби пливуть у вічність». Він став подією, однак в Україні здебільшого локального рівня.

Бокораш у кіно – архетипний образ людини, яка протистоїть стихії майстерністю, досвідом і здатністю тримати курс.

Бокораш у кіно – архетипний образ людини, яка протистоїть стихії  майстерністю, досвідом і здатністю тримати курс. Такий сплав вимагав характеру, уміння передавалися поколіннями. Усе це формувало особливий тип поваги до сміливців. В якомусь сенсі бокораш – ще й метафора документаліста: людини, яка тримає курс на важливу тему, попри течію, роками працює над своїм фільмом і не відпускає його. Або волонтера на кшталт Івана Харука, який допомагає людям, що опинилися на соціальному дні.

Тому зацікавила сама можливість сучасного дослідження Гуцульщини й запису свідчень.

Проєкт «Бокораші. Експедиція проти течії» тяжіє до телефільму. Автори планують експедиції вздовж річок Карпат, записи свідчень і реконструкції. Причому хочуть використовувати ШІ, до якого кінофестивальне кіно ставиться насторожено, а також анімацію – так, як її розуміють на «1+1».

Так, виробники фільму Максим Шиленко і Денис Данько – відомі медійники з цього телеканалу, проєкт заявив продакшн «Віжн-4». Інформація про виробників була в матеріалах заявки, втім, я зосередилася на творчій концепції і вваажала, що це локальні автори.

Як стало очевидно пізніше, за «Бокорашів» активно голосували інші експерти й експертки. Нарешті на фінальній дискусії хтось із комісії сказав: «Це не регіональний телеканал, це “плюси”». Це змусило мене ще раз замислитися, наскільки повною може бути онлайн-експертиза: заявка дає одне бачення, пітчинг – інше, а жива розмова з колегами часом відкриває важливі акценти.

Що бачить експерт за чотири дні

Розглянути заявку на рівні експертного висновку не завжди означає просто прочитати текст і додати бали за кількома критеріями. Це творча задача: якщо проєкт суперечливий або потребує занурення в тему, ти можеш сидіти над ним цілий день чи відкласти на тиждень, аби повернутися до своїх думок.

Йшлося про кілька десятків проєктів, і з окремих було дуже важко зрозуміти, про що взагалі фільм.

На пітчингах команди проєктів були набагато переконливішими. Тут часом змінювала свою думку – передовсім завдяки трейлерам чи тізерам, також допомагало враження про ставлення команди до своєї теми. По суті, пітчинг був другим етапом читання фільму.

Команда презентувала трейлер, коротко говорила про свій проєкт – на все було п’ять хвилин, а потім ще три хвилини на запитання. Мені здавалося не зовсім чесним читати готові експертні висновки, адже вони були анонімні. Тому найчастіше переглядала власні нотатки й матеріали заявок.

У нашій комісії було чимало продюсерів, і з їхніми питаннями щодо креативної складової часом хотілося посперечатися. Та загалом ми дивилися на проєкт із різних боків – мене найбільше цікавила ідея фільму, тоді як продюсери були пильними до кошторису, що дуже важливо в такому конкурсі.

Я можу уявити продюсера, до якого приходить молодий автор із задумом фільму, а він каже: «Який талант! Давай!». Та більше бачу іншу картину: «На що це знімати? А де це переможе? Чого я маю під це підписатися, іди спочатку добийся». Це, звісно, іронія. У нашій комісії точно були продюсери, які мріють взятися за сміливий, хоча і складний у виробництві документальний фільм.

У чомусь така різниця поглядів корисна. Наприклад, проєктам, які обрали продюсери, буде простіше у ринкових реаліях.

Коли фільм не поміщається в бальну систему

Найважче для мене було інше. Цей жанр дуже важко виміряти балами, тому що кожен фільм цінний своєю суспільною роботою.

Деколи перед нами перспективний дебютант, який не дуже вдало презентує проєкт, але чия ідея і талант не викликають сумніву. Деколи фільм має етично неоднозначну складову. Деколи перед вами чотири потенційно сильні команди, з-поміж яких треба обрати одну. Чорт, це не дуже справедливо до жодної з них!

«Тисячовесна» здатна відкрити навіть у фанатці slow media великі таланти. За дві години, виявляється, можна оцінити десять проєктів. Щоправда, коли маєш три такі раунди на день, під кінець ясно мислити трохи важче.

простір для фільмів, що справді потребують дискусії.

Неігровий жанр завжди потребує часу, а ще потребує змістовної розмови.

В ідеалі можна було б розглядати, скажімо, десять фільмів на день, детально їх обговорювати й за кожен голосувати. Так не буває, але неігровий жанр завжди потребує часу, а ще потребує змістовної розмови.

У фіналі ми коротко говорили про кожен фільм, але часу на велике обговорення не було. У залі були присутні майже два десятки людей. Влаштувати консиліум у такому форматі просто неможливо.

Хто організує нам принципи

Ігровий конкурс уже опинився в центрі публічної дискусії щодо можливих прецедентів: у соцмережах кіноспільнота заявляє про значну кількість проєктів переможців, пов’язаних із членами експертних комісій, і закликає Міністерство культури та Держкіно провести офіційну перевірку.

Як ставитися до того, що члени комісії подають власні проєкти на конкурс у категорії, яку оцінюють, цього разу експерти вирішували на власний розсуд. Заявки приймалися ще навесні, коли програма лише формувала свої обриси, а її регулярність була під питанням. На той момент вже лунали застереження про ризики. У переліку конкурсних фільмів були колеги, з якими я колись працювала, мала спільні медійні поїздки або професійні контакти. Формально їх можна було оцінювати, але жити з цим не хотілося. 😀

За свої принципи іноді доводиться платити.

У невеликій професійній спільноті важливо самій собі відповісти, де закінчується професійний контакт і починається конфлікт інтересів. За свої принципи іноді доводиться платити – втраченими можливостями, гонорарами чи прихильністю колег. Але є й інша сторона: право підтримати проєкт у залі пітчингу просто тому, що ти в нього віриш, а не тому, що там твої друзі. Мабуть, саме ця можливість для мене найцінніша частина «Тисячовесни».

Коли телебачення заходить на територію кіно

І тут «Бокораші» є прикладом іншого конфлікту – на рівні стереотипів і поглядів на кіно чи протидію російській пропаганді. Часто телеіндустрія привласнює саме поняття документального фільму. При цьому специфіка ТБ довгий час була іншою: замість особистостей телеканали гартували героїв нашого часу, які здатні мислити рейтингами, аудиторіями і комерційними форматами телеканалів. До повномасштабного вторгнення це, в принципі, означало стабільну роботу й комфортне життя.

Документалістика – принаймні її авторська частина – часто працює навпаки. Автор фільму йде проти течії, намагається винести якусь ідею, може витратити роки життя на тему, що не обов’язково має очевидний рейтинг.

Але телебачення і медіа загалом змінилися. Достатньо згадати «20 днів у Маріуполі», який здобув Пулітцерівську премію саме як «видатний приклад суспільно важливої роботи журналістів». Це від початку кіно з медійним поглядом на катастрофу, його сила значною мірою саме в проникливості репортерського погляду та фаховості у відповідальному моменті.

Є чимало телефільмів чи медійних фільмів The Kyiv Independent, які не можуть конкурувати з авторською документалістикою за операторською складовою. Втім, їхні автори звертаються до фактчекерів, працюють з експертами. Зрештою, вони виходять до міжнародної аудиторії з важливими темами й дуже добре виконують свою місію з інформування про Україну.

Нарощує потенціал для документалістики й Суспільне. Окрім замовлення телеконтенту, мовник ініціював конкурси для незалежних кінематографістів, заходить у копродукцію й підтримує кіно на етапі завершення фільмів.

Старе протиставлення «телебачення – це рейтинг,
кіно – це мистецтво» вже вимагає ширшого погляду.

Тому старе протиставлення «телебачення – це рейтинг, кіно – це мистецтво» вже вимагає ширшого погляду. З одного боку, документальне кіно сьогодні дедалі більше орієнтується на більшу аудиторію – отже, формується і культура перегляду креативної документалістики. З іншого – саме час збагачувати телевізійні жанри елементами документального кіно.

Не обов’язково копіювати фестивальний фільм. Можна позичити в нього трохи авторської сміливості й ширшого погляду. Наприклад, замість пафосно позиціонувати свій проєкт як такий, що має підкорити IDFA, зробити з цієї амбіції іронічну утопію. Це було б набагато цікавіше для глядача. І, здається, цей тренд ширшого погляду на документування вже підхопили медійники Ukrainer.

Тому я не думаю, що «Бокораші» підкорять світ гучною музикою. Можливо, їхній шанс – у відмові від частини телевізійних кліше, відкритості до експериментів чи гумору. Для цього треба тільки відділити факти від зайвого й, можливо, залучити фахового консультанта. Тоді «Бокораші» могли б стати цікавим прецедентом «Тисячовесни»: показати, що теледокументалістика вже може орієнтуватися на Європу, а не на Росію, як це часто було до війни.

Після пітчингу

Хочеться, щоб після таких конкурсів люди сперечалися не тільки про те, хто переміг.

Пілотна «Тисячовесна» виявилася вдалою спробою великого нетворкінгу – зокрема, в спробі трохи розважити вечірками кіно- й телевізійну спільноти, які часто дивляться одна на одну крізь професійні ярлики. Кілька днів спілкування можуть змінити більше, ніж ще один набір конкурсних правил. Хотілося б, щоб це працювало і після Франківська. Щоб телефільми ставали потужнішими, щоб атмосфера в спільноті більше нагадувала дні до оголошення переможців.

Буде ще більше реформ, якщо цей майданчик «Тисячовесни» розвинути як менторський. Адже що діяти з проєктами, які перемогли за балами, але мають серйозні художні зауваження експертів? Не обов’язково робити телевізійний фільм фестивальним. Але можна зробити його кращим кіно.

Повертаючись до «Бокорашів», хочу залишити авторам проєкту кредит довіри. Під час перших експертних зустрічей від організаторів програми прозвучало: «Ми не зможемо перевірити всю інформацію, але ми вам довіряємо».

Документальний фільм починається там, де балів уже недостатньо.

Гадаю, ця фраза супроводжувала багатьох із нас протягом усієї цієї захопливої пілотної програми. Бо правила можна прописати, але в якийсь момент ти все одно залишаєшся без свідків, наодинці з чиїмось шансом.

Здається, хороший документальний фільм починається там, де балів уже недостатньо.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»