«Бокораші» на IDFA

Як це – оцінювати неігровий конкурс «Тисячовесни» і що марафон пітчингів змінює на рівні спільноти.

– Амстердам.

Перед гуртом гуцулів, на протилежному березі Ай, біліє фантастичний Eye Filmmuseum – мов великий птах, що сів край води. За спиною гомонить Центральний вокзал, а попереду, за короткою переправою, на гостей чекає Амстердам-Норд і кінофестивальний світ IDFA.

– То ще й поромом плисти? А глибоко тут?

Торох, торох… З набережної летять у воду бруси.

На якомусь епізоді цих пригод прокидаюся, в Києві глибока ніч. Я не палю, тож заварюю каву. Міркую про Гуцульщину, про пітчинг, на якому презентували цей фільм. Аскетичний трейлер із гучною музикою «Перкалаби» продюсер назвав «вражаючим» і пообіцяв представити майбутній фільм на IDFA. Присутня на пітчингу кіноекспертка з Нідерландів відразу ж перепитала, чим команда хоче здивувати міжнародний кінофестиваль.

Деколи добре, що я оцінюю конкурс онлайн, бо це такий момент катарсису. Адже на IDFA готуються їхати ще близько сотні учасників конкурсу, всім приготуватися.

Насправді я була в Амстердамі лише транзитом в аеропорту. До кола кінокритиків, які відвідують IDFA, авторка «Документів» не входить. Якось у період підготовки до такої поїздки Мандрівний Docudays UA запросив мене на показ фільму в бібліотеці Борисполя. «Це близько, – написали вони, – Чекаємо!». Іноді українська культурна географія вимірюється не кілометрами. 😀

Ще сумніша історія з бокорашами – карпатськими плотогонами, ремесло яких майже не залишило по собі кінематографічного сліду.

Від «Керманичів» до «Бокорашів»

Головним і найвідомішим фільмом про карпатських бокорашів є «Керманичі» (1965) виробництва «Укркінохроніки». У кінці 1970-х ремесло вже втратило актуальність, і документальна стрічка стала важливим свідченням.

Три роки тому медійник із Криворівні Іван Харук випустив сучасний фільм про плотогонів – «Дараби пливуть у вічність». Він став подією, однак в Україні здебільшого локального рівня. Бокораш у кіно – архетипний образ людини, яка протистоїть стихії не силою, а майстерністю, досвідом і здатністю тримати курс. Такий сплав вимагав характеру, уміння передавалися поколіннями. Усе це формувало особливий тип поваги до сміливців. В якомусь сенсі Бокораш – ще й метафора документаліста: людини, яка тримає курс на важливу тему, попри течію, роками працює над своїм фільмом і не відпускає його. Або волонтера на кшталт Івана Харука, який усе життя допомагає людям, що опинилися на соціальному дні.

Тому зацікавила сама можливість сучасного дослідження Гуцульщини й запису свідчень.

Проєкт «Бокораші. Експедиція проти течії» тяжіє до телефільму. Автори планують експедиції вздовж річок Карпат, записи свідчень і реконструкції. Причому хочуть використовувати ШІ, до якого кінофестивальне кіно ставиться насторожено, а також анімацію – так, як її розуміють на «1+1».

Так, виробники фільму Максим Шиленко і Денис Данько – відомі медійники з цього телеканалу, і в момент, коли я запитала про можливість переголосувати за цей фільм, цього не зауважила. У тому конкурсному марафоні окремі члени комісії сприйняли Шиленка як локального ентузіаста-мрійника. На ранок після свого сну я вирішила, що відібрала у нього шанс!

Як стало очевидно пізніше, за «Бокорашів» активно голосували інші експерти й експертки. Нарешті на фінальній дискусії хтось із комісії сказав: «Це не регіональний телеканал, це “плюси”». У мене був шок.

Так, усе це можна було прочитати в матеріалах заявки і перевірити. Але врахуйте, що за чотири дні пітчингу наша комісія оцінила понад сотню проєктів.

Що бачить експерт за чотири дні

Розглянути заявку на рівні експертного висновку не завжди означає просто прочитати текст і додати бали за кількома критеріями. Це творча задача: якщо проєкт суперечливий або потребує занурення в тему, ти можеш сидіти над ним цілий день чи відкласти на тиждень, аби повернутися до своїх думок.

Мабуть, у цих висновках я помилялася. Йшлося про кілька десятків проєктів, і з окремих було дуже важко зрозуміти, про що взагалі фільм.

На пітчингах команди проєктів були набагато переконливішими. Тут часом змінювала свою думку – передовсім завдяки трейлерам чи тізерам, також допомагало враження про ставлення команди до своєї теми. По суті, пітчинг був другим етапом читання фільму.

Команда презентувала трейлер, коротко говорила про свій проєкт – на все було п’ять хвилин, а потім ще дві хвилини на запитання. Мені здавалося не зовсім чесним читати готові експертні висновки, адже вони були анонімні. Тому найчастіше переглядала власні нотатки й матеріали заявки.

У нашій комісії було чимало продюсерів, і з їхніми питаннями щодо креативної складової часом хотілося посперечатися. Та загалом ми дивилися на проєкт із різних боків – мені найбільше цікавила ідея фільму, тоді як продюсери були пильними до кошторису, що дуже важливо в такому конкурсі.

Я можу уявити продюсера, до якого приходить молодий автор із задумом фільму, а він каже: «Який талант! Давай!». Та більше бачу іншу картину: «На що це знімати? А де це переможе? Чого я маю під це підписуватися, іди спочатку добийся». [Це, звісно, іронія. У нашій комісії точно були продюсери, які мріють взятися за сміливий, хоча і складний у виробництві документальний фільм].

У чомусь така різниця поглядів корисна. Наприклад, проєктам, які обрали продюсери, буде простіше у ринкових реаліях.

Коли фільм не поміщається в бальну систему

Найважче для мене було інше. Цей жанр дуже важко виміряти балами, тому що кожен фільм цінний своєю суспільною роботою.

Деколи перед нами перспективний дебютант, який не дуже вдало презентував проєкт, але чия ідея і талант не викликають сумніву. Деколи фільм має етично неоднозначну складову. Деколи перед вами чотири потенційно сильні команди, з-поміж яких треба обрати одну. Чорт, це не дуже справедливо до жодної з них!

Тож якщо якийсь момент у матеріалах фільму здається його команді дискусійним, їй не здається. Це варто максимально прояснити ще на етапі заявки. Адже за добу до оголошення переможців частина комісії виступить «за», частина – «проти», а в переліку ще буде дуже багато проєктів, якими легко замінити вашу ідею.

«Тисячовесна» здатна відкрити навіть у фанатці slow media великі таланти. За дві години, виявляється, можна оцінити десять проєктів. Щоправда, коли маєш три такі сесії на день, під кінець ясно мислити трохи важче. У фінальній таблиці талановиті проєкти зібрали набагато менше, ніж, на мою думку, мали б. І це, можливо, пояснюється тим, що вони оцінювалися скопом. Обрати 120 переможців замість 27 технічно неможливо. Тому, мені здається, технічний відбір на початку варто робити втричі жорсткішим.

В ідеалі можна було б розглядати, скажімо, десять проєктів на день, детально їх обговорювати й за кожен голосувати. Так не буває, але неігровий жанр завжди потребує часу, а ще потребує розмови.

У фіналі ми коротко говорили про кожен фільм, але часу на велике обговорення не було. У залі були присутні майже два десятки людей. Влаштувати консиліум у такому форматі просто неможливо.

Хто запропонує нам принципи

Окрема дискусія виникла навколо конфлікту інтересів. Як ставитися до того, що члени експертної комісії подають власні проєкти на конкурс у категорії, яку оцінюють? З іншого боку, заявки приймалися ще навесні, коли програма лише формувала свої обриси, коли багато чого не було остаточно ясно і я сама навіть ще не до кінця розібралася з конфліктом інтересів. У переліку фільмів були колеги, з якими я колись працювала, мала спільні медійні поїздки або професійні контакти. Формально їх можна було оцінювати, але я не хотіла з цим жити.😀

Питання етики стосується насамперед самої спільноти. Не все можна вирішити правилами, дуже важливо самому собі відповісти на кілька питань…

Життя з принципами у кіноспільноті не варто рекомендувати беззастережно. За свої погляди можна втратити частину гонорарів, не потрапити в певні кола, побачити, як твої публікації читають далеко не всі, і зрештою мати принципи, але не обов’язково багато лайків. 😀

Але в цьому є інша сторона. Дуже приємно підтримати проєкт у залі пітчингу просто тому, що ти в нього віриш, а не тому, що там твої друзі. І, чесно кажучи, ця складова «Тисячовесни» для мене – найбільший «Оскар».

Коли телебачення заходить на територію кіно

І тут «Бокораші» є прикладом іншого конфлікту – на рівні стереотипів і поглядів на кіно чи протидію російській пропаганді. Часто телеіндустрія привласнює саме поняття документального кіно. При цьому специфіка ТБ довгий час була іншою: замість особистостей воно гартувало героїв нашого часу, які здатні мислити рейтингами, аудиторіями і комерційними форматами телеканалів. До повномасштабного вторгнення це, в принципі, завжди означало стабільну роботу й комфортне життя.

Документалістика – принаймні її авторська частина – часто працює навпаки. Автор фільму йде проти течії, намагається винести якусь ідею, може витратити роки життя на тему, що не обов’язково має очевидний рейтинг.

Але телебачення і медіа загалом змінилися. Достатньо згадати «20 днів у Маріуполі», який отримав Пулітцерівську премію саме як медійний фільм. Це від початку проєкт із медійним поглядом на катастрофу, його сила значною мірою саме в проникливості репортерського погляду та фаховості у відповідальному моменті.

Є чимало проєктів телефільмів чи фільмів Kyiv Independent, що не можуть конкурувати з авторським документальним фільмами за операторською складовою. Втім, їхні автори звертаються до фактчекерів, працюють з експертами. Зрештою, вони виходять до міжнародної аудиторії з важливими темами й дуже добре виконують свою місію з інформування про Україну.

Тому старе протиставлення «телебачення – це рейтинг, кіно – це мистецтво» вже вимагає ширшого погляду. З одного боку, документальне кіно сьогодні дедалі більше орієнтується на більшу аудиторію – отже, формується і культура перегляду креативної документалістики. З іншого – саме час збагачувати телевізійні жанри елементами документального кіно.

Не обов’язково копіювати фестивальний фільм. Можна позичити в нього трохи авторської сміливості й ширшого погляду. Наприклад, замість пафосно позиціонувати свій проєкт як такий, що має підкорити IDFA, зробити з цієї амбіції іронічну утопію. Це було б набагато цікавіше для глядача. І, здається, цей тренд ширшого погляду на документування вже підхопили медійники Ukrainer.

Тому я не думаю, що «Бокораші» підкорять світ гучною музикою. Цей фільм, навпаки, міг би здивувати відмовою від телевізійних кліше й відкритістю до експериментів чи гумору. Для цього треба тільки відділити факти від зайвого й, можливо, залучити фахового консультанта. У цьому випадку «Бокораші» стануть цікавим прецедентом «Тисячовесни» – переконають, що теледокументалістика орієнтується вже на Європу, а не на Росію, як до війни.

Після пітчингу

Хочеться, щоб після таких конкурсів люди сперечалися не тільки про те, хто переміг.

Пілотна «Тисячовесна» виявилася вдалою спробою великого нетворкінгу – зокрема, в спробі трохи розважити вечірками кіно- й телевізійну спільноти, які часто дивляться одна на одну крізь професійні ярлики. Кілька днів спілкування можуть змінити більше, ніж ще один набір конкурсних правил. Хотілося б, щоб це працювало і після Франківська. Щоб телефільми ставали потужнішими, щоб атмосфера в спільноті більше нагадувала дні до оголошення переможців.

Буде ще більше реформ, якщо цей майданчик «Тисячовесни» можна буде розвинути як менторський. Адже що робити з проєктами, які перемогли за балами, але мають серйозні художні зауваження експертів? Не обов’язково робити телевізійний фільм фестивальним. Але можна зробити його кращим кіно.

Повертаючись до «Бокорашів», я хочу зважитися на довіру до авторів проєкту. Під час перших експертних зустрічей від організаторів програми прозвучало: «Ми не зможемо перевірити всю інформацію, але ми вам довіряємо».

Гадаю, що багато з нас пронесли цю фразу через всю цю захопливу пілотну програму, намагаючись не зловживати цією довірою. Бо правила можна прописати, але в якийсь момент ти все одно залишається без свідків, наодинці з чиїмось шансом.

Здається, хороший документальний фільм починається там, де балів уже недостатньо.

Олена Коркодим, кіносайт «Документи»