“Іван і Марта”. Портрет із сутінків

Як українську культуру захищали шістдесятники? За визначенням кінорежисера Сергія Буковського, були такі “позачасові поняття, як честь,  відповідальність,  спокутування чи  муки совісті”.

Найбільший фільм Docudays UA авторці “Документів” випало переглянути в укритті. Ну як в укритті — на вході до коридора сховища, де люди майже годину чекали на фільм “Іван і Марта” і не хотіли розходитись. Авторка й не могла: ще подумають, що вона ніякого чорта не розуміє в кіно.

Здається, я була така не одна. На фільм закриття 20-го Docudays UA зійшлося чимало людей культури різних епох. Перед самим початком до зали завітала героїня стрічки Марта Дзюба. Вільних місць у “Гегемоні” вже не лишилося. І от, за секунду до початку фільму оголосили повітряну тривогу. 

Аншлаг відразу ж перемістився на нижній поверх кінотеатру, ще частина глядачів очікувала на вулиці. Коли пролунає “відбій”, ніхто не знав. Хтось знайомився, хтось зачитував повідомлення з подробицями щодо російських МІГів. Коли стало відомо, що прем’єра відбудеться, очі глядачів сяяли так, наче вони щойно постріляли з “Петріотів”.

Фільм “Іван і Марта” суголосний темі примусової русифікації, яку уже в відкритій формі вбивств і тортур  намагається диктувати Кремль. В поданій кінорежисером історії Івана Дзюби, україномовного вихідця з Донеччини, весь час згадується його памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 

Також Сергій Буковський фокусується на  постаті Івана Дзюби та реаліях покоління шістдесятників – одному з невідрефлексованих періодів з нашого минулого, каже кінорежисер в своїх інтерв’ю. Звідки кінорежисер бере матеріал для фільму з історії? З життя, з епізодів з життя Дзюбів, про які сказано з такою безпосередністю, що кожному то зрозуміло. Коли героїня фільму читає щоденник Івана Дзюби, документаліст не поспішає вимкнути камеру, адже споглядання сказаного теж важливе.

Всі прожектори під час зйомок спрямовані на Марту Дзюбу. Адже пан Іван помер за два дні до початку повномасштабного вторгнення. До фільму Сергія Буковського ввійшло його останнє інтерв’ю, а також кадри з  життя за останні кілька років.

У спогадах пані Марти – подробиці, які не прочитаєш в офіційних джерелах про “людину правди”, за визначенням Ліни Костенко, інтелектуала і екс-міністра культури. Всі ці арешти і обшуки, каже героїня фільму, тоді викликали менше страху, аніж публікації чи книги про 1960-ті. Зокрема, з глядацького крісла навпроти Марти Дзюби вже не таким  офіціозним є сприймається рішення дисидента підписати лист-каяття перед Радянською владою, яке засудив, зокрема, Василь Стус. За словами дружини Івана Дзюби, у таборах його б знищив туберкульоз.

Оператор Роман Єленський (“В. Сильвестров”) фільмує Марту Дзюбу на тлі сутінків, які можна вважати поетичним натяком на забуття. Портретне інтерв’ю настільки довершене, що якоїсь миті приходить думка, що Марта Дзюба має всі шанси зніматися в кіно. Однак гламур не проходить:  глядачам несподівано пропонують озирнутися. Ми бачимо, як на зйомках інтерв’ю працює цілий “Голлівуд” . Цей ракурс видається і даниною пошукам методу  документування, і акцентом на тому, як технології і сучасні формати накладають фільтри на свідчення героїв фільмів. 

З іншого боку, “технологічний кадр” доповнює ще одну складову стрічки — процес обробки віддрукованих плівкових фотографій з родинного альбому Дзюбів. Ці знимки відбирають, вдягаючи блакитні рукавички, сканують і збільшують до масштабів екрану.

З оптики сучасників, вчинки Івана Дзюби видаються очікуваним спротивом людини, яка не хотіла віддавати українську культуру радянській владі. І з цього “зблизька” виступи і заяви Івана Дзюби були, насамперед, сміливими.

Марта Дзюба до найменших деталей пригадує похід у кіно 4 вересня 1965 року. Тоді на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” Іван Дзюба нагадав зі сцени про арешти української інтелігенції – зачитав їхні прізвища, попри протести директора кінотеатру. Ця акція у кінотеатрі “Україна” увійшла до історії як приклад дисидентства. Вчинок Дзюби мав наслідки не лише для нього. Тиск радянської влади працював і проти всіх, хто, на заклик В’ячеслава Чорновола, піднявся на знак протесту проти арештів чи підтримав Дзюбу. Це і Сергій Параджанов, і Василь Стус, і Михайлина Коцюбинська, і Юрій Бадзьо, і Світлана Кириченко… “Навіщо ти зіпсував мені прем’єру?”, — цитує жарт Параджанова Марта Дзюба.

Так само творці сучасного Києва мабуть, міркують про кінотеатри: на час зйомок фільму Сергія Буковського вивіску “Україна” на вулиці Городецького вже закрили будівельною сіткою. 

Тим часом, кадрам із фільму Сергія Параджанова затісно на екранах гаджетів. Це ще раз відчули глядачі фільму “Іван і Марта”, до якого увійшли епізоди із картин Параджанова. Так само “Тіні забутих предків” цитує Дмитро Томашпольський у фільмі про перші місяці повномасштабного вторгнення РФ —  “Лариса Кадочникова. Війна”. Прийом, який стає сталим, виник через спроби винищення Кремлем  українського кіно. Що будемо цитувати за десять років років ми? Російські ракети летять на українські архіви й музеї.

Для перегляду фільмів періоду війни кінотеатри стають важливим простором. Окрім колективного досвіду, кіно виконує місію, якою, в тому числі, переймався Іван Дзюба. У 2015 році вийшли його есеї “Донецька рана України”, у якому дисидент міркує про причини тимчасової окупації частини Донеччини і Луганщини періоду АТО. У цьому тексті він ділиться передчуттям війни (“миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині”). І, завершуючи есеї, закликає не забути про травми: “.. тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?”.

Одним зі способів торкнутися теми болю та осмислити травми є фільми, які представив Docudays UA.

“Іван і Марта” Сергія Буковського у цій програмі є нагадуванням про гідність і вагу людського вчинку за будь-яких обставин. Проникливий погляд на радянську епоху Марти Дзюби, неосяжна музика італійського композитора Сандро ді Стефано, створена для фільму на підтримку України, затяте очікування  глядачів на стрічку про шістдесятників… Неофіціозне прочитання історії України має запит і має своїх авторів в  документалістиці.

Олена Коркодим, “Документи”

Кадр з фільму — з сайту Сергія Буковського

Читайте також: Docudays UA: не заблукати у майбутньому