«Левел цей нескінченний»

Пошуки відповіді російські агресії стали початком нового відліку витривалості. Як каже героїня фільму «Велика риба» з Маріуполя, цей левел нескінченний. Починаючи з 2014-го, у кіно така реальність відображена уже цілим діапазоном тем. Принцип розмаїтості продемонструвала і програма Другого фестивалю короткометражного документального кіно «Ліфт», що відбувся у Києві 9 березня.

Наприклад, автором згаданого фільму «Велика риба» є режисер монтажу Сергій Доценко, який співпрацює з Indie Lab, був режисером монтажу фільму Леоніда Канфера та тривалий час працював на телеканалах. Структура його історії поєднує побутові і драматичні епізоди життя. Водій пригадує, як ходив у Маріуполі вудити пеленгаса, а тим часом з Азовсталі до України їдуть евакуаційні автобуси… 

Тепло аудиторія приймала  фільм «Рани» з історіями матерів захисників. Його авторка, документалістка Леся Дяк досліджує досвід травми і зцілення. Від тремтіння осики до зів’ялих троянд, образи стрічки допомогли глядачам у драматичному мороку також відчути і, можливо, висловити себе.

Прекрасно зчитувався у «Ліфті» й  тіктокерський постмодернізм в історії Максим Ходака про харківський «Будинок слово». Тож із PinchukArtCentre до Будинку кіно фільм «Ми повернемо довіру харківʼян та будемо якісно обслуговувати житлові будівлі» дійшов без жодних втрат, сумнівів і докорів.

Дотичним до теми війни вийшов і урбаністичний нарис про життя у Кривому Розі на прикладі трамвая («Швидкісний»).

Як обиралися такі різні за рівнем фільми? «Ми приймаємо і дебюти, і роботи, які демонструвалися на фестивалях. Водночас, головна місія фестивалю — підтримка кінорежисерів-початківців», — коментує головна редакторка Христя Коціра. Ця підтримка передбачає, насамперед, премії для призерів перших трьох місць, які отримали по 100, 60 і 40 тисяч гривень. Крім того, фільми переможців демонструватимуться на ютуб-каналі hromadske.

Впевненості неофітам додавала атмосфера Будинку кіно і кава, якою пригощали глядачів. На роль ведучого запросили стендап-коміка Сергія Чиркова: вочевидь, попит на терапію у Києві лише зростає.

Подіями фестивалю стали дискусія з кінорежисеркою, письменницею Іриною Цілик та позаконкурсний показ зі спілкуванням про фільм  Романа Бондарчука «Українські шерифи».

У конкурсній програмі демонструвалися 9 фільмів, які відбірники включили до фінального короткого списку. За одним винятком, це були авторські роботи. Фільм «Перегони на виживання» Дениса Кушнарьова та Олеся Середицького теж авторський, однак більше тяжіє до інформаційного жанру – з закадровою музикою й дикторською начиткою. «Перегони» акцентують на важливому факті: під час тимчасової окупації Київщини російські військові розстрілювали коней і не допускали до тварин доглядачів. Також кінорежисери подають цікаву хроніку періоду Другої світової. У період війни фашисти вивозили коней із цього підприємства до Німеччини.

Під час показу кінорежисерам не раз вдалося здивувати зал – передусім завдяки свіжому, несподіваному погляду на дійсність, про яку, здавалося б, нічого нового не скажеш.

         «Spirit»: люди не винні

Режисерка Марія Хомутіна преставила історію про те, як військові за психологічною підтримкою вирушають на київський Іподром. Фільм «Spirit» посів друге місце і звернув на себе увагу операторською роботою. Немолоді коні у цьому фільмі випромінюють стільки гідності, досконалості, спокою, що у порівнянні з ними мужні чоловіки сприймаються, як діти. У чомусь ця зустріч нагадала перегляд кіно.

Основні зйомки для фільму вела Соня Пасевич, яка навчається в КНУ культури і мистецтв. Її майстром є відомий кінооператор, голова НСКУ Сергій Борденюк. 

«Коні відчувають енергію. Якщо ви спокійні, щасливі, вони приймають Вас, —  говорить Марія Хомутіна.  — У мене взагалі було відчуття, що коні хотіли зніматися, і вони в деяких місцях навіть позували. Всі найцінніші моменти вдалося зафільмувати».

Сеанс терапії у центрі Spirit триває дві години. За цей час військові спілкуються з тваринами, доглядают за ними та їздять на конях. «Деякі групи прибувають просто з “нуля”. Часто такі люди пригнічені, закриті. І дивовижно — після Іподрому військові починають виходити в інший стан», — розповіла авторка фільму. 

Марія Хомутіна навчається на третьому курсі кафедри телебачення КНУ імені Карпенка-Карого. ЇЇ викладачем є Василь Вітер. Всі зйомки вона веде власним коштом: «Мій майстер дає мені у навчанні все. Але технічне оснащення університету недостатнє і старе», — коментує кінорежисерка.

Цей грошовий приз Марія планує витратити на свій насупний історичний фільм-реконструкцію.

«Оазис»: сміх за крок

до зони бойових дій

Фільм «Оазис» Алли Мітюкової оповідає про дітей під час війни. Це не така вже й весела дійсність, лише з елементами кінокомедії.

Народилися ці історії зі спостережень за мешканцями села на Миколаївщині. Авторка ідеї Анастасія Бронза побачила у буденних сценах речі, які тварто показувати на великому екрані. Це і учні маленької початкової школи, і розгублені дорослі, які поміж тривогами намагаються влаштувати їм День Святого Миколая. Під час зйомок у грудні 2023-го року у Баштанському районі Миколаївській області було відносно безпечно. «Іноді там чутно віддалені вибухи та літають винищувачі, але обстріли в цьому селі трапляються нечасто», — каже авторка фільму.

За визначенням Алли Мітюкової, це кіно про людей, які, попри все, зберігають в собі світло, живуть у любові та вірять в цю любов. Виразними в цьому «Оазисі» є не лише герої, а й живі пейзажі чи деталі, які окреслюють тотальний вплив війни. Операторкою виступила Одарка Кириленко. 

Алла Мітюкова навчається на четвертому курсі КНУ імені Карпенка-Карого, її майстром є Юрій Терещенко. Це вже третій фільм кінорежисерки. Раніше вийшли її роботи «Святковий пиріг» (2023) та «Будинок 359-ий» (2022).

Мирні сцени з «Оазиса» на тлі пострадянських зображень на стіні класу кота Леопольда цікаво порівняти із фільмом Марисі Нікітюк, що був створений за сценарієм дітей під час курсу сторітелінгу та арт-терапії фонду «Голоси дітей». Власне, учні курсу, підлітки, шукають відповідь на питання «Що ми втратили?». І в цьому їм допомагає кінематографічний досвід Марисі, із яким нестрашно ані в мох закопатися, ані залишитися без друзів, які, якщо треба, дах над твоїм будинком зведуть із власних рук.

Фільм «Що ми втратили?» часто демонструють чиновникам. Тож є надія, що такий спектр відчуття кіномистецта надихатиме і їх.

Нагода змінити правила

Найчастіше круті історії зустрічаються авторам від кіно. Свій фільм «Алло, я на горі» переможниця конкурсу Ліза Пирожкова зняла у перерві між репортажами з Ізюму для Kyiv Independent.  За майже біблійним сюжетом стрічки, через проблеми зі зв’язком все місто йде телефонувати рідним на гору. Ці сповнені тепла розмови поєднано із кадрами Ізюму, зруйнованого російськими військовими.

Робота «Алло, я на горі» звернула на себе увагу ще на показі Indie Lab-2023 і проовжує отримувати нагороди кінофестивалів. Наступний перший приз Лізи є важливим нагадуванням, що медійні формати можуть не лише відволікати від кіно, а й сприяти ширшому погляду на хроніку війни.

Журналісти під час зйомок орієнтовані на визначення проблеми, відбір важливих фактів, звернення до широкої аудиторії. Зрештою, телекіно з пострадянських часів краще сприймається аудиторією, а репортаж є способом швидко доставити відзняту хроніку аудиторії.

Водночас, авторське кіно корисне для медійників як натхнення, нетривіальний погляд на героя чи історію і, можливо, терапевтичний досвід споглядання між жорсткими стандартами і дедлайнами.

Зрештою, відзначила під час дискусії Ірина Цілик, як свідчить приклад фільму «20 днів у Маріуполі», медійне кіно може виходити за рамки і змінювати правила.

«Ліфт» не залишив глядачів без вражень, хоча його аудиторія ще трохи відрізняється від кінофестивальної. Тут було небагато кінематографістів чи кінокритиків, а під час зустрічі з Іриною Цілик навіть знайшовся глядач, який повідомив, що вперше про неї дізнався пару днів тому. При цьому Ірина Цілик є одним з голосів культурної спільноти у світі. 

Попри такі комічні моменти, «Ліфт» має все необхідне, щоби стати майданчиком для спілкування медійників, глядачів-початківців і кінематографістів. Про це свідчить  реакція аудиторії на фільми, тепле сприйняття експериментальної роботи Максима Ходака, відгуки на фільм Лесі Дяк. Колективний досвід перегляду кіно потрібний не лише тим, хто не пропускає  Docudays UA. І можливо, під час обговорення фільму «Українські шерифи», хтось уже відкрив для себе документалістику й зацікавився нею по-справжньому. Вплив кіно на медійні формати лише зростатиме.

Олена Коркодим, «Документи»

• «Алло, я на горі», режисерка Ліза Пирожкова — перше місце
• Spirit, режисерка Марія Хомутіна — друге місце
• «Оазис», режисерка Алла Мітюкова — третє місце
• «Велика риба», режисер Сергій Доценко
• «Ми повернемо довіру харківʼян та будемо якісно обслуговувати житлові будівлі», режисер Максим Ходак
• «Перегони на виживання», режисери Денис Кушнарьов та Олесь Середицький
• «Рани», режисерка Леся Дяк
• «Швидкісний», режисерка Катерина Ягодка
• «Що ми втратили?», режисерка Марися Нікітюк