Чому кінорежисер — більше ніколи не перехожий

Кілька запитань Марині Нікольчевій про зйомки фільму «Слава», що отримав спеціальну відзнаку на кінофестивалі «Молодість»

Ви пам’ятаєте його краще, ніж гармату на станції метро «Арсенальна». Оперним співаком він не був, але пісні з його книжок і кишень люди розбирали собі на пам’ять. На початку 1990-х то був іще дефіцит.

Хліб йому все життя купувала мама. Він трохи працював.

«Уся його проблема була у тому, що топив своє горе у алкоголі», – пояснив у коментарях до фільму глядач кінофестивалю «Молодість».

Мстислава Овчіннікова не раз стрічали сотні перехожих. Деколи вони ненадовго зупинялися.

Вивчаючи похмурий постер фільму «Слава», ви, може, теж міркували: «Кого міг зацікавити цей персонаж?». Та вже з перших кадрів стрічки ви бачите. Бачите правду 24 кадри на секунду, як визначав кіно Жан-Люк Годар.

Можна збирати пляшки у парку і тихцем зніматись в кіно про «патріота», як називає Мстислава співрежисер фільму Максим Васянович.

Можна жити в «квартирі ван Гога», як кажуть про помешкання інтелігенції у фейсбук-спільноті «Ріелтори зло». І при цьому бути свідомим, що твій затишок значно більший — десь поміж тернами «Христа-гомосексуала», товаришами і подорожами.

Можна почути докір стосовно надто пафосної позиції в дискусії і промовчати про те, як над тобою знущалися у школі.

Цей фільм не з тих красивих і ефектних, що отримують «Оскара», а з таких, що треба вдивлятися. Зйомки стрічки велися у місцях, де нуар часом видається доволі богемним жанром. У фільмі немає чітко окреслених проблем, а гіркі і піднесені миті життя змішуються, як натовп у підземці. Але те, як розкрито історію Мстистава, і сам вибір героя свідчать, що Марина Нікольчева, яка реалізувала свій задум спільно з Максимом, — дуже серйозна авторка.

Фільм уже був представлений у національній конкурсній програмі ОМКФ (2020), а також у національному конкурсі «Молодості» (2021), де здобув спеціальну відзнаку.

Поки що «Слава» продовжує подорожувати  кінофестивалями.

— Марино, як Ви зрозуміли, що Ваш герой — Мстислав, а не, скажімо, Святослав Вакарчук? 

— Коли я обираю героя для фільму, я керуюся радше відчуттями.

Мстислава зустріла у метро. Він мене відразу причарував. У ньому я побачила шалену силу і стійкість. А ще доброту і дивакуватість. Я запитала себе, чи готова я провести наступні пару років поруч із ним. Відповідь була ствердною. Тому я почала знімати. Для рішення мені вистачило просто сісти навпроти нього і проїхати пару станцій метро.

Перебувати пару років поруч зі Святославом Вакарчуком я б не погодилася. Навіть, якби спочатку проїхала з ним пару станцій метро.

— Життя — це трагедія, коли бачиш його крупним планом, і комедія, якщо дивитися віддалік, зауважував Чарлі Чаплін. У Вас була мета, в тому числі, розповісти більше про людей вулиці? 

— У мене була єдина мета — зняти фільм. Підійти до героя якнайближче. Бажання комусь щось доводити і в чомусь переконувати не мала.

Вже протягом знімального процесу особисто для мене став одкровенням той зріз життя, що я побачила. Я сама переживала бідні часи, і не раз. Але призвичаїтися до рівня і стилю життя Мстислава, побачити поминальний обід, на якому немає їжі… Це було і відкриттям, і відчаєм. І усвідомленням, що стільки людей поряд живуть зовсім іншим життям, якого не знаю і не розумію насамперед я.

Думаю, це передалося глядачеві, і тому Ви ставите це питання.

— В історії Мстислава згадується, що він патріот. Він називав себе патріотом чи це судження творчої групи і людей, які його знали? Що визначало коло інтересів вашого героя?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, то я ніколи не чула від Мстислава слова: «Я — патріот». Але він співав тільки українські народні пісні, розмовляв виключно українською і не особливо щасливо відповідав, коли до нього зверталися російською.

Він належав до котрогось з об’єднань козаків. Обожнював ходити у козацькому строї. Здавалося, що він навмисне пересипав свою мову старовинними словами.

Скажімо, поняття «дзеркало» у лексиконі Мстислава не існувало, замість нього було «свічадо». Для киян це зовсім нетипово.

До кола інтересів Мстислава належали книги, співи, подорожі. А ще він обожнював птахів і цирк. 

— Чи був Мстислав філософом, адже світ його теж ловив? Чому такий спосіб життя має цікавити кінематографістів та інших митців?

— Думаю, Мстислав був би абсолютно щасливим, якби почув, що його називають філософом. І я точно знаю, що для багатьох своїх друзів він відігравав і цю роль теж — роль людини, яка може видати цікаву ідею, підвести у розмові до дивовижного трюка.

Пам’ятаю, хтось з друзів Мстислава за чаркою казав, що захоплюється його здатністю пов’язувати минуле і сучасне, обирати за висхідну точку століття. Він не міряв життя одним днем. 

Мстислав дійсно був невловимим, нескореним. У чому навіть дуже вільним. Ця його риса була для мене однією з наймагнетичніших. Можливо тому, що це близько будь-якій творчій людині: всі ми мріємо про якусь там свободу. А можливо через те, що коли я почала знімати цей фільм, мені було лише 23. 

— Що було найскладнішим у реалізації такого фільму?

— Чесно кажучи, найскладнішим було усе.

Все робилося без бюджету. Два з половиною роки вся «знімальна група» складалася виключно з мене. І всі фінансові видатки довгий час падали тільки на мої плечі, допоки до проєкту не приєднався Максим Васянович. Інколи доводилося позичати, інколи щось продавати, інколи місяцями жити без вихідних, щоб заробити на власний фільм. 

Специфіку роботи визначив спосіб життя героя. З ним треба було їздити самій усією Україною. Постійно втрапляла у якісь дивні, часто неприємні і небезпечні історії. Ані тилу, ані підтримки чи навіть людини якій можна зателефонувати, я не мала. Це було неймовірно важко і часто викликало відчай.

Факт зникнення Мстислава з усіх моїх радарів, і півроку, що знадобилися для того щоб підтвердити його смерть — теж важкий період.

Але, озираючись назад, я б сказала, що найважче було забути під час монтажного періоду усі ці «Я-я-я-я-я-я», «Мені було так важко…», «Я стільки пережила..», і почати монтувати фільм. Перестати жаліти себе і почати працювати — оце було найважче. 

— Які завдання взяв на себе співрежисер Максим Васянович?
— Максиму випало пару важливих місій.

20 років тому він знімав Мстислава для свого студентського фільму, ніколи не закінченого. І він поділився зі мною цими архівними кадрами.

Максим з’явився у проєкті і в моєму житті, коли Мстислав уже пропав з радарів, але його смерть іще не була підтверджена. І саме Максим підтримав мене, не дав кинути усе, влаштовував останні зйомки. Просто казав: «Зараз ми поїдемо, і все зробимо. Бери камеру і сідай до авто». На етапі, коли у мене вже зовсім не було сил, він став двигуном цього фільму. Тобто, став режисером. Адже часто режисер — це людина, яка не здається, і доводить фільм до кінця.

Хоча монтувала фільм я, і нікого крім мене у монтажній кімнаті не було, Максим допоміг і в цій частині роботи. Адже ми постійно обговорювали героя, версії монтажу. У нас ідентичне відчуття кіно. До того ж Максим мав власну стару історію стосунків зі Мстиславом.

Він знайшов закадровий текст для монтажної версії фільму. Я просто сказала: «У тебе є 20 секунд екранного часу», вказала на місце у фільмі, і пішла гуляти. Ще Максим придумав, заспівати одну з пісень Мстислава під титри. І я погодилася.
Також Максим підхопив продюсування фільму і був одним із його звукорежисерів. 

Зафільмувати «Славу». Технічні і практичні поради для початківців Марини Нікольчевої читайте тут.

Для інтерв’ю Марина Нікольчева надала письмові відповіді на питання.

Олена Коркодим, «Документи»