Знайти живого Ульяненка

В основному, це проза. Документом у фільмі про культового письменника є голоси його сучасників

Таймкод у центрі екрана відсвічує кожну секунду. Здається, його тримає в полі зору і Олесь Ульяненко. Ось він, іде: зосереджений на чомусь своєму, волосся має на вітрі, книжка в руці. Все, як треба. Тільки вже 11 років, як письменника немає.

Він прогримів у середині 1990-х зі «Сталінкою». А далі романи Олеся Ульяненка читали ті, хто скучили за свіжою прозою, впізнавали «Ульяна» і не вважали його манеру заплутаною.

Підкреслював, що читав Пруста ще зі школи Пруста.

Хотів і надалі втікать від марноти марнот заради наступного твору. Ще, ще, іще… Романи видавалися і посмертно.

Після того, як у Нацкомморалі визнали роман «Жінка його мрії» порнографією і заборонили, подав до суду і поклав на цей процес 9 місяців життя. Невдовзі Ульяненка не стало.

Творча група фільму знімала фільм про свого друга. Кінорежисеркою стрічки виступила Юлія Шашкова, автором сценарію і продюсером Мирослав Слабошпицький. Також над картиною працював продюсер Володимир Тихий. 

                                           Фільм-дослідження і трохи хірургія

Яким був Олесь Ульяненко? Відповіді на це питання, здається не знає ніхто. Мало не кожен, хто розповідає про нього, відзначає суперечливі факти.

У юності тяжів до подорожей, у старшому віці – до аскези. На відміну від багатьох людей, зовсім не переймався тим, що замість ліжка обходиться матрасом. Часто заперечував свої ж твердження. «Це людина пограничних станів», – коментує Юлія Шашкова.

Хоча освіту після школи письменник здобув лише неформальну, мав славу освіченої і начитаної людини.

Фільм складається зі свідчень сучасників. Із 40-ка інтерв’ю кінорежисерка обрала записи людей, які добре знали письменника. Говорять про Ульяненка переважно письменники і поети.

Камера вихоплює постать Михайла Слабошпицького. Він встиг знятися у стрічці, а також залишив спогади про Олеся Ульяненка.

Долучаються голоси Михайла Бриниха, Вікторії Стах, Андрія Кокотюхи, Світлани Поваляєвої, Сергія Жадана, Павла Вольвача, Лариси Денисенко… Час від час до розмови вривається архівний Ульяненко – різний.

Доки таймер відлічує життя фільму, ви маєте можливість дізнатися речі, що не викликають сумніву. І про героя фільму, і про жорстокий часом літературний процес

 Слова літераторів змальовують в уяві детальні сцени чи подробиці з життя письменника. Це документальний спогад, несподіваний часом фокус і крупний план.

Адже не завжди у кіно бал править зображення.

Пам’ятаєте, як тепло зустріли кінокритики і глядачі документальний міні-серіал «Уявіть, що ви в Нью-Йорку» Мартіна Скорсезе? 80 відсотків часу у кадрі складають монологи. Говорить письменниця і свідок частини життя міста Френ Лейбовіц. Це не голова, це особистість у кадрі. Її колоритну мову не треба перекривати жодним відео. Навпаки, кінорежисер позиціонує Лейбовіц як такого собі Гуллівера в бахілах над макетом Нью-Йорка в музеї Квінса. Важливо, які слова та спостереження вона принесла зі своєї раритетної паперової бібліотеки. Важливо, що Нью-Йорк 1970-тих – це люди. І що місто змінюється, сміття на Таймс Сквер все більше, а от люди не прогинаються…

Те, що слова, свідки і спогади мають кінематографічний потенціал, визнає і Юлія Шашкова.

Багатоголосся сучасників у фільмі – і є найчесніший портрет, переконана кінорежисерка. До того ж письменник сам так любив: щоб не було ніякої підміни.

Письменник, критик, редактор Михайло Бриних. Кадр із фільму «Ульяненко: без цензури»

«Ми всі свідки його життя, і кожна людина пам’ятає власну версію. Виклик був у тому, щоб зробити розповідь безперервною, наративною, логічною», – каже кінорежисерка. І в цій розповіді письменники часом перевершують свої найкращі твори. Так і хочеться сказати про пряму мову, як про кіно: «Загребельний крупним планом», жад′ана, як усмішка Мерлін Монро, публікація у «Сучасності», чи, там, «Вовки з Банкової-стріт», що демонізували Спілку письменників.

Кілька десятків інтерв’ю для фільму планують видати у наступній книзі, «Ульяненко: без цензури-2». «Дуже барвиста, нерівна картина для цієї збірки складається. У текстових інтерв’ю можна буде побачити ще більше Ульяненка», – каже кінорежисерка.

Юлії Шашковій уже не вперше доводиться застосовувати «скальпель» у роботі з насиченим матеріалом. Для стрічки «Перша сотня» вона теж записала чимало інтерв’ю: «Це допомогло краще побачити фільм. Зрештою, я прийшла до того, що він, насправді, складається із живих історій, а не розповідей».

Зріз епохи  у фільмі «Ульяненко: без цензури» загалом спирається на фактаж, який друзі письменника вважають пріоритетним. А це, в основному, проза. Зокрема, феноменальний, як відзначає Андрій Кокотюха, перехід від журнальної публікації у «Сучасності» до статусу важливого для країни письменника. Звісно ж, судовий процес проти НЕК. Спогади «його Дульсінеї», як каже Мирослав Слабошпицький про телеведучу Ірину Ваннікову. Усі ці люди увиразнюють портрет Олеся Ульяненка.

І речі світоглядні доповнюють подробиці особистого життя і скандалів. Зокрема, згадується про конфлікти з видавцями і певні побутові трилери.

А ще в епіграфі до стрічки зазначено, що причини смерті письменника і досі не розслідувані. Далі цю тему не розвивали: все ж фільм є присвятою, а не телесюжетом.

Що ж, на ініціювання процесу кілька років іще лишилося. Інакше термін злочину просто спливе…

                         Наздогнати власну хроніку

Фактаж для стрічки готували сім років. Про це під час 11-го конкурсного відбору Держкіно (2017) розповів Мирослав Слабошпицький. Державна підтримка проєкту, до речі, склала 2 мільйони 500 тисяч гривень.

У 2011-му, на роковини смерті письменника Слабошпицький уклав книгу«Ульяненко: без цензури». «Ця збірка інтерв’ю мала шалений успіх у читачів. Зараз її не знайти, – коментує Юлія Шашкова. – На основі цього масиву Мирослав написав не сценарій як такий, а алгоритм. І це значно важливіше для документального фільму. Бо у випадку з неігровим кіно ви не можете передбачити, що вам відкриється в інтерв’ю чи в архіві, і куди це вас заведе».

Коли ж справа дійшла до відео, розпочалися проблеми.

Мати Олеся Ульяненка до зйомок не дожила. А сам письменник залишився у до-цифровому періоді.

«Тоді, у 2010-му ми всі ходили з нокіями, у яких не було навіть камери. Ульяна не лишилось ніде. Взагалі. Його друзі раді були надати паперові фото. Однак всі вони були зроблені «мильницями»», – розповіла кінорежисерка.

Відеоархіви, на які розраховувала команда, теж виявилися недоступними.

«Якщо хтось собі уявляє, що дістати потрібні архівні записи так само легко, як у голлівудських фільмах, то все не так.

Працювати з архівами – це пекло. Сама система дуже незручна. Ти маєш знайти потрібне відео серед тисячі зйомок, де відзначено прізвище «Ульяненко».

 На телецентрі в «олівці» я перебирала касети, де записи з Ульяном було затерто, зверху писали інше відео. Інші телевізійники не надто дбали про те, щоб здавати касети для збереження хроніки.

 А у випадку з СТБ, де виходила рубрика Ульяна «Базар-вокзал», після бурхливих подій на каналі на початку двохтисячних, архівів не залишилося. «Нічого нема», як сказав Микола Княжицький.

 Все, що я знайшла, зберегли про Ульяна знайомі телевізійники.

А щодо телеархівів, пощастило з єдиним записом. На ньому Ульян молодий, ще в 1990х зйомка була. Каже про те, що письменник – це поєднання протиріч, і що немає ніяких -ізмів».

Вдалою знахідкою виявилася домашня хроніка, де Ульяненко танцює на весіллі Слабошпицьих. Юлія Шашкова, з якою він кружляє під веселу музику, іще не знає, як вона радітиме, що на цьому відео письменник збереже рідкісну для телебачення того часу невимушеність. Хоча на той момент вона була на пізньому терміні вагітності.

«Найбільше я люблю, коли людина не бачить, що її знімають.

Бо не лише в 1990-х, а й зараз часом, коли вмикається камера, виходить така собі фотографія на паспорт, коли десь на 5-тій спробі є нормальне обличчя.

На більшості інтерв’ю, що збереглися, Ульян напружений і скутий. До того ж, його часто запрошували на ранкові шоу, і до студії він приходив дещо раніше, ніж прокидався».

 Під час пітчингу група планувала оживляти світлини письменника, працювати з анімацією. Пізніше міркували включити до фільму і зйомки Києва.

«Купідон, Будинок кіно, Могилянка… Усіх інтерв’ю ми намагалися писати у місцях, де збиралося товариство.

Міркували і про ідею з прогулянками Ульяненка, і про анімацію. Зрештою, відмовилися від такого.

Можна й зараз знайти гастроном, де Ульян постійно питав про гроші у численних знайомих. Але без нього самого усе це вже якось порожньо і безглуздо».

Натомість до фільму включили рідний Хорол Ульяненка та його колоритних мешканців.

                        Каліфорнія, Афган і довгий пірс в океані     

Окремою пригодою стали зйомки у США. Єдина сестра письменника, Валентина Лісовська, уже тривалий час мешкає у Каліфорнії.

«Лише вона могла нам підтвердити чи спростувати принципові факти. Наприклад, був Ульян в Афгані, чи ні. Частина знайомих письменника вважали, що про війну він вигадував. Та й інших конспірологічних теорій довкола нього не бракувало».

Мешкає Валентина у містечку за 250 км від Лос-Анджелеса. Тут майже всі мексиканці. Працює вчителькою. Педагогічну освіту, як можна дізнатися з інтернет-публікацій, здобула у Києві, куди завжди кликала брата. Мовляв, перспектив для письменника більше.

У Каліфорнії, мабуть, теж є читачі Ульяненка. Штат прикметний активною українською діаспорою – зокрема, у найближчих до Лос-Анджелеса Сакраменто, Норс Хайлансі, Ранчо Кордові чи, там, Західному Голлівуді. Але кінорежисерка такі пошуки та зйомки не розглядала від початку – «через бюджет і графіки».

Сестра письменника в усьому пішла назустріч. Запросили до зйомок і її сина. Ці інтерв’ю мають теж увійти до книжки.

Команда фільму отримала світлини батьків Олеся Ульяненка, документи та інші важливі артефакти.

«Ми пішли з нею до церкви, поставили свічку…

Валя поїхала з України доволі давно. Здебільшого розповідала про Ульяна як про братика. Пригадувала дитинство, батьків, різні курйозні випадки.

Коли Ульян пішов з дому, у неї почалося своє життя. Потім вона вийшла заміж і, зрештою, поїхала.

Так ми багато дізналися про дитинство Ульяна. І почули ту фразу – що Ульяненка згубило письменництво. Це її біль».

У каліфорнійській частині зйомок Юлія Шашкова фокусувалася на мальовничих місцевостях. До фільму увійшла сцена зі знаменитого пірса на Оушен-Біч. На довжелезному «мосту» над солоним океаном сестра письменника розплакалася.

                                        Перед великим стартом

Фільм «Ульяненко: без цензури» таки став тим містичним актом, що, як хотів Мирослав Слабошпицький, оживив письменника. І не лише на екрані. Стрічка універсального кіно-і телеформату може значно посприяти популяризації творчості письменника. А може, навіть, в Україні нарешті знімуть фільм за котримось із його романів, як про це мріяв сам Олесь Ульяненко.

Документальна робота зафіксувала, так чи інакше, світ, яким дихав письменник. Можна робити висновки і про його оточення, і про те, хто на кого вплинув.

Із цього кіно Ульяненко уявляється зосередженим на місії письменника. Як би там не було, він залишив по собі 13 романів і близько 20 творів загалом.

Що б він сказав на ту фразу «навіть ліжка в квартирі не було?», що супроводжує його біографію крізь роки? Заплакав би через таку форму співчуття? Зітхнув через масштаби історії? Подарував би свою фотографію з Гуляй-поля? Нагадав би, що його кухня взагалі слугувала житлом для знайомого художника?

«Я думаю, що Ульяненка ще відкриватимуть і відкриватимуть для себе нові покоління читачів, – довго клацає запальничкою Юлія Шашкова. – Тому це кіно і важливе, що його проза переживе час. Так само як шістдесятників із захватом відкрили міленіали: ‘О Боже! Чарлз Буковскі! Генрі Міллер!’».

Також вона додає: «Найбільший комплімент після прем’єри, коли глядач каже: «Тепер піду читати Ульяненка». Після цих слів я вважаю, що мою місію виконано. Хочу, щоб його читали, щоб його не забували».

Зараз фільм перебуває на етапі оформлення прокатного посвідчення.

Олена Коркодим, «Документи»