«З любов’ю з фронту». Як Аліса Коваленко прочитала свій фільм у листах до сина

Через російське вторгнення її досвід формувався не лише у творчих майстернях. Вона пережила полон, захищала Донбас, брала участь у звільненні Харківщини у складі добровольчого підрозділу.

Про перший досвід війни Аліса розповіла у фільмі «Аліса в країні війни» (2015), знятому разом із Любов’ю Дураковою. Стрічка мала прем’єру на кінофестивалі IDFA в Амстердамі й отримала нагороди на міжнародних фестивалях.

За це десятиліття Аліса Коваленко зняла кілька повнометражних документальних фільмів. Її нова робота, «З любов’ю з фронту», особлива. У центрі фільму — її розмови із сином, побратими, чесні картинки з війни, екзистенційний вибір.

Прем’єра відбулася на 22-му Docudays UA, де фільм отримав спеціальну відзнаку конкурсу DOCU/УКРАЇНА (2025) та викликав особливий резонанс як авторська робота військової. А нещодавно фільм переміг на міжнародному фестивалі DokuFest у Косово в номінації Human Rights Dox.

Ми поговорили з Алісою про зйомки на фронті, межу між особистим і колективним — і про те, як кіно може стати формою збереження життя.

«Це листи в майбутнє»

Алісо, у Ваших фільмах війна постає як досвід, що переплітає особисте з колективним. Як це впливає на Вашу позицію як режисерки?
— Ми більше не можемо залишати біль у собі, ізолювати його. Війна деперсоналізує травми, вони стають свідченнями, доказами, частиною боротьби за правосуддя і справедливість. Межа між особистим і колективним стирається: втрати  — це частина історії, яку ми мусимо зберегти, і ми всі в епіцентрі цього великого болю. 

Коли загинули побратими, які були для мене дуже близькими людьми, монтувати стало дуже важко. Підтримала думка, що це насправді фільм не про смерть, а про життя, яке ми зберігаємо, капсулюємо, і це дало сили рухатися далі.

Певне, як режисерка я зазнала краху — принаймні в професійному сенсі, бо не змогла знайти  дистанцію. Тут важливішою стала не форма, а емоційно-чуттєва пам’ять. Це не було схоже на те, що я робила раніше, це був великий виклик — і, мабуть, це був для мене єдино можливий спосіб відверто говорити про досвід війни.

Аудіовізуальне кіно ставить більше викликів для режисера, чи, навпаки, відкриває більше можливостей?
— Це і виклик, і можливість одночасно. У мене було десь 20 сторінок листів. Іноді це були дуже маленькі тексти — кілька речень, іноді дуже великі. Над ними я працювала стільки ж, скільки й над монтажем. Мені завжди найважче перші монтажі, перші вибірки скорочувати. Це як починати робити форму з каміння. Коли ти вже бачиш форму, можна продовжувати. А на початку є відчуття цінності цієї пам’яті, і ти боїшся викинути щось важливе.

Коли є текст і він співіснує з зображенням, з’являється щось нове, і з цим образом епізод працює зовсім інакше. Тому ми постійно щось адаптували, змінювали, робили паузи, щоб аудіоряд органічно співіснував із тим, що ми бачимо. 

Для мене це був вперше такий процес роботи з аудіо та поєднання візуального, текстового і екзистенційного. І це було дуже складно, насправді.

Цей фільм, напевно, не лише для Тео, а й для дітей, які пережили війну. Яких підходів потребує таке кіно — пом’якшення чи, навпаки, прямої реальності?
— Ці листи — це листи в майбутнє, бо я боялась, що мене не стане, і думала, як Тео ростиме без мене. Це був спосіб зберегти свої думки і почуття, які складно пояснити п’ятирічній дитині. Я писала все, що відчувала, лише в одному я не була впевнена, чи варто залишати тему полону — ми довго це обмірковували.

Щодо аудиторії — це скоріше для старших підлітків, які можуть ставити складні питання. І це листи особисті – коли я писала, я думала про Тео, 17-річного хлопця, а коли монтувала – це стало чимось більшим, я думала про всіх дітей, батьки яких пішли на фронт, для яких цей фільм може бути таким місточком пам’яті, розуміння, відповіддю на різні екзистенційні питання.  

Фільм тільки починає своє життя, і вже є запити від міжнародних фестивалів за кордоном показувати його підліткам, хоча я поки не знаю наскільки він буде зрозумілим для молодої глядацької аудиторії там. Раніше мої фільми показували в освітніх програмах для школярів в Європі — і це завжди дуже цікаво, бо діти ставлять несподівані питання і відкриті до діалогу. Кіно може будувати мости емпатії, допомагає дітям відчути зв’язок з  різними спільнотами, культурами, спонукає до співчуття, співвідчуття іншого досвіду, солідарності. Я дуже хочу зробити свій наступний фільм саме для дітей. У нас дуже бракує документального кіно для юної глядацької аудиторії і взагалі бракує дитячої кіноосвіти. Хочу спробувати адаптувати книгу Тімоті Снайдера «Про Тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття» в документальне кіно для дітей, поєднати ці дуже важливі сенси Снайдера з документальними сценами життя нашого юного покоління. Це і про громадянську освіту, про той фундамент цінностей, який важливо усвідомлювати дітям вже в досить юному віці. 

Уявляю серед глядачів дітей, які пережили килимові та касетні російські обстріли, тимчасову окупацію, викрадення — насильницьку депортацію до Росії. У цьому фільмі важливо, що саме діти роблять цю боротьбу на фронті усвідомленою і наповнюють її життям. Мої улюблені епізоди — коли військовий на нулі займається з донькою йогою онлайн, а ви мимохідь пояснюєте сину: «Ми тільки розташувалися, тому в кімнаті поки що такий безлад». У цих простих, щоденних моментах — концентрована любов. Схоже, дзвінок дітям із фронту — це не просто турбота.
— Для мого побратима Гени йога стала місточком зв’язку з його донькою Алісою та сином Вовою. Троє дітей різного віку — що можна робити разом на відстані ? Для них це був спосіб відчувати, що вони разом, хоч і далеко одне від одного.

Кожен шукав свій спосіб зберегти зв’язок із дітьми і з тим світом, від якого ми пішли, але все ще хотіли залишити з нами. Для мене важливим було все, навіть коротке аудіоповідомлення чи фото від Тео.

Це відчуття, що у тебе є просто такі важливі, близькі люди, які тебе чекають, які тебе люблять, не просто додає сил, це дає тобі дуже сильне бажання вижити і повернутися. Адже розумієш: коли гинеш, ти ніби гинеш вдвічі — для себе і для дитини, позбавляючи її любові, піклування і турботи.

У таких екстремальних умовах прості речі стають виразнішими й набувають нового сенсу.

«Справжній фронт —

це не лише про екшн»

У багатьох фільмах про війну акцент робиться на героїчних подіях чи бойових зіткненнях. У вашому фільмі — увага до щоденності: рутини, очікування, тиші. При цьому Ви брали участь у звільненні Харківщини у склад добровольчого підрозділу. Як особистий досвід вплинув на характер зйомок?
— Для мене це питання суто перспективи, фокусу. За кадром наш підрозділ  брав участь у звільненні Харківщини — від індустріального району до Перемоги і Веселого майже на кордоні з Росією. На харківському напрямку ми співпрацювали з 92-ю штурмовою бригадою, пройшли Кулиничі, Бражники, Сороківку, Шестакове.

Камера в такому моменті — останнє, про що думаєш

Камера в такому моменті — останнє, про що думаєш. Особливо, коли ти виходиш з «зеленки», де тебе от-от оточать. Думка про можливість трансформації цього досвіду у кіно з’явилася значно пізніше,  вже після перегляду відзнятого. А там часто в якісь моменти я навіть змушувала себе щось зняти — хоча б для пам’яті, для архіву. І знімати найчастіше вдавалося якраз під час пауз, тиші, у довгі перерви між якимись подіями, боями. 

Важливо не забувати про те, що фронт – це не лише про екшн, а фронт — це про цю нескінченну рутинну роботу. Крайня лінія «зеленки», де можна відкривати вогонь лише коли тебе оточили – це коли ти сидиш просто в цій «ямі» годинами. Спостерігаєш за листочками, слухаєш цих пташок і всі ці звуки лісу, намагаючись виокремити ознаки просування ворога. І це значно більша частина твоєї роботи, яка комусь може здаватися нібито нудною і взагалі не героїчною у порівнянні з якимись більш динамічними, яскравими епізодами з фільмів. Але без цієї роботи неможлива ефективність армії на фронті на нулі.

От що справжня реальність з усіма її подряпинами.

Мені б хотілося трошки розвінчати міф про екшени і цю «плакатну» героїчність. Бо навіть смерть найчастіше не виглядає героїчно. Якось, коли ми тільки зайняли цю зеленку, росіяни оточили підрозділ неподалік. І ми лише чули крики, і не могли нічого зробити. І загинув один хлопець, який прибув на фронті 5 днів. От він прийшов, посидів на школі наполовину розбомбленій, поїв вареників, не знаю, пожартував, пішов в зеленку, і просто загинув – просто в перший день, сидячи в окопі. Чи виглядає ця смерть героїчною? Він навіть нічого не штурмував… І важливо про це говорити, тому що ЦЕ справжня реальність з усіма її подряпинами, з усією її жахливою нудьгою, з цією «негероїчною» героїчністю.

З добровольців лишилися «чотири синочка і лапочка-дочка»

І важливо не забувати про те, що фронт – це не лише про екшн, а фронт — це про цю нескінченну рутину. І ті комашки з епізоду в окопі — це і є ми, які робимо цю малесеньку роботу тут на фронті, намагаємося тримати оборону.

В останній місяць в «зеленці», впродовж  трьох тижнів я вже частіше сиділа в окопі з хлопцями з 92-ї бригади. Бо від нашого добровольчого підрозділу вже залишилось дуже мало. Хтось пішов підписувати контракт, бо це означає і зарплату для підтримки родини, і лікування в військовому шпиталі в разі поранення і офіційний статус. Тому у нас залишилось під кінець такі найбільш навіжені люди. «Чотири синочка й лапочка-дочка», як казав наш командир.

«На часі кіно, що спонукає глядача відчувати»

Ви багато спілкуєтеся з міжнародною аудиторією — на показах, конференціях, фестивалях. Яке сьогодні сприйняття українського кіно у світі? Чи не надто у фільмах про війну ми захоплюємося креативною формою, втрачаючи при цьому частину свідчень і документів?
— Глядачі дуже різні. Фестивальна аудиторія — це все ж таки здебільшого люди, які вже мають певний бекграунд, знають документальне кіно. І як частина громадянського суспільства, ті, хто йдуть на фільм про Україну, зазвичай уже розуміють контекст новин і подій. Я дуже рідко чула запитання від глядачів, які свідчили, що вони зовсім не в темі.

Але навіть для цієї підготовленої аудиторії дуже важливо побудувати емоційний емпатичний зв’язок. Коли глядач може відчути, не просто подивитися гарне кіно, а фільм, з яким він може ототожнити себе.

І я зараз думаю, що той тип концептуального чи формалістського кіно, який мені подобався десять років тому, вже для мене не на часі. Бо сьогодні нам в першу чергу важливо будувати ці зв’язки емоційні. Хоча це не виключає різні форми, і в багатьох українських фільмах я бачу такі сильні поєднання.

Для мене особисто на початку повномасштабного вторгнення взагалі не було відчуття, що я можу робити кіно. Хтось просто йшов за подіями, фіксував реальність навколо, хтось знімав репортажі, а мені потрібно було більше часу, щоб подивитися і зрозуміти, що я можу і чи можу взагалі. І це був довгий період усвідомлення. Мені довгий час доводилося думати не про форму, а про цінність збереження пам’яті, яку ми не маємо втратити.

І останнє питання – що Тео сказав про фільм?
– Ми влаштували родинний показ до світової прем’єри — в «Кіно 42». Я тримала його за руку разом зі Стефаном. І він коментував увесь час, сцена за сценою. В якийсь момент спитав:«А можна так сказати — ‘я провалююсь у ностальгію’?». Десь дивувався: «Я цього не пам’ятаю. А коли ти це мені записала?». Десь радів: «Ой, а це я пам’ятаю! Мам, мені було так приємно, що ти мені цю пісню надіслала«…».  Десь на матюки реагував: «Мамо, як ти можеш?». Я кажу: «Це фронт, стрес. Там можна».

Це був потік вражень.Не було такого, щоб він видав якусь сентенцію на кшталт «Це кіно мене вразило». Але я бачила, що воно було для нього теплим, емоційним, чуттєвим, бо він відчував зв’язок з майже всіма сценами, моментами, записами і з листами. Я розумію, що цю екзистенційну філософську складову він ще не розуміє до кінця.Зараз він бачить один рівень, а згодом зрозуміє ще глибше, і цей пазл для нього нарешті складеться до кінця.

На прем’єрі Docudays UA він дивився фільм уже вп’яте. Був із другом, з яким вони народилися в один день. І в якийсь момент мама дала йому телефон. І Тео обурився : «Ти не дивишся мамин фільм? Ай-яй-яй!». Для нього це цінно, тому Тео вже стільки разів подивився цей фільм. Хоча на жоден Q&A він ще не погодився. Ми про це говоримо — що, може, він щось скаже, але поки що ні. Але він завжди до мене підходить після показу, обіймає й каже: «Я в тебе вірю, мама. Ти класно зробиш Q&A. Ти молодець». І цього зараз достатньо насправді.

Олена Коркодим, сайт «Документи»

Фото Сергія Хандусенка з архіву Docudays UA