Часів Яр — Нью-Йорк — Седнів
Учасник “Вавилону’13“ Іван Сауткін представив на кінофестивалі “Молодість” свій повнометражний дебют. Це фільм про евакуацію з Бахмута і спротив російським окупантам на Чернігівщині.
“Поема для маленьких людей” із Документального конкурсу кінофестивалю — кіно про перший рік повномасштабного вторгнення на сході і півночі України. Поки у Бахмуті волонтери вмовляють людей виїхати, мальовничими місцинами Седнева сунуть росіяни.
Східну частину фільму відразу хочеться порівняти зі стрічкою “Звідки куди” Мачека Хамели. В обох роботах камера фокусується на людях, які під загрозою обстрілів залишають свої домівки. У польського документаліста це герметичне швидке роуд-муві: основна дія відбувається у бусику. Історії, які обирає польський режисер розгортаються у ситуативних монологах пасажирів і пасажирок. Тут сурогатна мати мріє відкрити кондитерську. Хто її зустріне за кордоном, вона має приблизне уявлення. Натомість, дівчина продумує асортимент для свого бізнесу. Інші історії зав’язані на воєнних подіях у Маріуполі чи інших пунктах на карті великої війни. При цьому, майже всі герої спілкуються російською. Певне, щоб їх краще розумів режисер, який час від часу звертається до пасажирів російською.
Фільм Івана Сауткіна міг би слугувати прикладом на лекціях щодо того, як важливо для документаліста затриматися. По-перше, автору фільму вдалося зафіксувати досвід волонтерів, зокрема, громадської організації “База UA”. Здається, вони вже гуру, які можуть переконати їхати будь-кого. Вони бояться не так обстрілів, як смерті пасажира в машині. Не вигорати волонтерам допомагає віра і можливо, чорний гумор. Під час розбору заявок від “ходячих” і “лежачих” уточнення “у нього шиншила” частина рятівників сприймає як діагноз.
Також у фільмі виразно знято моменти прощання. І ці сумні хвилини багато свідчать про характер українців.
Також камера документує руйнування Донеччини. Здається, з відчуття небезпеки місцеві уже зжилися. Принаймні, після хвилин відчаю страх нагадує пса, який піднімає задню лапу і повертається до щоденної рутини.
Тут можна підписатися та телеграм-канал “Документи”.
Чому ці люди маленькі? Більшість із них не може дати собі раду через хвороби чи інвалідність. Вони мають мужність вирушити у невідоме, від пенсіонера до власника цілої скрині мистецтва.
Інше полотно фільму вишите червоними квітами. У Седневі режисер фільмує в чарівному жіночому товаристві. З попередньої короткометражної роботи Івана Сауткіна, “Крик душі, вікно та Великдень”, вже достеменно відомо їхні імена. Це поетеса, колишня бібліотекарка Таїсія Тимофіївна Муцу. А вишивальницею є Зинаїда Григорівна Лук’яненко, сестра дисидента Левка Лук’яненка. Під час російської окупації у 2022-му авторка віршів мріяла розкидати листівки серед солдат російської армії. А Зинаїда Григорівна передавала дані про російську техніку. У її домі у фільмі постає цілий пласт історії Незалежності України – у вигляді гранітної плити, що була схована від загарбників за диваном.
У компактних просторах квартир у Седневі режисеру вдалося передати відчуття дому і затишку. Цей дзен у вишитих рушниках, у гурманській каструлі для домашнього вина, у кухлях, які вже давно не купиш на розкладках фарфору…
Ще один герой фільму, отець Тімон, служить у дерев’яному Георгіївському храмі. Раніше тут знімали епізод для фільму «Вій». Під час великої війни моторошно через довгий перелік людей, яких згадують у молитві.
У своєму мистецькому досвіді Іван Сауткін укріплювався у своїй резиденції, Жовідь, де він заснував резиденцію. Це місце за якісь 60 кілометрів від Седніва. За фахом він за фахом кінорежисер та оператор. Виступив автором короткометражних робіт “Ті, що поїхали”, “Кадирівська паляниця”, “Шпорик”. Усі їх можна знайти на ютуб-каналі Babylon`13. Раніше випустив документальний фільм “Формула коломийки” (2017) та знімав ігрове кіно.
Каналами дистрибуції цього фільму можуть бути, як мінімум, телебачення, інтернет. При цьому фільм вимагає певної обізнаності з кіно. Адже з “поемою” тут є один нюанс. Глядач має відчути тонку різницю з тиражними віршами Ліни Костенко чи Сергія Жадана. Авторку, Таїсію Муцу, у районній газеті не друкують, зате її голос звучить на кінофестивалі “Молодість”.
Вірші Тетяни Муци задають фільму особливо медитативного настрою. Брудне лобове скло слугує за вітраж, за яким помітно канву —посивілу від паморозі дорогу. Думки волонтерів про Зеленського чи про маршрути для порятунку читаються, як підручник з історії. Такі часи настали, що Нью-Йорк уже асоціюється не з Манхеттеном, а з фестивалем Вікторії Амеліної.
Олена Коркодим, сайт “Документи”
Кадри з фільму — Dzyga MBD
Читайте також: Сила повномасштабного кіно
