Сила повномасштабного кіно
У фільмі “Переступаючи кордони” Лесі Кордонець лідерами виступають люди з обмеженими можливостями. І це поворотна історія: якщо вони зможуть пройти велику війну, всі інші українці теж зможуть!
З перших кадрів цей фільм захоплює всі легені. Від хвилювання не подітися нікуди. З кадрів Криму, “зелених чоловічків” і паралімпійців, які мають славу героїчної збірної України, постає масштабна історія. У ній чимало промовистих деталей, і дуже багато азарту. Як і фільм Костянтина Кляцкіна “Крим. Як це було”, відповіддю паралімпійців зеленим чоловічкам є незламність.
Відповідний настрій створюють самі інтонації спортсменів, що звикли вкладати енергію навіть в слова. Від того інтерв’ю ніяк не виграють щодо наближення до героя, як у фільмі- спостереженні. Однак акценти, які обирає кінорежисерка, спонукають до очікування на щось важливе.
Що стоїть за довгими титулами Валерія Сушкевича, Президента Національного комітету спорту інвалідів України? Чому у найдраматичніший момент під час запису він відмовляється від свого “пунктика”, без якого не дає коментарів? Як тренуються люди, яким загрожує параліч чи інші складні діагнози? Що їх може зламати? Чому на усім раніше не спало на думку вболівати під час виступу на іграх за Романа, Анжелу, Ігоря, Анну? Картинки з їхнього життя роблять цих людей незабутніми. А ті, хто дізнається більше про історію Алли, певне плакатимуть.
Формальною задачею Лесі Кордонець було дослідження досвіду геополітичної напруги. Вона охоплює період від Паралімпійських ігор у Сочі, після яких почалася анексія і тимчасова окупація Криму. Свої спостереження авторка фільму подає у контексті відповіді на питання: “Що таке Україна, і хто спотворює її майбутнє”.
Кожне слово, і кожний штрих у кадрі пульсують у напрузі. Видихнути у темпі цієї розповіді неможливо: на карті доля паралімпійського центру в Євпаторії, де одночасно могли тренуватися понад тисяча людей. Триває підготовка до паралімпіади у Ріо-де Жанейро. Чемпіони в Криму, щоб не отримувати російський паспорт, відмовляються від державних стипендій. Спортсмени у Маріуполі проводжають друзів на тренування батальйону “Азов”…
Усі ці моменти історії режисерка пояснює, розбиваючи брехливі заяви Володимира Путіна епізодами документальної хроніки, подаючи уточнення текстових слайдах. Тільки так у Женеві чи Парижі можна осягнути причини жорстких ситуацій. Українські банки відмовляються переказувати кошти до тимчасово окупованого півосторова.
Оповідаючи історії параолімпійців, Леся Кордонець, як мисткиня, могла би фокусуватися на тілесності. Натомість, вона фільмує боротьбу. Сила і бажання довести, що ти можеш, вимагають певного рівня. Тут мало нарікань на біль, лише іронічні натяки на вразливість людини в цілому. Хтось, маючи фах телеведучої, обирає незручні туфлі. Солдат, який роками носив автомат, боїться доторкнутися до крихітних дитячих долонь. Людям, які зважилися виїхати, час від часу насниться штучно відрізаний Крим. Мистецький погляд Лесі Кордонець відображає композиція кадру, за яким стоїть, зокрема, досвід у фотографії.
До 2014-го року Крим був місцем зустрічі цих неймовірних людей. Перед Іграми вони майже не залишали свою спортивну базу у Євпаторії.
Війна спонукала паралімпійців до політичної боротьби. Валерій Сушкевич переконаний, що Росія та особисто президент РФ Путін тиснуть на делегатів Міжнародного Паралімпійського Комітету щодо повернення представників країн-агресорок до Паралімпіади. “Ми сподіваємося, що гімн України звучатиме сильніше”, — кажуть самі спортсмени у ситуації, коли політики не можуть захистити їх від необхідності змагатися поряд із росіянами.
Вони ведуть боротьбу не лише за медалі, а й за ліцензії. Це квоти на участь українських спортсменів у Паралімпіаді, а отже, чийсь шанс довести, що ти можеш. Ну, і крім всього іншого, медаль означає можливість отримати стипендії і забезпечити себе.
Такі олімпійці через невдачі можуть зазнати ускладнень зі здоров’ям. Але бути слабаком зовсім не обов’язково: один із героїв фільму програє уже не вперше. Його виклик у тому, щоб піднятися і піти далі на тренування. А ще для спортсменів дуже важлива психологічна підтримка залу. Як і більшість українців, вони сторожко обертаються на звук салютів – навіть далеко від війни, у Ріо-де-Жанейро.
Якою може бути перемога у країні, де Путін веде війну з паралімпійцями, забираючи в них тренувальну базу? Леся Кордонець залишає глядачів свого фільму із відчуття гідності. Гідності в усьому, і це надихає не лише українців.
Як ясно із титрів фільму, кінорежисерка походить із Закарпаття. У титрах немає русизмів, а для слів “йолкі-палкі” знайшовся відповідник “Йосип босий”.
У 2020 році Леся Кордонець закінчила Цюрихський університет мистецтв, де вивчала монтаж та режисуру. Зараз мешкає у Швейцарії. У Документальному конкурсі кінофестивалю “Молодість” Леся Кордонець представила свій повнометражний фільм, що був її дипломною роботою.
Фільм отримав чимало відгуків у пресі Швейцарії та здобув приз Zonta Award на кінофестивалі Vision Du Reel. Демонструвався на кінофестивалях у Канаді, США, Японії, Франції, Польщі, Німеччини, Великобританії та в інших країнах. Прем’єру в Україні довелося відкласти через повномасштабне вторгнення.
Детальніше про цю авторку читайте невдовзі на сайті “Документи”.
Олена Коркодим, сайт “Документи”
Фото: кадри з фільму “Переступаючи кордони”
Читайте також: Часів Яр – Нью-Йорк – Седнів