ТОП-10 і далі: які рейтинги потрібні для документальних дебютів?

Спілка кінокритиків України разом з компанією Arthouse Traffic анонсували рейтинг «ТОП-10 українських кінодебютів десятиліття: найкращі фільми часів війни». Ініціатива покликана зафіксувати тенденції нової хвилі українського кіно із 2014 по 2024.

Серед завдань цього рейтингу — представлення українського кіно за кордоном. Згідно з повідомленням організаторів, список буде поширюватися через дипломатичні установи, закордонні інститути культурної дипломатії та платформи, які «можуть звертатися» до правовласників фільмів і організовувати покази. Це важлива і амбітна мета. По суті, до рейтингу увійшли 10 українських кінодебютів, знакових для міжнародної аудиторії.

З-поміж документальних у цьому переліку три фільми: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик та «Фрагменти льоду» Марії Стоянової. І кожен з них заслуговує на визнання.

Виклики голосування

У визначенні брали участь 27 членів Спілки кінокритиків України і куратори Тижня критики, що демонструє фільми міжнародних авторів, які стали подіями кінофестивалів.

Авторка сайту «Документи», що досліджує кіно з 2017 року, участі в цьому голосуванні вирішила не брати. На момент початку голосування не було визначено критеріїв відбору, як і розділення на ігровий, документальний та анімаційний жанри, що могло б збалансувати ТОП-10. У післямові до рейтингу йдеться, що фільми обиралися як такі, що стали подіями — передусім через потужні фестивальні прем’єри чи боксофіси. У документальному кіно це шлях для найпотужніших команд, які не розпочинають зйомки без продюсера, гарантії прокату, підтримки дистрибуторів, міжнародної прем’єри, яку початківцям все ще важко здобути.

У підсумку, серед фільмів десятиліття немає жодної роботи «Вавилону’13», що від початку Революції Гідності є знаковим об’єднанням в історії українського кіно. Зокрема, вийшла перша колективна стрічка документалістів «Сильніше, ніж зброя», що стала одним із найгучніших маніфестів документальної форми після 2014 року.

Також до ТОП-10 не увійшов фільм «10 секунд» учасниці «Вавилону’13» Юлії Гонтарук, основою якого є пряма розповідь із Донбасу, яку рецензенти порівнювали зі стримом. Стрічка пов’язана з тими ж пошуками фокусу і фіксації, які сьогодні розвивають інші режисери з теми війни, зокрема, Олег Сенцов.

Я знала, що в цьому списку не буде фільму безбюджетних «Божественних» фотографа-інженера з Дрогобича Романа Бордуна, і що в ньому навряд чи прозвучить назва ефективної для відкриття нових імен Лабораторії з кіновиробництва для молодих митців Indie Lab під керівництвом Елли Штики і Дмитра Тяжлова. Що у канони ТОП не впишеться глибока і перспективна авторка Леся Дяк, як і потужна авторка з дипломом університету Швейцарії Леся Кордонець, яка після 2014 року їздила до Криму фільмувати свою дипломну роботу. І що я знову не усміхнуся, згадуючи, як розсмішив мене під час зуму ще один автор з Ужгорода, Максим Мельник (документальна комедія «Три жінки»).

На жаль, подібні фільми рідко потрапляють у рейтинги. Вони інші, не так індустрійні, як «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Фільм став проривом для документального кіно, водночас його складно розглядати в контексті документального дебюту — настільки він тяжіє до форми публіцистики, до жанру репортажу.

Ці приклади не є закликом узяти за взірець досягнення окремих кінорежисерів, а радше пропозиція розглянути ширший контекст оцінювання фільмів.

Акт громадянської сміливості, а потім кар’єра

Перші фільми в документалістиці часто створюються в зовсім інших умовах, ніж дебюти в ігровому чи анімаційному кіно. Такі проєкти не мають продюсерської підтримки, значних бюджетів. Наприклад, головний деміург фільму-спостереження — саме життя, що не надто переймається умовами контракту з Держкіно.

Зрештою, в 2014 році ще не в усіх була можливість залучати кураторів і міжнародних асів монтажу. Натомість найбільшим поштовхом зняти фільм була і є небайдужість — особиста залученість у теми, які не завжди круті для промоції. Такою була мотивація, наприклад, співавтора стрічки «Добровольці Божої чоти», одного з помітних авторів нової хвилі українського кіно Леоніда Кантера. Для військових він був хлопцем, що бігає з камерою під час російських атак на нулі. Після виходу фільму Кантер спільно з Іваном Яснієм власними силами організували кінодистрибуцію фільму.

Яка методологія допоможе розглянути такі дебюти на рівних умовах?

***

То чим є фільми, які ми оцінюємо — досягненнями в індустрії чи заявкою про талановитого автора, можливість відкрити нове ім’я? Це питання про те, як починається шлях у документальному кіно, у кого є шанси його здолати, що означає перший фільм для самого автора і чим він може бути цікавим для індустрії.

А ще дебюти в документалістиці — це перш за все складний, драматичний і небайдужий вибір. І він не про нагороди, а про власний шанс додати нових аспектів до дискусій на рівні суспільства. Зрештою, не кожен важливий фільм є глядацьким, але такі автори потрібні глядачам, які шукають у фільмах співрозмовників і орієнтири.

Сподіваюся, що з часом ми ініціюємо не лише промоційні рейтинги, а й аналітичні огляди, що демонструватимуть розмаїтість українського дебютного кіно — включно з документалістикою, яка фіксує нашу історію наживо. І це можна зробити, навіть тримаючи в руках телефон. Однак чи варто починати?..

Тож вважайте цей текст запрошенням до спроби ширшого погляду на дослідження кіно. Можливо, наступні ініціативи відкриють нам і світові ще більше непересічних особистостей.

Олена Коркодим, сайт «Документи»

Ілюстрація: фото з показу фільму «Добровольці Божої чоти» кінорежисерів Леоніда Кантера (1981-2018) та Івана Яснія