“Навальний”. Коли фільм сильніший за інтерпретації
Давайте реагувати не лише на прізвища політиків. Інакше сигнали “SOS” у трилерах від документалістики лишаться непочутими.
Це кіно явно не для української аудиторії. Коли запускаєте фільм у Києві, перебуваючи на нічим не захищеному дивані, перша ваша думка не про мистецтво. Щойно починає говорити Олексій Навальний, накриває відчуття, ніби черговий росіянин лізе у ваш особистий простір — у якесь додаткове вікно, що його забули заклеїти скотчем.
А під час перегляду кадрів із хроніки 2011 року, коли Олексій Навальний під час “Російського маршу” вигукує “Слава Росії!”, ви зінаєтеся собі, що про цього політика не відомо нічого. “Слава России!”, — кричить у мікрофон людина, що називає себе наполовину українцем…
Політик має родичів в Україні, а його батько походить із села Залісся, що за 10 км від Чорнобиля. Сам Олексій Навальний народився уже в Підмосков’ї – батько, випускник військового училища, отримав призначення у РФ. Ставлення до України у політика теж наполовину чітке. У 2014 році він заявляв, що Крим «де-факто російський». 2017 року виступив із заявою, що виведе російські війська з Донбасу, якщо стане президентом РФ. Олексій Навальний засудив повномасштабне всторгення РФ до України, а в 2023- му у нових принципахсвоєї політичної платформи наголосив, що Росія має визнати кордони України 1991 року.
“Навальний” – фільм не стільки про Олексія Навального, скільки про Росію і про політику на прикладі опонента Путіна. Сюжет можна переказати кількома реченнями. Опозиційний російський політик рятується від ознак отруєння. Після екстреної посадки літака Олексій Навальний отримав допомогу російських лікарів. Його команді вдалося транспортувати політика до Німеччини, де з допомогою керівника команди розслідувачів Bellingcat Христо Грозєва опозиціонер встановив імена своїх потенційних убивць, назвав їх і навіть зателефонував одному з них, Констянтину Кудрявцеву. Після цього Олексій Навальний повідомив, що скучив за Росією і вирушив до Москви, дейого було арештовано в аеропорту Шерементьєво.
Історію Навального було зафільмовано у розпалі резонансу щодо замаху на російського опозиціонера. Зйомки стрічки стартували у Німеччині, де Олексій Навальний вперше після отруєння прийшов до тями та затримався на час реабілітації. Тут із політиком вперге знайомиться канадський документаліст Деніал Роер, і під час інтерв’ю ставить дуже точні запитання. Наприклад, кінорежисер цікавиться заповітом Навального для росіян на випадок його смерті. Політик, дещо іронізуючи з теми розмови, закликає співвітчизників боротися проти авторитарного режиму. Громадянське суспільство РФ він характеризує як “силу”.
Портрет Навального у цій роботі максимально плакатний. Вочевидь тому, що політик відчуває також силу медіа і, особливо, соцмереж та не залишає режисеру жодного шансу підловити себе на чомусь особистому. Неформальних моментів у фільмі жорсткий мінімум. Окрім стогонів Навального після отруєння в літаку, запам’ятався ще один епізод. Це погляд німецького поні у містечку, де якийсь час перебував Навальний. Поні з сумом дивиться на Юлію Навальну, певне, шкодуючи, що Олексій, який називав його своїм улюбленцем, не прийшов. До речі, епізод із політиком, який годує поні морквинкою, можна розглядати як сатиричний. Мовляв, бути проти Путіна ще не означає бути політиком який врятує країну, заміст пообіцяти їй світле майбутнє.
До вивіреного медійного іміджу політика не додає подробиць у фільмі навіть його родина. Дружина Юлія та донька Дарина виринають із хроніки про отруєння як персонажі, які ніби народилися в передвиборчому штабі Навального. Син опозиціонера, Захар, теж ненадовго з’являється в одному з епізодів. Він повідомляє, що готує репортаж з лікарні, де перебуває Олексій Навальний. Як складається враження з фільму, ця родина живе лише політикою і має одну спільну цінність – перемогти Путіна. Про виклики Росії йдеться навіть вепізоді під час прогулянки Навальних періоду реабілітації політика в Німеччині. Коли Юлія Навальна просить свого чоловіка зірвати для неї яблуко, він дещо саркастично переводить вектор розмови на те, що росіяни звикли красти всюди, де немає огорожі.
В усьому тут відчувається динамічний телеформат: “Навальний” є спільним проєктом HBO та CNN. Креативних авторських рішень у фільмі небагато. Наприклад, Роер вирішив включити до стрічки фрагмент із позастоличних відряджень Навального у Росії. Під час запису стендапу політик він помічає, як просто за його спиною справляє нужду молодик. Навальний рекомендує оператору включити це волевиявлення народу до свого звернення. Мешканець міста вітає зйомки вільною рукою.
Про стан справ у Росії автор стрічки Деніал Роер, як він каже в своїх інтерв’ю, знає з медіа. Він не володіє російською, втім, сама тема йому знайома. За словами режисера, певний період свого життя він був “політично активним” у Канді. У фокусі його кінодосліджень, здебільшого, люди і кризові ситуації. Найвідомішим фільмом Роера є історія музиканта — «Колись були братами: Роббі Робертсон і The Band». У інших своїх роботах він фільмував підлітків, насильство, війни. Зокрема, глядачі з Канади радять переглянути стрічку «В пошуках Фукуе». Її героїня, канадійська викладачка гри на гітарі, розшукує подругу у далекій Японії.
У фільмі кінорежисер захоплюється сміливістю Навального. Мовляв, політик ніколи не боявся критикувати Путіна чи вести розслідування щодо корупції і криміналу у вищих ешелонах російської влади. Захват Роера викликало і те, що навіть після спроби отруєння Олексій Навальний прийняв рішення повернутися до Росії.
Попри обмаль можливостей докопатися до справжньої сутності Олексія Навального, про порядки денні політика режисер розповів об’ємно. У фокусі документаліста і команда розслідувачів фонду Навального, зокрема, Марія Пєвчих. Також режисера цікавить взаємодія команди з керівником команди Bellingcat Христо Грозєвим. І нехай під час сенсаційних дзвінків Навального до своїх отруювачів Грозєв і Пєвчих явно роблять гримаси на камеру, епізоди їхнього спілкування є цікавими для історії. “Як вам вдалося дістатися Томська?”, — цікавиться Марія Пєвчих, ніби перевіряючи самого Грозєва на предмет зв’язків у Росії.
На найбільшу повагу заслуговує те, як з короткотривалої хроніки і мільйонів суджень про Навального кінорежисер вихопив одну потужну історію. Вона про особистість, автократію і реалії російської політики, у яких вбивчою може стати навіть білизна опонента. Цей фільм навіть не про Навального, а про те, з що гинуть опоненти Путіна. А ще Деніалу Роеру вдалося показати актуальність медійних розслідувань для Росії і силу соцмереж.
Не дивно, що режисер “Навального” отримав “Оскар” – попри те, його склеєно з жорстких фактів, що цементують історію Олексія Навального.
А як же мистецтво? Схоже, у випадку з “Оскаром” у кіно це не найголовніше. Але це не догма! Така складова документалістики небайдужа, наприклад, данському кінорежисеру Сімону Леренгу Вільмонту, чи фільм “Будинок зі скалок” увійшов до короткого переліку претендентів на американську кінопремію. У фільмі Вільмонта про дитячий сиротинець на Донбасі руйнівну силу війни війни відображено у дитячих очах, свідченнях і, зрештою, долях, про які достеменно нічого не ясно. Цю безпорадність дитинства під час війни кінорежисеру вдалося показати зблизька. Автор “Будинку зі скалок” зумів знайти в особистому загальнолюдське. Зрештою, версія війни, яку продовжують передивати герої фільму Вільмонта, мало кого залишить байдужим.
Втім, фільм”Навальний” також важливий для України. Адже це кіно підштовхує до відповіді на питання, чому росіяни такі терпили. За рік по ув’язненню Навального масових акцій протестів на його підтримку вже не відбулося. Викладені Даніелом Роером факти спонукають до думки, що долю громадянського суспільства вирішують не президенти. Так, глава держави віддає накази. Але це не два десятки Путіних об’єдналися в спеціальну групу, яка труїть “Новачком” опозиціонерів. Не Путін вирушає на схід і південь України, аби продовжувати вбивати. Так само не президент РФ розстрілював автівки з дітьми в евакуаційних колонах під Ірпенем і під Бучею. І навіть, якщо цим президентом Росії стане Навальний, видається, що цей “сильний народ” з такими само великими вухами дослухатиметься до пропаганди іншої команди в Кремлі.
Сама інтерпретація фільму, на жаль, відволікає від історії Олексія Навального, що товстим маркером діагностує російську кризу. Сам Деніал Роер щодо стрічки виступає з позицією, що не всі росіяни погані і, відповідно, “не все так однозначно”. Для глядачів з України тригерним стало прізвище “Навальний”. Цей тренд підхопили медіа, цитуючи дописи з фейсбука. Тож замість кіножурналістів і кінокрикитиків, дискусійне поле щодо фільму часто створювали самі глядачі. Тобто, замість фахового бекграунду, вони виходили з політичної ситуації і емоцій.
Вихопивши з українського медійного простору незгоду і обурення, “Навальний” продовжує свою подорож міжнародними онлайн -платформами. У США фільм став приводом для дискусії про відповідальність документаліста у контексті розмови про такі фігури у кіно, як Роджер Стоун, один з ключових радників екс-президента США і нинішнього кандидата у президенти Дональда Трамп. Частина глядачів, певне, сприймуть роботу Деніела Роера як можливість зануритися у реалії країни, де отруєне життя стало нормою для тих, хто не хоче емігрувати з Росії.
Олена Коркодим, “Документи”