Роман Бордун: «Документалістику найкраще робити впізнаваною мовою»

Цей фільм для частини кінокритиків став відкриттям у конкурсній програмі українських повнометражних фільмів Docudays UA. Ще раз він демонструватиметься цієї суботи у кінотеатрі «Жовтень»

«Божественні»  – це і про українські міста, і про людство загалом. Реалії впізнаваних місць у Києві, Львові, Одесі і частково у Трускавці є короткими замальовками про персонажів і заримованими об’єктами. «Пінхасовщина», – каже про всі ці лінії і напівприховані фігури кінорежисер. Часто це іронічний погляд. «Київ – це вобще зброд, – коментує одна з героїнь фільму. – Там люди, вони божественні, вони в Бога вірують».

Основний метод автора – партизанська зйомка. У монтажі він покладається на музику і стилістику роуд муві. Епізоди перетікають один в інший за формами, за кольорами об’єктів, а ритм задає тема вокзалу чи потяга.

Це дебютний фільм львів’янина Романа Бордуна, знятий і повністю реалізований ним без будь-якого фінансування. У титрах він дякує за допомогу знаковому російському документалісту Олександру Расторгуєву, який загинув у ЦАР під час зйомок  матеріалів про «Групу Вагнера».

За фахом автор стрічки інженер-конструктор будівель. «Мені подобаються металеві конструкції, в них є якась ювелірність. Прокреслити металеві конструкції – саме задоволення. Там є точність. В залізобетоні припустимі погрішності, а тут все за міліметражем», – каже Роман про свою щоденну роботу. Бажанню знімати, за його словами, завдячує відрядженням на посаді викладача: «Їздив навчати бабусь, дідусів і не тільки плідно робити креслення для оптимізації підприємств – Запоріжсталь, Криворізький ГЗКОР…».

Під час інтерв’ю для «Документів» і людей Роман Бордун розповів, як перейшов від фотографії до кіно і чому вважає свій фільм наївним, а його персонажів милими.

 

Про фотографію

– Американська програма Саші Руденскі підходить і для фото, і для живопису, і для кіно. Там ставлять задачі на кшталт придумати концепцію для фотографії. Максимально небанальну – як концептуальну роботу, новаторську, яка може здивувати. Руденскі – це клас, це найкраще, що може бути в наших краях.

 У 2012-му я відкрив для себе Георгія Пінхасова. Гармонійні, класні, поетичні роботи. Думав тоді, що нема вже сенсу фотографувати, бо все гарне вже зроблено. Чимало вивчав його фотографію та підхід. Це один із найкрутіших модерних фотографів у світі, документаліст. А тоді так вийшло, що він мене помітив через фотоконкурси. Можливо через певне наслідування з мого боку.

У Пінхасова проходять майстер-класи на Тенеріфе. Але в мене не було можливості туди поїхати, і він запропонував попрацювати у скайпі. Поділився своїм досвідом, лайфхаками. Підхід цього фотографа у навчанні – багато знімати все, що відбувається, реагувати на те, що зачіпає. Часом ми не знаємо, цікавий об’єкт чи нецікавий, доки ми його не знімемо. Пройде місяць-два, ми повертаємось до світлин, відсортовуємо фотоархів максимально вибірково, за принципом цікаво/банально. Може працювати якраз те, що ми спочатку не помітили. Переважно так і є: випадкове – найкраще.

Один із найкумедніших епізодів фільму – про жінку, яка намагається скласти у цю нішу пластикові пляшки. «А якщо хтось захоче речі туди поставити?». «Я тут буду спати!». Кожен знайде свою метафору 

Про кіно

10 років тому почав займатися фотографією. Кіно для себе не розглядав, бо не хотів робити любительські відео. Зараз усе це норма: є YouTube і там нам усі ці кадри дуже заходять. А тоді мені здавалося, що все має бути гарне, зняте на кіноплівку. Тож я просто вчився фотографувати – як метод кадрування довколишнього простору. І лише паралельно зі світлинами почав знімати відео. Камера маленька, носив її разом з телефоном. Увійшло у звичку.

Усі ці відео мені здавалися непридатними. А потім я сів, передивився і зробив кіно.

– Оце кіно? «Божественні»?

–Так.

Кіно я з дитинства люблю. Дивився колись багато хороших, і поганих фільмів, так званої категорії «Б». Кораблики з мого фільму, власне, відносяться до цієї епохи – совочок. Це відео мене бісило, я не хотів його давати. Але, з іншого боку, хотілося лишити епізод, як в отих дурних фільмах з Панкратовим-Чорним в головних ролях: щось відбувається, море, пригоди, настроєва музика.

Кожне відео у фільмі несе навантаження, нагадує про подібність процесів. Наприклад, в епізоді з дівчиною біля синтезатора з телефоном в руці звучить мелодія, що нагадує сповіщення «зачекайте, будь ласка, на лінії».

Кадр із фільму «Божественні»

 

Епізод із хлопцем і Red Hot Chili Peppers – це смішна алюзія  на кліп Californications, де так само йде комп’ютерна гра. 

Спілкування мами з сином в басейні через вікно жестами під слова «змінюєш тему і знову, між нами хвиля і ми в епіцентрі цунамі, й не зупинити цю силу словами» — теж із розряду такого везіння.

Кадр із фільму «Божественні»

Повторення ліній – пінхасовщина.

Жовтий квадрат на будівлі не просто геометрія. Там живе якась людина, яка обігріває свою кімнатку. І вона плювала на світ і прикрила свою коробочку на фасаді таким жовтим грубим пінопластом. Захотілося побачити, хто там живе.

У фільмі немає ані агресії, ані насилля. Хоча спершу ситуація здається конфліктною, та насправді розмова на лавці незла, конс’єрж в будинку хороша, бійка в Одесі – несправжня. Радше ідеться по любов: глухонімий любить свою собаку; типовий для Кіри Муратової герой любить повторювати слова і холодну, чисту воду; дівчина-блондинка любить камеру та коли її знімають.

Про зйомки

Бувало, що люди не реагували. А траплялося, до міліції відводили чи погрожували зброєю, вимагаючи видалити відео. Коли треба зняти щось непомітно,ти просто на цьому не акцентуєш, поводишся природньо. Люди зазвичай відчувають, що на них дивляться – навіть, коли ставиш на стіл телефон ребром. А коли знімаєш мильничкою, якось ніхто не надає цьому значення.

Кадр із фільму «Божественні»

Буває, люди непокояться «Навіщо мене знімати? Для чого?». Агресивно реагують, бояться чогось, про що відомо лише їм. Припускають, що за ними стежать чи шукають компромат. Такі дуже агресивно себе поводять і складно їм пояснити, що у тебе немає злих мотивів.

В таких епізодах, як із чоловіком, який їхав до Одеси і говорив про японців, камера, може, і помітна була, але неакцентована. Поставив на столик і сидів знімав. Та найчастіше знімав прихованою камерою, особливо на вулиці.

Про монтаж

Монтував сам. Була ціль з великого обсягу відео зробити максимально просте кіно, доступною візуальною мовою. Іншого варіанту і не випадало: я не мав унікальних відео по 30 хвилин. В основному, це були записи по 1-5 хвилин. Структурував матеріал за принципом літо-осінь-зима-весна. Якраз у той період Кіма Кі Дука дивився. Туди увійшли не всі сюжети. Є й цікавіші, але не такі «Божественні».

Кадр із фільму «Божественні»

Так, ритм для мене важливий. У цьому сенсі, а ще кліповості, прикладом є «Людина з фотоапаратом» Дзиґи Вертова. Мені хотілося зробити роуд муві, картинка мала постійно змінюватися, як у музиці. Кіно – це ж не фотографія, не живопис. Спільним є хіба кадрування. Хоча я виставляв свій фільм за принципом формування фотокниги.

Кольорокорекції не хотів. Непогано було б хіба попідтягувати кадри, щоби вони були монолітними. Кіно майбутнього має виглядати максимально ютубним, інстаграмним, наближеним до того, що ми звикли знімати чи на що дивитися. Будь-які фільтри – це є замилювання очей, намагання прикрасити дійсність. А для чого? Який в цьому зміст? Для чого чорно-біле кіно робити? Раніше знімали, бо така плівка була дешевша і краща контрастність, динамічний діапазон. А зараз хіба застосувати таке для порівняння – «а от раніше…», а в кольорі показати щось перфектне. Оцей прийом рекламістів класний, він впізнаваний. А в інших випадках фільтри ні до чого. Все має щось означати, не може в кіно бути щось просто так.

Про милих людей

«Божественні» – нейтральна назва. Вона не характеризує людей: там ніхто не поганий та не зразково хороший. Тут люди, може, це банально звучить, але дуже милі. Вони різні, смішні. Вони просто такі, як ми всі. Схоже, що наївне мистецтво — це щось дуже моє.

Тема рагулізму? Я так не бачу, насправді. Це життя. Вони хотіли перемістити машину, бо машина їм заважала. А насправді машина не заважала – трамвай і так проходив. І не треба було того кіпішу.

Я би хотів, щоби глядач цього фільму не був знавцем документального кіно чи кінокритиком. Моя ідеальна публіка — пересічна телеаудиторія, що після роботи дивиться новини та серіали.

Про перші покази

Завершив фільм рік тому. Мені було цікаво – чи він подобається, чи є читабельним? Будь-яке відео, якщо цікаве, воно вже кіно, і неважливо, що там. Тож я показав знайомим, кинув лінк на Wiz-Art Олі Райтер. У неї в цей час був фестиваль, вона не відписала. Вирішив, що мабуть, подивилася і подумала, що це якась фігня. Мене це зачепило – типу, це не є щось класне.

Тоді згадав про російський проект «Реальность Док», де кожен знімає собі кіно. Я дивився цей канал. Подумав, що це абсолютно мій формат, там кіно будуть дивитись, я знайду там глядачів. Відправив фільм, а він якимось чином потрапив до Олександра Расторгуєва. Невдовзі він почав продюсувати мою роботу. Мені лишалося субтитри зробити, постер, трейлер, завершити технічну роботу. Лінк на фільм він надіслав своїм друзям – відбірникам з «Артдокфесту» Вікторії Бєлопольській, Жені Марченко («Послание к человеку»), Зарі Абдуллаєвій, про яку казав «это её кино абсолютно».

За два тижні він загинув. Всі, кому Расторгуєв надіслав фільм, висловили свою думку та написали мені в фейсбуці. І це був той момент, коли я подумав, що можна не поспішати викладати його на YouTube, а спочатку показати на фестивалі. У Росії я щось не дуже хотів дебютувати  і надіслав його на Docudays UA.

З моменту, коли я познайомився з Расторгуєвим, все змінилося. Для мене це авангардист кіно. Якби мені написав, приміром, Манський, мене б це так не зачепило. Він відома фігура, я дуже люблю фільм «У променях сонця». Але все-таки, це ближче до телевізійного кіно – закадровий голос і таке інше.

Про погляди

Документалістику найкраще робити впізнаваною мовою, яка вже є в ігровому кіно. Документальні комедії – «Гагаріленд», «Українські шерифи», «Колись ми будемо щасливі» – цікавіші за просто соціальні теми. Це ідеальні фільми.

Роман Бордун під час прем’єри фільму на Docudays UA

На час монтажу мені була цікава структура роуд муві, коли все в русі. По-перше, з таким темпом все цікавіше дивитись. А зараз хочеться більше жанрів. Взяти, приміром, фантастику. Щось таке, що суперечило би самій документалістиці. Не наукова фантастика, а якась така абсурдність. А далі – документальні містика, жахи чи мюзкл з розряду поп-арту.

Якщо обирати між фінансуванням з умовою обмежити задум і можливість робити щось самому, я оберу друге. Можливо, це невміння працювати в команді. Але хотілося у никнути будь-якого впливу. Інші люди, можливо, не до кінця збагнуть твій хід. А так ти сів, зробив. Щодо погляду збоку, можна вловити, як сприймають фільм глядачі й від цього вже відштовхуватись.

Зі сфері кіно найбільше цікавлять однодумці – для обміну досвідом, розвитку.

 

P.S.

– Буду вдячна за кадри з фільму для публікації. Перший – для великого слайду. Ви ж уже бачили «Документи»?

– Ні, ще не бачив.

– Це зовсім новий проект.

– Скільки йому вже? Рік?

– Ні, ще й тижня немає. Дивіться, це слайди. Далі «Записи», і ще текстовий розділ…

– Тепер треба регулярно все це наповнювати.

Posted 29.03.2019
Prev Next