Національний конкурс на Wiz-Art: замітки на замінованих полях

Попри всі виклики війни, 16-й кінофестиваль Wiz-Art продовжує роботу. Цього разу команда представила об’єднану кінопрограму за 2024 і 2025 роки та повнометражні фільми. Це «Татова колискова» Лесі Дяк, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, а також естонський фільм «Війна з мистецтвом» Анджея Мєкуса.

У національній конкурсній програмі поєднання документального та ігрового кіно дає особливий ракурс. Можемо бачити війну не лише через фіксацію сьогодення, а й через особисті історії та художні інтерпретації, що відкриває ще одну перспективу для дослідження цього періоду.

Wiz-Art є місцем сили для кінорежисерів, що починають свій шлях у кіно. І його особливістю є увага до мистецького, експериментального кіно, яким хочеться ділитися у дискусіях і як прикладами, що надихають. Зокрема, частину конкурсних фільмів створено за участі кінооб’єднання СУК, що сприяє обміну досвідом авторів і допомагає робити перші кроки в професії.

Документальні свідчення

«Алло, я на горі» — короткометражний документальний фільм Лізи Пирожкової, в якому гора Крем’янець в Ізюмі на Харківщині стає місцем, де можна почути голос рідних людей. І мова не лише про технічні можливості зв’язку: піднімаючись на гору, люди намагаються дати лад думкам і виокремити із пережитого найголовніше. Можливо, через це вони майже не нарікають на війну. У голосах із розбитого російською армією міста дзвенять скалки розбитих вікон, проступають слоїки хаотичних продуктових запасів, відчувається відречення від влаштованого затишного життя через неможливість залишити рідний дім.

Ще один метафоричний символ маємо у анімаційному фільмі «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалілеєвої. Це вугілля, яким, власне, і змальовано особисту історію авторки. Ці крихкі шматочки ніби вихоплені зі згарища у місті, що його намагалися окупувати російські військові. Вони ще теплі: десять днів блокади на початку повномасштабного вторгнення стали насамперед особистим спогадом режисерки. Відчуття втрати, страху, травм приречених стосунків так само вимагають залишити місто. І відвертість, із якою авторка долає токсичні стосунки, стає провідником і до свідчень про окупацію.

Обидві стрічки вже мають кінофестивальні історії в Україні й за кордоном, і ще один показ додає теплих відчуттів зустрічі у кіноманському середовищі.

Психологічні спостереження

Такі конфлікти все частіше розгортаються в наших соцмережах: стосунки між батьками та доньками зазнають випробувань під тиском війни. У позитивних випадках у голосах молоді чути вже не вразливість, а особисту позицію, рішучість у відстоюванні нових цінностей на рівні родини і суспільства. І це настільки принципово і болісно, що деколи складно дати особисту оцінку дискусії. Тим цінніше художнє дослідження цих «нефізичних картин» у кіно, що виступає інструментом для дослідження таких випробувань, як відстань, втрати чи дефіцит спілкування.

Фільм «Уроки водіння» Анастасії Грубої, де тато героїні виступає інструктором, є таким приводом побачити, хто кого вчить насправді. Тут стресові ситуації на перетині поколінь виходять за межі родинного виховання, адже особисті кордони найбільше порушують російські дрони і ракети.

Художнім продовженням цього діалогу між батьком та донькою є фільм «Татова подряпинка» режисера Єгора Гармаша — чуттєва драма про спробу батька та доньки налагодити стосунки під час його короткочасного повернення додому. Ця робота є прикладом, як час і ризики прискорюють життєвий цикл фільму. Виявилось, що в цьому фільмі «тато» — актор Яків Ткаченко — записав свій заповіт. Невдовзі після зйомок, у грудні 2024 року, він загинув, захищаючи Україну на фронті. Сюжет зосереджений на короткій відпустці Романа, який повертається додому з фронту, і його доньці Славі, яка намагається зрозуміти незнайомця, яким став її батько.

До теми родинних стосунків із напруженням трилера звертається Кирило Земляний. У фільмі «Недоступні» він зосереджується на психологічному портреті юнака, який є волонтером, але не має ресурсів для допомоги рідним на лінії фронту. Загострені відчуття героя — привід пережити драми й виклики переселенців, що мали бути нам близькими ще з 2014 року. Ніби кінорежисер без жодного докору каже нам: «Ще не запізно»… Фільм став учасником конкурсної програми короткометражних фільмів Orizzonti Short Films 82-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.

Так само тонким, художньо вивіреним є фокус на смерті у фільмі «Увага, добрий пес!» Аделіни Борець, що створений режисеркою під час навчання у польській кіношколі ім. Кшиштофа Кесьльовського (Україна–Польща, 2024). Центральним образом цієї чуттєвої драми про самотність і смерть є старий пес. За сюжетом, Степан регулярно бере з притулку старих собак. Та це не вирок людству. У фільмі бачимо й обнадійливі спроби примирення між поколіннями. І що б не сталося в житті, пам’ять залишить нас із кошиком морозива, несподіваною пригодою з кладовища.

Та в незвичайному форматі авторів цілком може надихати не стільки життєвий досвід, як Девід Лінч. Фільм Назара Онуфріва «Поля їде за місто» — поетична кінематографічна подорож у внутрішній світ дівчинки, за якою глядач слідує в осмисленні досвіду війни, дитячих травм та процесів примирення. Режисер вдається до образів, що межують із абстракцією, де сцени смерті та родинного пікніка переплітаються, створюючи враження, що реальність і вигадка — єдине ціле. Адже попри намагання батьків Полі зіграти картинки затишного життя, жорстокість і насильство все одно просочуються в тендітний світ дитинства.

Експериментальне кіно

Особливої складової програмі надає експериментальне кіно та стрічки з мистецькою складовою. Уже відомий глядачам кінофестивалів і відзначений премією «Кіноколо» фільм «Додаткові сцени» ніби спілкується через час зі стрічкою «Татова подряпинка». Роман Хімей і Ярема Малащук фільмують військового і актора Павла Алдошина, який після тривалого фронтового досвіду повертається до Києва й бере участь у зйомках сцен із цивільного життя. У порівнянні з війною стають очевидними штучні фільтри, в яких обивательські епізоди видаються фальшивими й постановочними.

Так само простір для діалогу створює авторка фільму «Дім — за 1117 км» Марта Смеречинська. У буденних розмовах про спільну оренду помешкання ми чуємо, наскільки ситуативним і ненадійним насправді стало поняття «дім», «затишок».

Фільм В’ячеслава Туряниці «Роздуми про мир під час повітряного нальоту» — нарис і сповільнене рондо, що відтворює сучасний Київ як простір, де повсякденне життя стає актом спротиву. Ніби натхненний Вірджинією Вулф, автор вслухається в розмови будівельників і стежить за людьми у їхніх буденних справах. Поміж кадрами помічаємо нові риси сьогодення, які на наших очах стають кадрами наступного фільму — уже одного з героїв цієї стрічки, кінорежисера.

Художні й трагічні

Об’єднані з документальними, ці роботи додають глядачеві нових перспектив і відкриттів, а ще балансують болісний досвід непередбачуваниою палітрою життя.

Фільм Наталії Супрун «Зав’язь» — поетичне дослідження теми дорослішання, життєвого вибору та викликів юності через призму села. Старшокласниця Соня поспішає на вирішальне побачення, не замислюючись, що навіть цвіт довкола раптово може знищити холод. Режисерка вдається до символічних метафор, піддаючи їх свідомому спрощенню у стилі підручників з української літератури.

Фільм «Креветки, вимикач, бичок і пляшечка» — поетична, або ж, принаймні, метафорична історія, що досліджує внутрішній світ сестер, їхні пошуки себе та взаємодію з реальністю через призму гри та фантазії. Вони розмірковують про вирощування креветок, смерть і загадковий вимикач, що визначає, чи це все — сон, чи реальність. Ці щасливі миті отруює смерть, і у фінальних титрах ми бачимо, що це фільм-присвята.

Поштовхом до зйомок стала фотосесія, каже кінорежисерка Ольга Пирожик: «Поступово я зрозуміла, що пишу про себе, про власний досвід — просто іншими словами й через вигаданих героїв».

У фільмі «Чорничне літо» Маші Кондакової барви лісу і молодість сплітаються з відчуттям війни, і сонячні галявини вже не видаються такими безтурботними. Закохана героїня вже майже забуває про небезпеку — та їй це вдається ненадовго. Контраст між соковитою красою і ризиком смерті підкреслює робота оператора Володимира Іванова. Війна тут не вистрілює з дула танка, але відчувається у вигадках, страхах чи напруженій тиші між деревами.

Фільм «Комендантська година» (Єлизавета Топтигіна) майстерно трансформує тривоги, травми війни і відчуття непевності в захопливий сюжет. Особливої уваги заслуговує характер героя-військового, який аж ніяк не почувається представником втраченого покоління. Він живе, і його серце відкрите для нових пригод. Натомість відчуття війни й воєнного стану оголюють сутності та зіштовхують протагоністів фільму. Ідеться про дуже людське: ті ж самі одвічні зустрічі, страхи й життєві цілі, які, попри війну, формують простір для живого діалогу між незнайомцями і спонукають прийняти рішення на світанку.

Зрештою, комендантська година — це метафора обмеження самої можливості жити так, як до війни. На щастя, в кіно таких умовностей немає. Але тільки у випадку з сучасним українським кіно така безтурботна втеча від реальності вже неможлива.

Олена Коркодим, сайт «Документи»
Фото: кадр із фільму «Чорничне літо»