Не втратити Пінзеля і голову ангела

З цієї кремезної будівлі розпочинається відлік історії Івано-Франківська. У 1672 році, з розпорядження засновників Станіславова, польської родини Потоцьких, тут почали зводити костел. Його стіни тріснули, і будівлю укріпили додатковим шаром. 

За радянської влади в приміщенні костелу була автостанція.  А під час війни його міцність, як ніколи, на часі. Хоча найцінніші експонати, серед яких колекція Пінзеля, на час війни вивезли, виставки тривають. Зокрема, влітку експонувалися роботи місцевих художників-дисидентів.

Цього року у Франківську авторці випало побувати двічі. Влітку я познайомилася зі старшою науковою співробітницею Марією Сидорак, яка була серед збирачів сакральних експонатів. А в грудні ми говорили про Коляду і про тривожні для мистецтва радянські часи. 

Історії цього музею звертаються до польських меценатів, імен таких мистецтвознавців, як Петро Мельник і Борис Возницький, Михайло Фіґоль. у 1960-тих працівники музею вели пошуки експонатів у селах і в закинутих храмах. Під час ремонту приміщення костелу їм довелося також проводити поховання — подекуди у верхньому шарі ґрунту траплялися мощі священнослужителів. Під час знахідок виявлялося, що дерев’яним скульптурам комуністи стесували обличчя. Але підривати церкви у Західній Україні радянська влада не сміла: люди пильнували храми навіть уночі.

Марія Сидорак розповіла власну версію історії колекцій музею. 

Коляда

– У нас був гарний колектив. Я пам’ятаю, як ми пішли колядувати, це був 1989-й рік. Вбралися в речі з фонду. Стежили, чи не йде за нами міліція. 

Йшли колядувати по таких художниках, як Опанас Заливаха, Денис-Лев Іванцев. 

Ялинки в Іванцева я ніколи не забуду. Тоді ще декор був в усіх радянський, з зірками. А в цій хаті ялинка, а на ній ангели.

Ну ми заколядували, вже йдемо від Іванцева. І нас наздоганяє чоловік: «Ми вас дуже просимо, якби ви вернули». Каже, там жінка, яка була у радянських таборах. Вона не могла ходити, просила, щоб ми заколядували. Як вона нас слухала!

Головою янгола діти грали в футбол

— У наші експедиції закинутими складами їздили, в основному, з Віктором Мельником. 

Одного разу в такому у костьолі були… Боже мій, який він був страшний! Просто все сміттям завалено, якимось дохлими голубами, оцим послідом — як у фільмі жахів. Перед нами там був Возницький, і багато чого вивіз до Львівських музеїв. Та ми там знайшли ще трьох ангелів. Двоє з них не мали голів.

Раз прийшла до музею моя коліжанка з Городенки, глянула на тих ангелів і каже: “А в нас на стріху є така голова!”. Було, що її тато йшов, а діти копали ту голову по стадіоні.  Він сам поляк по походженню — як то, з головою ангела таке робити. Взяв її, та й закинув на стріх. Може, казав, онук матиме з чого малювати. 

І вона приносить цю голову. Боже, Віктор [Віктор Мельник] як ту голову побачить. Та він вже танцював коло тої Оксани і коло тої голови! Приєднали, і вона була від того нашого ангела. Таке щастя!

Возницький нас учив, як ті експонати рятувати від бруду. То треба було ганчіркою обережно послід знімати. Ті сантиметри нашарувань ніяк не давалися.

Дипломатія на рівні комуністів

— Віктор Мельник прийшов до нас у 1983 році, і з цього часу для музею почався період дослідження сакрального мистецтва. 

Після Київського художнього інституту він обрав Івано-Франківськ, адже знав про велике зібрання ікон, реліквій, творів мистецтва. 

В нас було 5 сильних мистецтвознавців – і з Ленінграду, і з Києва. Але сакрального мистецтва вони не знали, бо ж у радянські часи про нього й не згадували. Біблію наша родина позичала на тиждень, не було де такі книги взяти. 

Церкви у радянські часи закривали. В нас вони не могли так нагло вибухівками підривати собори. В нас совєти трохи мучилися, адже люди були готові там ночувати.

Комуністи в кожному районі обирали велику церкву, робили там склад, і звозили культове майно. Вантажили його будівельними гаками, зіпсували усього багато. 

За Горбачова ми добилися, щоб нам дали від тих складів ключі… 

А ще до нас зі Львова часто їздив Борис Возницький. Завдяки йому ми колекцію Пінзеля маємо. І завдяки цим діячам маємо півтисячі ікон. 

Ці діячі завжди мене дивували. Хоча ці люди були вхожі до провладних кабінетів, вони працювали для України. Є люди, у яких харизма особлива. Мельник, скажімо, особливого доступу до влади не мав. Він був скромний хлопець, класний товариш. А отакі, як Фіґоль і Возницький, вони ж були проукраїнськими діячами, такими ядрьоно проукраїнськими. Але комуністи до них прислухалися. Вони знали свою справу. А Фіґоль своєю поставою князя нагадував, як гляне… 

Сили це забирало неабиякі. Мельника в 60 років вже не було. Він цілими ночами писав, курив, пив каву. Фанатів від того сакрального мистецтва, поспішав писати. Він міг останні гроші віддати на книжки. Я заходила часом, щоб переконатися, чи є у нього вдома продукти…

Часом я думаю, що книжку Віктора випустили тільки тому, що він помер. Хто в 2010-му році вболівав за таку тему – «Сакральне мистецтво Галичини XV–XX століть…»?

Виставки триватимуть

— Поряд із сакральним мистецтвом ми представляємо роботи дисидентів. У нашій колекції картин художника-дисидента з Харкова Опанаса Заливахи, твори бойчукістів.

У радянські часи влада прислала до нас Олександра Коровая. Казав: “Я приїхав робити культуру, а у вас виставляються метри, випускники художніх академій…”.

Ось дуже вдалий портрет Параски Харук авторства Коровая. Це в її хаті-гражді зупинявся Іван Франко. Вона Олександра Коровая особисто знала, він не раз її малював, а вона розказувала про Франка в Криворівні. 

Туди й Леся Українка, й Коцюбинський приїздили. Тусовка була конкретна. Як медом було намащено, всі їхали в ту Криворівню. Мальовниче село у горах…

Там є хата Параски Харук, дерев’яна ґражда. А довкола все вже осучаснилося…

Зараз у нас, здебільшого, експозиції тимчасові. Польща і досі допомагає з фінансуванням музею. Вони за костьол дуже турбуються. Завдяки фінансовому сприянню ми змогли ще більше захистити будівлю від потенційних російських обстрілів.

Олена Коркодим, сайт “Документи”