Фільм “Висота”: “Коли летиш з трампліна, ти просто вільний”
Про героїв нового документального фільму Максима Руденка і про трампліни, без яких неможливо уявити Гуцульщину.
Новий формат для рубрики “Допрем’єрний показ”
Як писати про документальне кіно, аби фільми знайшли своїх глядачів? Це питання турбує не лише авторку “Документів”. Цим переймається, наприклад, кінорежисер Максим Руденко. Він завершив роботу над документальним фільмом “Висота”, де розповів про тренера з Криворівні і про незвичайний спорт – стрибки на лижах з трампліна.
Головним героєм цієї історії є Василь Кузьмович Прокоп’юк, якого ви, мабуть, пам’ятаєте з фільму “Портрет на тлі гір”. Те, що він робить для молодих спортсменів, можна порівняти, наприклад, із просуванням джазу в Україні: складна справа заради натхнення. Або порівняйте її з роботою документаліста.
Із думкою про “Висоту” авторка вирушила до Криворівні. Хотілося, перш ніж писати про фільм, побачити на власні очі цих людей і їхні виклики. Зокрема, бази для лижників уже 10 років як потребують заміни.
Під час цієї подорожі я більше дізналася не тільки про спорт, а й про місцеву громаду, одним лідерів якої є Василь Кузьмович. У своїй роботі я наслідувала метод спостереження, до якого за 8 років спілкування встиг звикнути герой Максима Руденка.
Перший текст про “Висоту” фокусується на Криворівні і на її людях. Зокрема, про трампліни розповів кандидат у майстри спорту Петро Марусяк. Він є тезкою рекордсмена Євгена Марусяка, який прославив Криворівню. А ще знається на диджиталі і цінує свободу.
Криворівня
За стилем життя Криворівня ніби звичайне село. Тут уважно стежать за тим, хто що будує, чи переймаються шляхом туристів до “каменя Івана Франка”. Та є одна незвичайна річ: трансляції зі стрибків з трампліна набагато популярніші за футбол, а люди літають на лижах, включно зі священником місцевої церкви. Чимало прибічників цього спорту починали на трампліні з тренером Василем Прокоп’юком. Випускники після школи з рекомендації Василя Кузьмовича вступали до Інституту фізкультури. Його син став тренером. Кілька спортсменів із Криворівні прославили село.
Стрибки з трампліна – це особливий спорт для громади. “Коли ти летиш, ти відчуваєш свободу”, говорять спортсмени. Цей край долав бідність і тиск панівних держав, що обкладали податками навіть дим і висоту хатніх дверей. Гори і ґражди-фортеці виховали особливе відчуття волі. Можливо, один із способів її ствердження – ці високі трампліни.
Можливо, один із способів ствердження волі на Гуцульщині – ці високі трампліни.
З перших хвилин нашої зустрічі тренер нагадує: “Увечері Кубок світу, Женя виступатиме”. Женя – це український рекордсмен Євген Марусяк. Цього літа він показав найкращий результат в історії України на літньому Гран-Прі зі стрибків з трампліна, посівши сьоме місце.
Хата родини спортсмена на сусідній горі, буквально на відстані пташиного польоту від будинку його найпершого тренера. Василь Кузьмович веде до неї гірськими стежками.
Наш візит несподіваний. Валентина Іванівна Марусяк уся в клопотах, і фотографуватись не згодна. Тож уявіть собі струнку привабливу жінку, на обличчі якої замість втоми лише невловима загадка. Щойно вона відволіклася від хатніх справ, та її фраза “Даруйте, що не можу запросити на каву” звучить, як цитата з фільму Фелліні. Гідність, упевнена постава. І – сльози на очах, коли пригадує, як Євген приховав від неї свої перші стрибки на трампліні.
Валентина Іванівна досі дивиться змагання у записі, так простіше не хвилюватися. Нещодавно її син відновився після важкої травми. Втім, є у цьому спорті й привід для радості: до Нового року Євген Марусяк має отримати квартиру.
Від цих контрастів дещо паморочиться голова, та я тримаюсь і пригадую настанови режисера. “Криворівня надто міфологізована”, – казав Максим Руденко, і радив зважати на речі реальні. Так, звісно. До асфальту насущного їду глиняними стежками. Василь Кузьмович далі розповідає про Євгена. Несподівано ми стрічаємо батька спортсмена, а за деякий час і його бабусю. Звісно ж, це просто збіг. Поряд шумить Чорний Черемош.
Зустрічаючи Василя Кузьмовича, люди шанобливо вітаються: “Слава Йсу”.
Трансляція
Кубок світу у Криворівні можна зловити на супутнику. Аби подивитися змагання, рушаємо до хати Василя Петровича, який теж має прізвище Марусяк.
Провалююсь у велике гостинне крісло .
Потроху в гуцульській хаті збираються й інші глядачі. Господарі пригощають смачними яблуками з ароматом айви.
Тим часом, німецький трамплін у Клінгенталі оточено ореолом туману. “Ну й погода”, – із перших хвилин відзначають глядачі. Судячи з їхнього тону, нічого доброго сьогодні не буде.
Втім, початок змагань навіть бадьорий. Настрою додажє крупний план усміхненого спортсмена. Він у кольоровій майці, піднімає пальці у формі літери “V”. “ЛГБТ”, – незле коментують у нашому залі.
Погода дійсно нельотна, і учасники змагань, один за одним, не досягають потрібної лінії. Що ближче до виступу Євгена Марусяка,то більше факапів на трампліні. Євгену теж не надто щастить. Його 116.6 балів для топ-30 замало. Починаю хвилюватися.
У перервах на рекламу тривають негучні розмови. Це, мабуть, щось особисте. Та одну фразу чути чітко. “Життя, воно таке, – то політ, то падіння. У будь-якій ситуації треба бути людиною”, – каже Василь Петрович про стосунки в громаді. І ця філософія співпадає із настроєм на трампліні Кубка світу.
Життя, воно таке, – то політ, то падіння. У будь-якій ситуації треба бути людиною
Його син Петро, здається, засмучений результатами і швидко нас залишає.
Щойно він іде до іншої хати, тато Петра пропонує: “Хочеш побачити його інструменти?”. Cподіваюся приміряти лижний інвентар. Та в сусідній кімнаті – повний набір для оркестру, від сопілки до цимбал і акордеона. Василь Петрович бере трембіту… Звісно ж, ніяких міфів – звичайний перегляд Кубка світу по-гуцульськи.
“Петро – мій учень, – коментує Василь Кузьмович. – Тільки він переможець “Караоке на Майдані. Нещодавно дав сольний концерт, зібрав кошти для фронту”.
Повертаємося до трансляції. Євген Марусяк посідає 32 місце. Втім, спортсмен не розчарований: для цього рівня змагань він має новий особистий рекорд. Інший український лижник, Віталій Калініченко з Ворохти, на 45-му місці. З виразу обличчя Василя Кузьмовича неясно, добре це чи погано. Тож вирішую просто взяти ще одне яблуко.
“Женя, Женя”, – тільки чути після завершення змагань. Здається, глядачі не можуть пробачити німецький туман. Для контрасту прошу розшукати Петра. “Запізно. Він сів монтувати на ютуб”, – каже Василь Петрович. Телефонує сину, аби той запланував нашу зустріч зранку.
Петро
Білі дерева, вулики, а поряд хата Параски Харук, в якої зупинявся Іван Франко. В очікування інтерв’ю я ходжу подвір’ям з таким обличчям, що співчуває навіть собака Ава: “Шо, перший раз? Я теж спочатку не могла до такого звикнути”.
Петро проводить до кімнати з інструментами. “Що це буде – аудіо, відео?”. Починає грати на цимбалах: “Закинув у тікток, бахнуло майже сто тисяч”.
Так в Криворівні, зазвичай, починають розмови кандидати у майстри спорту зі стрибків із трампліна.
– Я називаюсь Петро Марусяк, мені тридцять один. Все своє дитинство зі стрибками з трампліна.
Раніше цим видом спорту було захоплено дуже багато молоді. Я став на лижі з першого класу, а в 18 був кандидатом у майстри спорту.
– Вже тоді мріяли про трамплін?
– Мене за руку до Василя Кузьмовича привів батько. Дуже хотів щоб я стрибав. На той час у нас були дуже сильні спортсмени, і кожні батько і мати хотіли, щоби про їхнів синів так само писала преса.
Пам’ятаю свою першу зиму усе життя… Досяг середніх висот, серйозним польотчиком не став. Та Верховину представляв на належному рівні. Наша команда гідно виступила на змаганнях у Ворохті й посіла третє місце…. Це були найкращі роки!
– Чим незвичайний цей спорт?
– Коли ти летиш, ти просто вільний. Такого більше немає в жодному виді спорту. Не гон передати ті емоції, що ти відчуваєш, коли просто летиш.
Не гон передати ті емоції, що ти відчуваєш, коли просто летиш.
У стрибках мж спортсменами є конкуренція. Зрештою, все вирішує спокій твій внутрішній. Якщо ти врівноважений, покажеш результат. Ми пройшли дуже велику школу.
– Чи все ще популярні трампліни серед молоді?
– Такі спортсмени, як Євген Марусяк і Віталій Калініченко показують результати. Змагання за їхньої участі збирають аудиторію. Тим часом, найближча велика спортивна база у Ворохті занепадає. Для молодого покоління відчутний брак трамплінів, обладнання часто не відповідає стандартам Європи. Насамперед, у цих застарілих трамплінах страшна висота.
Багато залежить від тренерів. Василь Кузьмович, бувало, возив нас на змагання власним коштом. Тут його дуже поважають, він справжній фанат цього спорту. А зараз наші тренери часом запрошують на тренування іноземних колег. Мовляв, до порад людини з іншої країни спортсмени дослухаються. Та хіба українські наставники в чомусь гірші?
Щоб повернути це натхнення, у трампліни треба вкласти мільйони доларів.
– Чому Україна має бути у цьому зацікавлена?
– Цей вид спорту важливий для розвитку туризму у регіоні. Якщо подивитися на сусідні держави, спортивні бази діють у мальовничих місцях. На змагання приїздять люди з усього світу, це сприяє розвитку локальних бізнесів.
Якби тут відновити хоча б невеликі лижні траси, ці кошти поповнювали б державний бюджет. Ті ж Татри в Словенії, де встановлені трампліни – популярні туристичні місця.
– Чи пам’ятаєте, як Василь Кузьмович обладнав трамплін у Криворівні?
– То був сильний початок. Людина не шукала собі перепон, просто взяла і зробила трамплін. Ні в кого до того руки не доходили, а Василь Кузьмович ставив дітей на лижі. Про це справді фільми треба знімать, такі як “Висота”.
Сам я трампліну не застав, там уже урили дороги якісь.
Він був 15- метровий. Усі сусіди мої з нього починали. Там тренувався і наш чемпіон, тренер Володимир Бощук. Він дуже енергійний. Одного разу так летів, що впав. Тут його дідо зразу близько живе, в хату занесли…
На трампліні не такі страшні травми, як скажімо, у футболі. Я й сам падав не раз. Втім, серйозних травм не мав, обійшлося.
– Чи допомагає цей спорт у житті?
– А як, Ви думаєте, я переміг у “Караоке на Майдані”? Спорт – це воля до перемоги, витривалість.
Хоча як згадаю, як ці дві справи поєднувати… Як вокаліста, мене ідентифікували, коли я вже був на трампліні. Відзначили, що маю приємний тембр голосу.
З 12-ти років почав виступати частіше. Тато купив першу апаратуру, і до одинадцятого класу я вже весілля грав серйозні. Музику дуже люблю, втім, було дуже важко. Інколи було, що грав весілля, приходив рано і йшов на тренування. Іду на лижах по розгону, а у мене у вухах ще музика наша гуцульська. Такі часи були прикольні…
Нещодавно давав сольний концерт для хлопців [Під час виступу Петро Марусяк зібрав майже 40 тисяч грн на допомогу ЗСУ]. Граю на різних інструментах гуцульських, співаю. Працюю в школі з дітьми, це мені дуже подобається. Такі мої тепер висоти.
«Цей спорт в Україні на обочині цивілізації, – говорить Максим Руденко. – Те, що в стрибках з трампліна у нас є чемпіони, просто парадокс. Ця справа не вмерла лише завдяки ось таким динозаврам. Досвідчені тренери знищити його не дають».
Подкаст з чемпіоном України, старшим тренером Івано-Франківської-області, героєм фільму «Висота» Василем Прокоп’юком.
Чим знакова документальна драма про тренера літаючих лижників. Рецензія на фільм Максима Руденка.
Як, попри війну, зібрати людей на документальне кіно? Організатори CMIFF, що проходить в Ужгороді, збагнули давно: треба брати фільм про Закарпаття, а ще краще – про гори.
