Фільм «Висота». Як кіно може стати трампліном для спортивних рекордів

Сьогодні в Німеччині відкривається Турнір чотирьох трамплінів, що є кульмінацією сезону зі стрибків на лижах на рівні світу. Україну представлять Євген Марусяк і Віталій Калініченко.

Їхня участь – досягнення цілої тренерської школи. Адже, у порівнянні з європейськими колегами, нашим спортсменам дістатися цих трамплінів набагато важче. Чому, розповідає фільм Максим Руденка «Висота». За сюжетом, фахівці зі стрибків тренуються на морально застарілому обладнанні, а тренери в усьому відчувають брак уваги до своєї справи.

Кінорежисер Максим Руденко обирає для своїх фільмів теми, що здатні змінювати суспільство. Підсумком його попередньої роботи про Криворівню «Портрет на тлі гір» (2019) стала популяризація забутого фотоархіву Параски Плитки-Горицвіт. У київському Мистецькому арсеналі відбулася масштабна виставка її світлин, а в Криворівні відкрили музей мисткині-дисидентки. 

Які питання він сподівається зрушити у своєму наступному фільмі – про лижний спорт? Максим Руденко, як і журналісти раніше, підкреслює необхідність реформування радянських спортбаз. Та насамперед, «Висота» є авторським поглядом кінорежисера на незвичайного тренера – Василя Прокоп’юка з Криворівні. Популяризація стрибків із трампліна стала справою його життя. У розвиток спорту на Івано-Франківщині він продовжує вкладати власні кошти.

На прикладі Василя Кузьмовича кінорежисер пропонує замислитися, що є місцем сили учителя і як у цьому екстремальному виді спорту діють локальні спортивні школи. 

Завдяки неординарному герою, темою стрибків із трампліна фільм не завершуєтся. Під час перегляду «Висоти» глядачі згадають «Міф про Сізіфа» Альберта Камю, надихатимуться відчуттям свободи і здобудуть, нехай поки що й дуже особисте, моральне визнання своєї праці. Адже в Україні так багато важливих справ тримаються на плечах ентузіастів.

«Діти вчаться літати». Кадр із фільму «Висота».

«Цей спорт в Україні на обочині цивілізації, – говорить Максим Руденко. – Те, що в стрибках з трампліна у нас є чемпіони, просто парадокс. Ця справа не вмерла лише завдяки ось таким динозаврам. Досвідчені тренери знищити його не дають».

А тренери впевнені: все впирається в кошти, і це значні суми. З їхніх коментарів ви зрозумієте, чому фільм «Висота» є важливим і від яких проблем відштовхується його автор.

Василь Прокоп’юк: «Фільм розповів про справу мого життя»

Для розвитку спорту Василь Прокоп’юк згуртовує колег-спортсменів, співпрацює з громадою, привітно приймає журналістів і знімається у кіно.

З дитинства його моральним авторитетом була художниця Параска Плитка-Горицвіт, яка вчила його фотографувати і стала прикладом нової філософії життя у горах. Її називали гуцульським Гомером.

Щоб поспілкуватися з Василем Прокоп’юком, авторка вирушила до Криворівні, що поряд із тренувальними центрами у Верховині й Ворохті. Наша зустріч відразу ж перейшла у репортаж.

«Акумулятори зарядила? Можемо йти до корів», – повідомляє старший тренер Івано-Франківської області. На виході з дому зупиняється, щоби оглянути моє взуття: «Були уже тут історії. Я побіг за коровою, кінорежисер побіг за мною. А тоді каже: “Ці кросівки вже тільки викинути”». 

Красуня і Циганочка вже двічі знімалися у фільмах Максима Руденка. Вони слухняні, немов собаки, і можуть ходити облаштованою територією, коли заманеться… 

Це трохи незвична історія, коли кіножурналіст всюди слідує за героєм фільму. Але людям з кіно Василь Кузьмович довіряє. Ці вісім років зйомок у Максима Руденка стали опорою у його житті. Коли тренер пригадує прем’єру фільму «Портрет на тлі гір» у Києві, його очі щасливі.

Про що я дізналася за цей день? Василь Кузьмович ставить трампліни власним коштом, а ту землю забирають під забудову. Має історію з 1990-тих: у Верховині місцева фірма намагалася викупити спортивну базу для інших цілей. Тренує дітей роками, а одного дня вони залишають спорт. Шукає у горах цілющі корені для людей, а сам потрапив у автомобільну аварію.

Ріс майбутній чемпіон у бідній сім’ї. З дитинства спілкувався з Параскою Плиткою-Горицвіт. Вочевидь, ці дві обставини сформували його альтруїзм, що став основою для авторитету в громаді. Щоби учні могли їздити на змагання, Василь Кузьмович заробляв, муруючи людям печі. Аби всі були екіпіровані, заощаджував на собі й під час змагань ночував на долівці. На початку повномасштабного вторгнення РФ Василь Прокоп’юк прихистив удома 42 людини, які втекли від війни.

Я бачила, як тренер розвозить людям молоко чи пропонує допомогу у добудові будинку… «Взяти інтерв’ю за один день? — дивувався моїм планам Максим Руденко. — Ну, спробуйте. Якщо десь запалає хата, Василь Кузьмович піде гасити хату».

Василь Прокоп’юк вважає, що його мрія про становлення спорту збулася. У Криворівні стрибки з трампліна не лише різновид екстриму. За десятки років стрибки з трампліна об’єднали цілу спільноту. У пошуку талантів, Василь Кузьмович ставить односельців на лижі, допомагає обрати професію і залишитися у спорті. Його тут знають усі.

Верховина. У товаристві різбяра по дереву Романа Бортейчука і наукової співробітниці музею Галини Кутащук.

Натхнення, як ідеться у фільмі, Василь Кузьмович знаходить у своїх учнях. Про те, щоб вони побачили світ, він часом дбає більше, ніж їхні втомлені працею батьки.

У кіно тренер розкривається як мрійник. В житті ж я побачила людину незламну. База у Верховині влітку заростає чагарниками – немає коштів на покриття. Василь Кузьмович, тим часом, відкладає пенсію на будівельні матеріали.

— Для кого буде Ваш реабілітаційний центр?

— Для спортсменів. До трамплінів потрібні тренажери, басейн, масаж…

Свою спортивну кар’єру Василь Прокоп’юк розпочав, коли я ще не народилася. Здобув десятки нагород. 

Його успіхи на трампліні відбулися в епоху, коли юнаку із села можна було всього досягти лише завдяки таланту. Відомий спорстмен легко знаходив мову з колгегами й депутатами. У 47 років виступав на міжнародних змаганнях, аж поки на перешкоді кар’єрі не стала травма. 

Нині Василь Кузьмович очікує на вступ України до Євросоюзу. Як тренер упорається зі стрімким розвитком спортивних технік, новими фінансовими моделями, європейськими стандартами менеджменту? 

Інтерв’ю слухайте тут:

Валерій Вдовенко: «Для цього спорту важлива медійність»

З іншим героєм фільму, старшим тренером Збірної України Валерієм Вдовенком, спілкуємося онлайн. Його школу і наставництво Збірної загалом пройшли і Євген Марусяк, і Віталій Калініченко. Також у цьому переліку Володимир Бощук, Віталій Шумбарець,  Олександр Лазарович, Іван Козлов.

Зараз всі сили тенер віддає жіночій команді, на якій фокусується «Висота». У фільмі  Валерій Вдовенко постає вимогливим наставником. І тому числі, до себе: «Тренер має виконувати свою роботу і привозити дітей на змагання». 

Кадр із фільму «Висота».

У таких фахівців, як він, займаються підлітки, таланти яких відкривають у Криворівні та інших локальних центрах, де розвиваються стрибки з трампліна.

– Пане Валерію, реформування спортивних баз для стрибків із трамплінів – це питання державної політики чи ініціативи місцевої влади?

–  Саме Міністерство молоді та спорту такі об’єкти не фінансує. Розвивають їх ті структури, до яких належить інфраструктура. Часто такі майданчики є осередками Національного олімпійського комітету. Відповідно, цими об’єктами мають перейматися у НОК. 

Бази для стрибків з трампліна проєкт некомерційний. Тобто, державний. Від місцевої влади може залежати пошук зацікавлених людей – спонсорів, меценатів. 

Нинішні бази  були збудовані за Радянського  Союзу. І, наскільки це було можливо, вони зберігалися. Більшість із них вже 10 років як зруйновано. Верховина, Ворохта, Кременець на Тернопільщині – основні трампліни розташовано тут, і вони надто старі.

– Державне фінансування спорту не викликає оптимізму загалом. Є і тимчасові втрати – на рівні великого спортивного комплексу для паралімпійців у Криму, який зараз недоступний. 

– Так, 90% спортивних баз належним чином не розвивається. Особливо це стосується зимових видів спорту. 

Дещо у цій ситуації залежить і від місцевої влади. Так, база у Ворохті підпорядковується місцевій спортивній школі, і там  залучено кошти з бюджету Івано-Франківської області. Це дуже важливо, адже саме на цій базі тренуються кваліфіковані спортсмени, доки не переходять на серйозні міжнародні трампліни. У Верховині базою займається відділення осередку НОКу Івано-Франківської області. 

Втім, такі позитивні зрушення, яку Ворохті – лише точкові ініціативи, адже для сучасних трамплінів потрібні значні кошти. Маленькі трампліни утримувати нескладно. Втім, для підготовки майбутніх спортсменів важливий ще й якісний спортивний інвентар. Його рівень у дитячих спортивних школах дуже поганий. На рівні Збірної України ситуація вже набагато краща. 

– Що залежить від цих маленьких трамплінів?

– Це основа. Якщо цих дитячих трамплінів не буде, не буде нічого. До цього спорту діти мають бути залучені з малих років. Коли мають досягнення, переходять на вищі й складніші трампліни. З ходу взяти значну висоту дорослий спортсмен не може через ризик психологічних і фізичних травм. 

– Чому стрибки з трампліна такі популярні у Європі? 

– Цей вид спорту, поряд з біатлоном і гірськими лижами, відноситься до наймедійніших. Їх на телебаченні транслюють найбільше.

На міжнародні змагання фахових спортсменів їдуть як на захопливі шоу. На таких змаганнях зав’язано все – телеканали, спонсори, реклама. І ця популярність спорту сприяє просуванню туризму. 

Так само раніше було і в Ворохті. По суті справи, візитною карткою цього містечка і є стрибки з трампліна. 

В Україні це не масовий вид спорту. Але є певна група фахівців і точкові регіони – Карпати, Івано-Франківщина, Тернопіль. Тут цей вид спорту розвивається.

Попри байдужість держави до цього виду спорту, відсутність матеріальної бази, за незначної кількості спортсменів, ми непогані результати показуємо, маємо статус.

– Що в цьому спорті Ви цінуєте найбільше?

– Складно сказати одним словом. Я з дитинства почав займатися цим спортом, у Києві. На початку прийшов на тренування за компанію з однокласниками. Потім залишився, потім якось стало виходити, сподобалось. Потрапив до Юнацької збірної СРСР. З Києва їздили тренуватися до Ворохти, а тоді й на бази в усьому Союзі.

З часом від виступів своїх хороших почав отримувати задоволення. Став тренером. Коли результатів досягають твої спортсмени, це набагато сильніше, ніж особистий успіх.  

А відчуття… Це щось на рівні адреналіну, коли ти летиш. А коли далеко летиш, то взагалі ні з чим не порівняти. 

Є спортсмени, які вже не виступають на змаганнях. Однак приїздять на цю базу хоча би раз на півроку: ці польоти їм сняться. Мені, як тренеру, вже робота сниться весь час. А їм хочеться стрибати.

Максим Руденко занепокоєний майбутнім тренерської школи. «Через таку ситуацію з фінансуванням цей спорт може просто зникнути. Тим часом, світ вкладає у трампліни значні інвестиції», – каже кінорежисер.

За вісім років поїздок до Криворівні дослідження документаліста стало не лише художнім: «Гірський регіон відкриває особливі можливості для цього спорту. Адже тут у людей вже з народження інший вестибулярний апарат,  і вони вже потенційно можуть показувати результати високі».

Олена Коркодим, сайт «Документи»

Фото авторки