Ідеальне місце для Росії

Сандвейлер, неподалік столиці Люксембурга. Тут, разом з українськими колегами я побувала на особливій екскурсії, організованій DW Akademie.

Ми відвідали військовий цвинтар, де поховані загиблі на прикордонних територіях  Німеччини, Бельгії та Люксембургу. Взимку 1944 року у складі німецької армії вони вступили у вирішальні бої. З числа жертв поховано 10 913 осіб. 

Заснувала цвинтар організація Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge — Німецька спілка із догляду за могилами. Ця громадська ініціатива почала діяти ще у період Першої світової, опікуючись поховання загиблих німецьких солдат. Зараз ГО координує мережу представників в Німеччині та за кордоном. Дві третіх бюджету ГО становлять пожертви, частково Volksbund фінансується федеральним  урядом. 

До повномасштабного вторгнення Німецька спілка мала представників в Україні, Білорусі й Росії, де і в наші дні організовує перепоховання німецьких військових. 

Окрім благоустрою цвинтарів, ГО збирає артефакти війни, організовує освітні програми, серед яких зустрічі у школах і турпоходи. Завдяки роботі Volksbund у Німеччині та за кордоном створено архіви та інформаційний портал.

Покровителем організації є президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр, який в Україні найбільше відомий завдяки формулі врегулювання війни на Донбасі. До повномасштабного вторгнення РФ в Україну німецький політик виступав за будівництво Північного потоку і підтримував контакти з Росією, зокрема, з Сергієм Лавровим. Після початку російської агресії Штайнмаєр засуджує політику РФ. У жовтні 2022-го він відвідав Україну, а пізніше приймав у Німеччині президента Володимира Зеленського.

Різдвяні побажання 1944-го

Нас привітно зустрічає представник організації Карстен Баус та проводить алеєю багаторічних дерев. Останнім часом він і локальний освітній координатор Денніс Кьоппл найбільше зосереджені на заходах для школярів і молоді. А у березні цього року організація увійшла до фонду Liberation Route Europe та розширить туристичні «Маршрути визволення». 

З-за тяжких, порослих мохом стовбурів кладовище поступово просвічує свіжим відтінком трави. Алеї, якими можна ходити, і наступні вікові дерева природньо вписані у ландшафт. Простір додає цьому місцю особливої вишуканості.

На етапі створення кладовища, розповідає Денніс Кьоппл, особливих роздумів про дизайн не було. За основу представники ГО взяли проєкт американського кладовища, встановивши на початку прості  хрести. Кожна могила містить по 4 військових. Ще кілька тисяч солдат поховано в спільному меморіальному комплексі.

Я на такому кладовищі вперше, і відразу звертаю увагу на деталі. Наприклад, це лавровий вінок, непримітно викладений смальтою на плитці при вході. Форма хрестів і обриси меморіалу нагадують німецькі кладовища, фото яких я бачила і в Україні. 

Біля окремих могил є вінки, а хрест невідомого солдата вшановано квіткою. Як на Німеччину, це вкрай стриманий варіант оздоблення. Адже культурно-меморіальні надбання країни включено до переліку ЮНЕСКО. Тут виходить журнал  Friedhofskultur (Цвинтарна культура). Публікацій про військові цвинтарі я там не знайшла.

Мета німецьких військових кладовищ – вшанувати пам’ять солдат, які виконували накази.

Серед закарбованих на хрестах іменах і останнє нагадування про людей, життя яких завершилося після досягнення 20-річчя. Наш гід відзначає вплив ідеології, щиру відданість солдат і їхню віру у перемогу. Поряд із німецькими зустрічаються іноземні прізвища – наприклад, «Каліна». «Це можуть бути і колаборанти, і полонені, яких змушували воювати на боці німецької армії. І можливо, вони були жертвами війни, однак поховані тут», – припускає Денніс Кьоппл. До речі, у Росії, за його словами, співробітники організації не раз мали бюрократичні перепони.

Дані про цих солдат часом збиралися з роками. Час від часу гід дістає з теки фото  військового та розповідає його історію. Так ми довідалися про зміст листа, написаного німецькою мовою перед Різдвом – 21 грудня 1944 року.

Бригаду адресанта саме перевели на Західний фронт з території Польщі. У цю мить юнак переконаний,  що Німеччина ще виграє цю війну: «Ми зробимо все, щоби британці відступили. Зараз починається вирішальний бій…». Хоча, зауважує гід, на той час було уже остаточно ясно, що виграти цю війну вже неможливо. Через місяць, 18 січня 1945 року, автор листа загинув. Цей аркуш організації передала родина військового. 

Саме на пошуку таких першоджерел зосереджена Німецька спілка, підкреслює Карстен Баус. «Свідчень зібрано надзвичайно багато, адже рідні військових цінують можливість ділитися першоджерелами, — розповідає він. — Лише в Ельзасі кількість таких документів становить близько дев’яти тисяч. На цій землі поховано з 14 тисяч військових, цивільних жертв, ми там часто організовуємо зустрічі для молоді. У цьому нам допомагають архіви».

Тим часом, на кладовище йдуть відвідувачі. Можливо, серед них є рідні загиблих. Який підхід до Другої світової вони вважають можливим – поділяють колективну вину, чи, можливо, виступають за індивідуальну відповідальність?

Чи можуть такі кладовища цікавити не лише журналістів чи дослідників, а й туристів? Це питання піднімав кінорежисер Сергій Лозниця. Його робота «Аушвіц» є закликом до людства не втрачати у таких місцях відчуття трагедії. Втім, лише оглянувши експонати, усвідомитити масштаби Голокосту неможливо. Саме для цього на місці колишнього нацистського табору продовжують знімати фільми – зокрема, такі, як «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера. Аушвіц та інші меморіали у Німеччині є лише частиною культури пам’яті, так само як кладовища у Сандвейлері.

Залишаю його із думкою, що організація, яка обрала за місію догляд за могилами, найактивніше працює саме в інформаційному полі. Окрім місць поховань зібрані Volksbund матеріали оживляють обличчя солдат тоталітарного режиму. 

    Злочини, що зникають

безвісти

Відтак, Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge — одна з поличок створеного Німеччиною інституту пам’яті. Увага організації до зустрічей з молоддю не дає матеріалам припасти павутинням. Адже, зауважують історики, без запиту суспільства на правду про Другу світову теки з паперами не працюють.

(Уточнено в останньому реченні абзацу) Не варто покладатися на те, що сучасні німці переймаються історією за замовчуванням, акцентує доктор історичних наук, який співпрацює з німецькими університетами, Сергій Стельмах. Зокрема, науковець звертає увагу на відставанні у роботі інституцій, які займаються політикою пам’яті, від академічних досліджень періоду Другої світової. «У результаті сучасні німці практично нічого не знають про Німеччину або про дії Німеччини на окупованих територіях під час Другої світової війни. Тобто для німців цієї історії взагалі не існує», — стверджує історик у своєму інтерв’ю. Цей коментар Сергія Стельмаха є корисним як тема для міжнародних публікацій про Україну періоду 1941-1945-го років. В цілому ж, Німеччина може лише стати прикладом відповідального вивчення і ставлення до історії.

Досвід Німеччини і Volksbund є цінним для України, яка документує російські воєнні злочини з 2014 року.

Окрім фільмів, книг, інформаційних ресурсів чи вшанування вулиць іменами захисників, вшанування пам’яті захисників України потребує і належних військових цвинтарів, і догляду за ними. Зрештою, це ще одна можливість осягнути масштаби втрат і ціну Незалежності України. Цього року в Україні мають відкрити Національне військове меморіальне кладовище та музей у Биківні неподалік Києва. В основі принципу організації поховань – адаптований проєкт Арлінгтонського національного цвинтаря у США.

Хто має ховати російських солдат, які загинули на території України?  Росія від початку повномасштабного вторгнення уникає своєї відповідальності. Зокрема, відомі випадки, коли росіяни не скористалися наданами Укрзалізницею потягами для транспортування тіл. Нерідко російські військові ховають загиблих на території України у братських могилах. Із плином часу ідентифікувати тіла солдат буде неможливо.

Також поширені випадки, коли замість організації вивезення тіл Росія оголошує своїх військових зниклими безвісти. У такому статусі РФ не має сплачувати компенсації родинам загиблих. 

Відтак, чимало могил і подробиць військової агресії для самих росіян лишаться невідомими. Так було у часи брехливої радянської системи, яку намагається зберегти РФ. 

Здорове суспільство не може не бути зацікавленим у вивченні практики таких організацій, як Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge, що відкриває подробиці війни аж до різдвяних надій утраченого покоління.  Адже відповідальність за воєнні дії настає не лише після рішення у Гаазі. Тоталітаризм, насправді, складається із маленьких вчинків мільйонів людей. І їхні імена, як і повагу до невідомого солдата, у цивілізованому світі не вийде замінити монолітною бетонною плитою. 

Олена Коркодим, сайт «Документи»

Фото авторки