“Не уявляю, що можна знімати у Харкові після закінчення війни. Невже знову паркет?”

Наша розмова відбулась у Німеччині, під час ретриту для медійників, організованого DW Akademie. Ми разом модерували одну з дискусій, спільно з колегами відвідали Європарламент.

На 10-тий день нашого знайомства авторка “Документів” вже впевнено попросила дозволу першою переглянути документальний фільм зі зйомками Івана, що став підсумком його навчання у документальній програмі MDF. За підсумками її кураторів, фільм здобув відзнаку за найкращу операторську роботу, а також грошову премію.

Ця робота присвячена знаному у світі представнику Харківської школи фотографії Олександру Супруну. В основі 20-ти хвилинного фільму розповідь художнього автора про його роботу, випробування славою і залаштункова подробиці участі в фотопроєктах.

Творча група тут виступає уважними слухачами. А такі деталі побуту, як припорошені статуетки чи інші ознаки самотнього життя, додають сповіді фотографа драматичних відтінків. 

Працюючи із новим для себе форматом, автори фільму, здається, не шукали способу презентувати фотоколажі чи окремо на них зупинитися. Втім, після показу на великому екрані ці спостереження стали б очевидними. 

З Іваном Самойловим ми поговорили не лише про конвалії, а про відчуття суспільних змін в Україні та реалії Харкові поза ретритом.

“На лінії фронту дрон до тебе може долетіти за кілька хвилин”

— Іване, як тобі ця подорож європейськими містами? Що впадає в око після Харкова? 

— По-перше,  незвично  що можна спокійно собі гуляти у тиші, знімати. За ці три дні ми не зустріли жодного військового.

У Харкові ми з колегами з “Ґвара Медіа” то виїжджаємо до місць обстрілу, то рушаємо до Куп’янська. Нещодавно у Дворічній були, там два кілометри до росіян. Селище розділене річкою, і по ній лінія фронту. Дрони російські долітають за кілька хвилин. Ми так швидко там проїхалися…. Туди навіть поліція тут дуже рідко заїжджає, а місцевих залишилося з десяток. Дуже ймовірно, що потрапиш під приціл.

— Заради чого ваша команда іде на ці ризики? 

— Після початку повномасштабного вторгнення РФ це наш формат — ми постійно документуємо воєнні злочини. Все це має стати доказами для притягнення Росії до відповідальності. 

До великої війни “Ґвара Медіа” був вебсайтом культурного спрямування.  А потім ми повністю переформатувалися на соціальне і документальне медіа, запустили документальний ютуб-канал. Нас цікавлять історії людей, які постраждали внаслідок російської агресії. 

—Що визначає формат цього каналу?

— По-перше, локальність. За межі Харківської облассті майже не виїжджаємо,  хіба що інколи на Донбас. Також у нас власний підхід до монтажу. 

Випускаємо репортажі, і фільми, на покази яких збираємо харків’ян. 

— Якого завершення війни з Росією тобі хотілося б?

— Ясно,  що всім нам хочеться Перемоги. Десь на набережній Ялти випити кави, про яку нам розповідали в загальнонаціональному марафоні в 2022-му. 

Натомість, в України, на превеликий жаль, вичерпуються всі ресурси, а допомога Заходу все гальмується….

— Сьогодні під час нашого перебування  у Європарламенті один з депутатів нагадав про сценарій, за яким до НАТО може вступити й частина України, без тимчасово окупованих територій. Мовляв, Західна Німеччина стала членом Альянсу без східної частини країни. Як ти оцінюєш такі перспективи?

— Для Німеччини це був не найлегший сценарій.  Вибачте, радянська система дуже довго гнила, об’єднання цього  вони чекали майже півстоліття.

У нас, теоретично, може пройти загальнонаціональний референдум. І, ймовірно, почнеться велика політична, суспільна криза. Що б я робив на місці політиків, чесно кажучи, не знаю. Не хотів би опинитися на посадах Зеленського чи головнокомандувача ЗСУ. 

     “Збирач конвалій” — фільм про те,

яка старість чекає на митців

— Яка задача у цьому дебютному фільмі була для тебе найскладнішою? 

Дуже багато матеріалу  було відзнято, понад терабайт. Робити з цього 20-ти хвилинний фільм непросто. 

— Що ця історія фотографа означає для тебе самого?

— По-перше, це подробиці історії видатного автора. Олександр Данилович Супрун — один і з ветеранів Харківської школи фотографії. Ще за радянських часів  він і його колеги вирішили відійти від зразкової радянщини, цих маршів з парадів. Вони почали експериментувати,  досліджувати справжнє життя, а не партійні  догми. 

Тобто, Олександр Супрун був ще й першим таким автором серед фотографів УРСР. Зокрема, він робив колажі. Один із найвідоміших – його “Конвалії”, тому ми так і назвали фільм. 

Зрештою, цей фільм стосується не лише фотографії. Він про те, як зустрічає старість людина, яка все життя займається творчістю. Родина за кордоном, а з дому вийти все важче. І все це дуже сумно.

— Можливо, Олександр Супрун міг здобути підтримку у тому ж Єрмілов-Центрі, де на початку війни згуртувалися фотохудожники? 

— Олександр Дмитрович давно уже не знімає. Його рідні виїхали, а сам він залишати Харків не хоче. У нього тут своя квартира, звичний магазин поряд,  поліклініка…

— У чому цей фільм може бути опорою для літніх людей, які так часто стають дя суспільства невидимими? 

— Почнемо, певне, з того, як у нас ставляться до кіно. Наш герой сказав, що все життя присвятив фотографії, і цікавиться тільки цією темою. Тобто, фільми він майже дивиться.  

Стосовно його життя… В Україні, на жаль, така ситуація, що людина в будь-якому віці може залишитися без соціальної допомоги і сподіватися хіба на родичів.  Олександр Дмитрович не надто хоче їх турбувати, як і волонтерів. Можна подати запит на соціального працівника, однак це лише видимість допомоги. Тому все так, як є.

— Як взагалі впливає на тебе те, що ти знімаєш для медіа і на твою оптику у фільмах?

У зйомках це додає досвіду, технічного особливо. Інша справа, монтаж. Репортаж є певною профдеформацією. Але такі матеріали дуже потрібні.

“Під час занять з менторами MDF

починаєш мислити як автор”

— На практичному курсі зі створення документального кіно MDF медійники пройшли навчання зі сторітелінгу, сценаристики, тренінги по роботі з героями та драматургії. Як ти оцінюєш це навчання? 

— По-перше, там лектори були цікаві. Зокрема, корисним було менторство продюсерки Суспільного Катерини Феленюк, лекція і порад Костянтина Кляцкіна. 

Ця програма дала поштовх для особистого розвитку. До цього я був зосереджений виключно на медійних форматах – репортажі, фотографії, відео. А в підсумку, “Збирач конвалій” ще й відзначили як найкращу операторську роботу. 

— Що тобі потрібно найбільше, аби професійно зростати у кіно? 

— Прикладом може бути мій колега Олексій Єрошенко. Він теж починав у “Ґвара Медіа”, зокрема, знімав німав фільм про масові поховання в Ізюмі “The grave”. Інший колега, після того, як росіяни зруйнували його дім, виїхав до Німеччини і здобуває там кіноосвіту. 

Для зростання професійного потрібна техніка. У Харкові залишився один рентал, працює двічі на тиждень по півдня. Тобто, орендувати техніку в  Харкові складно. 

Намагаюся більше читати про кіно. Також здобуваю фах оператора в Академії культури. 

Звісно, бракує Харкова до 2022 року, де культурне життя вирувало. Такі були насичені тижні, що на половину заходів просто не встигав. 

Завжди ходив на покази KharkivMeedDocs, зараз кінофестиваль до Києва переїхав.  У програмі кінофестивалю “Бардак” фільмів з Харкова цього року було зовсім мало… 

— Натомість, після початку великої війни відбулася культурна експансія Харкова – митці заявили про себе і в Україні, і в Європі. 

— Є таке. Дехто вже встиг і повернутися, як, наприклад, театр “Нафта” зі Львова…

Я не знаю, на жаль чи на щастя, відбулися ці зміни для митців… Швидше, на жаль. 

—  Що додає сил тим, хто продовжує роботу у Харкові?

— Відпочинок, якась зміна ландшафту. Бо, коли ти постійно на одному місці, ходиш по розчавлених вікнах після чергового прильоту, це починає тиснути. У нас якраз перед Новим роком дуже посилилися обстріли, і так тривало всю зиму.

— Чи була думка й собі поїхати кудись з Харкова? 

— За станом здоров’я міг би обрати місто в Україні чи за кордоном. Поки що про це не думав.

Тут якось усі в потрібній роботі. Мій колега-продюсер більше року волонтерив у “Пекельній кухні”. Вони готують їжу  для військових і цивільних. Щодня там працював, їздив до небезпечних районів Харкова. Так само інші медійники допомагають волонтерам.

Я собі не уявляю, як ми працюватимемо далі, коли закінчиться війна. Як після Куп’янська вийти знімати “паркет”?

Олена Коркодим, сайт “Документи”

Фото надані Іваном Самойловим