“Щедрик…” Суспільного: ластівочка поміж патріотичних акордів

Важливі теми, влучні епізоди… Чи достатньо цього для культурної дипломатії під час війни? Як і будь-якому кіно, фільмам незалежного телебачення України потрібна не лише промоція, а й критика.

Свій новий фільм, “Щедрик проти русского міра”,  “Суспільне Культура”, позиціонує як вершину досягнень документального виробництва. Розвідка про феномен музичного твору Миколи Леонтовича, колядку, яка стала голосом незалежної України, нагадала про силу мистецтва. Власне, ці факти вже були викладені в однойменній книзі науковиці Тіни Пересунько. Тіна, як зазначено в титрах, поряд із Наталкою Пономарів є співсценаристкою фільму. Також вона виступає однією з його оповідачок, репрезентуючи своє дослідження і місію історикині.

Фільм вийшов як ніколи вчасно: не в сенсі 24 грудня, коли за гигоріанським календарем Різдво. Актуальності й гостроти цій роботі додають спостереження за різними у часі історичними контекстами становлення України й однаковими — у намаганні Росії заперечити і знищити українську культуру. 

“Щедрик” Суспільного прозвучав, як нагадування: на часі фільми не лише про війну.  Разом із тим, фільм засвідчив, у чому “Суспільному Культура” треба наздоганяти сучасне документальне кіно, і яку аудиторію через це можна здобути.

У фільмі детально розкрито контекст музичної колядки, що стала справжнім Різдвом для української культури; мотиви діячів УНР, завдяки яким було засновано хорову капелу. До розповіді про цей феномен увійшло чимало олюднених фактів, хроніки, маловідомих раніше подробиць. Наприклад, евакуація як спосіб зберегти гідність і фах, полювання росіян на обдарованих українців у фільмі порівнюються з рейками нинішньої війни, якими Росія прагне відкотити нас у радянське минуле.

Cторінками досліджень Тіни Пересунько

Найбільшим успіхом команди стала якісна дослідницька робота. Лишається сподіватися, що в телевізійників і надалі буде можливість співпрацювати з такими науковицями, як Тіна Пересунько.

Також заслуговує на увагу задум розпочати розповідь про Щедрик” з документальної хроніки великої війни. Мовляв, це не про нудні підручники і моралізаторство, це про Київ і про війну, це про нас. 

Матеріали з фільму змальовують також  Київ 1920-х, де культурну політику під час війни визначали накази “Або організуйте хорову капелу за тиждень, або розстріляю”. Саме з такими словами, як ідеться в архівних записах, до диригента Олександра Кошиця звернувся міністр культури і воєначальник УНР Симон Петлюра. І не випадково ця фраза закарбувалася в історії: більше таких міністрів культури в Україні, здається, і не було.

Сама постать Петлюри у глядачів фільму, певне, асоціюватиметься не стільки зі слайдами і фото, а з  людиною — небайдужою, іронічною, прогресивною. Патріоту незалежної України однаково добре вдавалася журналістика, культурна діяльність, політика. 

Автори фільму і в інших складових фільму-розвідки апелюють до людського в історії. Зокрема, евакуацію хорової капели порівнюють із весняними  відеокадрами з залізничного вокзалу Києва. Після 24-го лютого в цифрових архівах, мабуть ще лишилися  зйомки з натовпом біля потягів. До фільму включили епізоди з розгубленими пасажирами  й залишеними на пероні валізами — цей кадр із фільму, навіть в історичному контексті, є одним з найвиразніших.

Учасники капели їхали до Польщі не як біженці, а вирушали на гастролі. Однак в цьому умовному порівнянні з авторами фільму сперечатися не хочеться. Здається, їм ішлося про людські сцени прощання. Зрештою, дорога під час війни завжди відгукується неспокоєм, і в цьому сенсі емоційно сприймається і розповідь про холодні вагони, і про сніги, через які потяги сходили з рейок, і текстовий портрет “продюсера” з мішком грошей, який віз гонорар учасникам хорової капели. 

Включили до фільму також детальний опис іміджу хористів, які, після всіх дорожніх пригод, прибули до Чехії у драних чоботях та кожухах-шинелях неосяжних форматів. Свого вигляду застидалися й самі співаки: завершує цю історію сором’язлива фраза “Добре, що потяг прибув уночі”.

Мабуть, аби підкреслити невмирущість традиції “Щедрика”, який колись прощебетав світові про Україну, автори фільму вирішили звернутися до ще однієї важливої пісні. Це популярна зараз “Червона калина”, що вважається гімном Січових стрільців, а в наш час — символом незламності під час великої війни. Наскільки доречно порівнювати визначний музичний твір, колядку, із патріотичною піснею? Так, рішучу “Червону калину” з “барикад” на Софіївській  площі підхопив весь світ, збагачуючи її аранжуванням і розмаїтими стилями виконання, в чому відзначився навіть Pink Floyd. Водночас, тріумф “Щедрика” є мистецьким, і лише в другу чергу цей музичний твір можна трактувати як маніфест самобутності України. Адже лозунги на підтримку України вигукували слухачі у залі, які після виступу хору висловлювали підтримку обдарованій нації. І цим шляхом досі йдуть чимало країн, обираючи для культурної дипломатії, насамперед, талановиті твори.

 Мабуть, саме завдяки композиторському таланту Миколи Леонтовича дійсність довкола “Щедрика” завжди сповнена див. От і знімальній групі фільму вдалося відшукати колекційну платівку з  записом оригінального виконання колядки у США та її щасливого власника з України. На додачу, історія з платівкою відзнята кінематографічно. І так, її пропонують послухати. Цей простий логічний хід під час перегляду фільму — адже після детальної оповіді ми чуємо голоси з нашого минулого. Втім, фінальним акордом у стрічці про “Щедрик” є пісня “Червона калина” у виконанні сучасного чоловічого хору. Мовляв, українська пісня не вмре, не загине!

Знаковим для фільму “Суспільного Культура” є також дисбаланс між текстом і візуальним матеріалом. Історичної відеохроніки у стрічці відсотків 5, і вона здебільшого асоціативно характеризує епоху УНР. Увійшли до фільму й кадри сучасного Києва та іноземних міст, де гастролював “Щедрик”.  Чимале навантаження у фільмі виконують слайди, де окрім портретів, подано розлогі текстові цитати Петлюри та інших діячів. Усіх їх, одноголосно, озвучив Юрій Макаров, телеведучий та виконавчий продюсер Центральної редакції “Суспільне Культура”.

Крім того до фільму увійшли інтерв’ю сучасних діячів культури. Було надзвичайно приємно відзначити, як насправді, їх багато, і що навіть “Інститут Миколи Леонтовича” у нас є! Рішення репрезентувати цей пласт сучасної культури є перевагою стрічки, і навряд чи інший канал завдавав би собі клопоту щодо кількості героїв фільму.

Історію народження “Щедрика” оповідають дослідниця творчості Миколи Леонтовича Лариса Семенко, український скрипаль, композитор, онук одного із засновників Капели УНР Кирила Стеценка і його тезка Кирило Стеценко, історик, експерт із проблем історії культури Ігор Гирич…

‘Ще одна помітна складова фільму — дикторська начитка у супроводі гучної музики. Наскільки доречно витримувати офіціозний тон у часи, коли Російська імперія впала і всілякі більшовики чи реакціоністи вже не тягнуть до України традиції телепрограм НТВ? Тим більше, що сама різдвяна колядка якраз є негучною, наближеною до народних традицій —  “там овечки покотились, а ягнички народились…”. 

Перелічені методи оповіді, здебільшого, працюють на уяву глядача, нехай цей продукт і позиціонують як найкращий документальний фільм телеканалу культурного профілю. Тобто, це не мав би бути мікс телекіно і “фільму на слух”, які взяв на озброєння Megogo, телепрограми, лекції з історії. Якщо бюджет надто скромний для історичної реконструкції, можливо, і обсяг викладу може бути меншим — наприклад, щодо розлогих цитат.

Мабуть, команда фільму із цим експериментувала, адже презентувати українське мистецтво — це теж велика відповідальність. Прикладом такого підходу до теми може бути фільм про київський дитячий хор “Щедрик”,  “Свій голос” Сергія Маслобойщикова (2016). Хоча авторська документалістика на українському телебаченні не виживає, без неї справжнього кіно не уявити. Кінорежисери, які під час акордів “прилетіла ластівочка” жодного разу не бачили слонячі вуха на Хрещатику з хроніки Ізраїля Гольдштейна, можуть не помітити, як, насправді, змінилося кіно. А у випадку з музичною темою якраз важливо, щоб глядач не відчув, що платівку заїло. 

Безмір фактів, знімків і записів, — добре рішення для книги “Щедрик і руський мир” , яку видала Тіна Пересунько. У випадку ж з фільмом значення має мистецтво реалізації історії. Можливо, частину фактажу варто перенести до подкасту чи до публікацій про “Щедрик”. Можливо, в окремих випадках, якісна телепрограма може мати більший ефект, аніж фільм зі скромним візуальним матеріалом. До речі, виробництво стрічки про “Щедрик” доручили тому ж продакшну, що випустив інформативний і “сердитий” щодо візуальної складової серіал “Спадок Терещенків”. 

       Це могло би бути ще й чудове кіно

Зі своєчасністю і глибиною теми автори  “Щедрика…” влучили на всі сто. Це особливо цінно у час, коли їхні колеги по телебаченню, “Об’єднання українських телепродюсерів”, та й досвідчені документалісти кинулися знімати про війну. Обравши таку важливу тему, як “Щедрик”, команда “Суспільного Культура” ще раз продемонструвала, що незалежне телебачення — це важливо, а експертний підхід до тем з культури на телебаченні має стати правилом.

Судячи з майже 300 тисяч переглядів на ютубі, фільм “Щедрик проти русского міра” вистрілив. То може, варто кричати “Ура!!!”, а питання про всі ті слонячі вуха відкласти на після Перемоги? Це не перший подібний кейс у сучасному документальному кіно. От, на початку 2022-го року вийшов важливий фільм про  життя Станіслава Асєєва після російської катівні. У документальній роботі  “Світлий шлях” журналіст, політв’язень ділиться спогадами про “Ізоляцію”. Зняла цю стрічку дебютантка Ірина Рябенька — після виходу автобіографічної книги Асєєва “Світлий шлях”. 

Період виробництва визначили терміни здачі дипломної роботи для одного з німецьких університетів. Тож можливостей для експериментів чи тривалого спостереження Ірина не мала, а зйомки вела сама. Як каже кінорежисерка, над окремими епізодами їй хотілося попрацювати більше. Також фільму бракує аргументів на доказ достовірності фактів, до чого схильна присікуватися медіаграмотна європейська аудиторія.

Поки авторка видихала після першого досвіду кіновиробництва та розсилала заявки на кінофестивалі, почалася велика війна. Харків, де зростала Ірина Рябенька, почали обстрілювати росіяни, про Бучу та Ірпінь надходили тривожні новини. Її фільм став збрєю проти проросійських поглядів у Німеччні. Ірина Рябенька організувала численні покази стрічки, після яких спілкувалася з глядачами, інформуючи про звірства росіян. ЇЇ бажання допомагати Україні захопило продюсерів Arte, і вони придбали “Світлий шлях” для показу на онлайн-платформах. Лише у соцмережах каналу фільм переглянуло понад 150 тисяч людей. Також “Світлий шлях” увійшов до програм кінофестивалів Kharkiv Meet Docs і Docudays UA, нагадавши й частині українців, що війна почалася не 24 лютого, а 2014 року.

Попри важливі теми та актуальність, такі фільми складно переглянути вдруге. Через факти, на які відгукуєшся всім серцем, через перенасиченість медійного і кінопростору. Завтра ти можеш піти на показ таких стрічок, як “Зошит війни” чи “Нескінченність за Флоріаном”, і окрім дискутивних питань, обговорювати мистецькі засоби, які надихають так само, як музика чи живопис.

*** 

Під час прем’єри фільму “Щедрик проти руського міра” у київському Будинку звукозапису виступав хор Українського радіо, де звучали голоси і його ветеранів. А в холі красива пані оповідала про знімки з фотогалереї на стіні. “Це наш виступ у Палаці каталонської музики в Іспанії, —звернулася вона до, вочевидь, своїх онуків. — А це я”. 

Кажуть, після виконання твору Моцарта «Реквієм», королева Іспанія, всупереч вимогам етикету, спустилася до хору «Українського радіо», аби особисто висловити свій захват.  

Чарівний “Щедрик”… 24 грудня я мала добру нагоду зробити тут незвичайне фото, аби привітати ним іспанських друзів з Різдвом.

Попри похмуру погоду, Будинок звукозапису вирував святковим настроєм. Був гучний банкет, продюсери “Суспільного Культура” зі сцени хвалили один одного за успіхи. Цей оптимізм, із яким вони презентували фільм, теж сприймався як свіжа мотивація і новий настрій.  І це краще, ніж наприклад, ниття про складні умови виробництва.

В цей час назовні Будинок звукозапису охороняли наші військові. Йшов дощ, вони незворушно стояли, тримаючи автомати — як зараз тримають зброю під Бахмутом чи у Кремінній. Як і століття тому, “Щедрик” звучить гучніше за російську пропаганду і всупереч ворожим обстрілам. Ми теж можемо його захистити, шануймося!

Олена Коркодим