“Я так і не побувала в Маріуполі”

Режисерка фільму “Маріуполь. Сто ночей” Софія Мельник та продюсер, куратор театральної програми ГогольFest Андрій Палатний – про ескізи Драмтеатру, ефект емоційної стріли в колі політиків та про анімаційний альманах періоду війни.

Анімаційний фільм “Маріуполь. Сто ночей” оповідає про воєнні злочини РФ на великому екрані, на сцені чи на стінах будинків у Берліні. Нещодавно під час закриття кінофестивалю “Молодість” у Києві теж випала нагода почути наживо перформанс “Дах Тріо”, що став саундтреком фільму. 

Присутність митців на сцені додає поезії звучання. Нехай навіть ідеться про трагічні рядки з вірша Василя Стуса “Колеса стукотять”, який було підшито до його справи, чи “Мені здається, що живу не я…”. У супроводі контрабаса чорний колір на великому екрані набуває відтінку оксамиту. Червоний – то пожежа, і фортепіанна партія має тут особливе значення. А найпомітнішою складовою є виконання віршів дисидента учасницею “Дах Тріо” Софією Баскаковою. 

Цей короткий, на 8 хвилин, фільм сам по собі вибухова симфонія жаху. Його авторка Софія Мельник крізь погляд дівчинки Аліси з Маріуполя транслює криваве полум’я на руїнах проспекті Миру. Замість живих людей тут блукають привиди і звірі.

Автори фільму акцентують не лише на вбивстві і депортації дітей росіянами. Вірші Василя Стуса, що звучать у документальній анімації, нагадують про сутність російської імперії, від Сандармоха до ГУЛАГу і нинішніх колоній для Максима Буткевича чи кримськотатарських активістів.  

Фільм продовжує завойовувати нагороди міжнародних кінофестивалів Серед них Docudays UA, Athens Animfest, кінофестиваль в Кракові, “Бруківка”m Linoleum. Також “Маріуполь. Сто ночей” здобув премію “Кіноколо” у номінації “Найкращий анімаційний фільм”. Він змагається за номінацію “Найкращий іноземний анімаційний фільм” кінопремії “Оскар”.

Цей фільм Софія Мельник називає “лише початком” своїх мистецьких проєктів з теми війни, які тривають уже скоро два роки. До повномасштабного вторгнення РФ вона мріяла заробляти кошти за кордоном, аби реалізовувати культурні події в Україні. Нині ж Софія має паралельні проєкти і в Україні, і в Німеччині. Виступає ілюстраторкою книг. У вересні вона розписала стіни бомбосховища однієї з київських шкіл та готова співпрацювати і з іншими освітніми закладами. 

Продюсер фільму Андрій Палатний опікується театральними проєктами ГогольFest. 

Наша розмова почалася з міста, мешканцям якого присвячено фільм.

Маріуполь

Софія: Маріуполь – це ГогольFest, проєкти, які не відбулися. Як ілюстраторка, я була залучена до двох театральних постановок на локальному фестивалі. Подія планувалася на 31 травня 2022 року.

Я так і не приїхала до цього міста. Однак із цієї співпраці у нас з Андрієм народився цей спільний проєкт. Сама ж команда ГогольFest має велику історію, яка її пов’язує із цим містом. 

Андрій: У Маріуполі ми планували відкрити культурний центр. За плечима було 5 років співпраці з муципалітетом, а культурну стратегію Маріуполя розпланували на 10 років уперед. 

Як тільки лютий 2022-го змінила весна, хотілося розповісти про все, що довелося пережити у Маріуполі. Яким міг бути цей рупор? Зйомки фільму бачились як щось поза етикою…

Анімація, зазвичай, потребує часу. Ми ж поспішали. В нас був намір, бачення, ми підтримали постійний зв’язок з маріупольцями, особливо з дітьми з творчих об’єднань. 

Проєктували максимально широко: як анімаційний документальний фільм для фестивалів, фільм як музична складова, кліп, виставкова інсталяція в різних центрах сучасного мистецтва, фрагменти для великих проєктів, серед яких вуличні покази… Тобто, це мав бути кроспроєкт – емоційний, спрямований на міжнародну аудиторію. Фільм є частиною цілої культурної стратегії “Голос Маріуполя”.

Вірші Стуса, ескіз Драмтеатру, щоденники

Андрій: На естетику фільму надихнув наш цифровий проєкт “Дегустації книжок”. Там було і перформативне виконання, і обмін думками щодо творів. Софія виступала однією з ключових фігур, відповідала за візуалізацію наживо під час онлайн- стрімів. 

З цих стрімів вийшла цифрова бібліотека, що налічує понад 100 прочитаних фрагментів. Зокрема, звучав текст Вікторії Амеліної, вірш Василя Стуса. 

Тут можна побачити перші приклади технік, з якими було створено анімаційний фільм:

Згодом учасники «Дах Тріо» випустили камерну оперу “Стус Перехожий”. Ми спілкувалися з сином поета, Дмитром Стусом, і він дав дозвіл на виконання віршів. Доповнили їх створеними нами ілюстраціями.

Цього року на день народження Василя Стуса у ми вперше виступили з живим музичним супроводом фільму. Плануємо цілий тур, перформанси за кордоном. Можливо, зробимо окремий фестиваль, присвячений дисиденту.

Андрій: Щодо візуальних рішень, це камерна історія. На прикладі окремого будинку і вулиці ми подаємо оптику цілого міста. Події у фільмі розвиваються на проспект Миру, де я мешкав і де проводився ГогольFest – в орбіті від Драмтеатру до Азовcталі. Я знаю кожний із будинків, про які йдеться. 

Ескіз Драмтеатру Софія виконувала в різних інтерпретаціях – і для наших проєктів, і для німецького театрального журналу. В процесі ми й знайшли потрібну естетику, кольори, колажі.

“Маріуполь. Сто ночей” не про реконструкцію подій. Розглядайте це як референс на історію дівчинки Аліси, як наше сприйняття медійного потоку стосовно Маріуполя, як голоси дітей і дорослих, з якими ми тримаємо зв’язок. 

Софія: Документальна анімація – форма, яка активно розвивається і яка також активно досліджується. Найцікавіше, що документальна складова може бути абсолютно різноманітною. От у документальному кіно автентичною є сама зйомка протагоніста. Але хто знає, щирий герой чи він вважає не присутність камери? Анімація ж набуває документальності, щойно з’являються сюжети з нашої реальності. Достатньо окремих артефактів, які нас із нею пов’язують.

В нашому випадку це малюнки хлопчика Єгора, фотографії, які ми садили у фантазійні пейзажі. Ми акцентуємо увагу на тому, що було зображено в дитячому щоденнику. І найстрашніше у цьому фільмі – дивитися на цей світ очима дитини з палаючого Маріуполя..

Андрій: Розказати конкретну історію про конкретну дитину з Маріуполя документальним чином було неможливо, тож ми створити певний архетип дитини, яка зустрічається з війною. Питання загибелі і депортації дітей – це, насправді, єдине, в чому легально звинуватили Путіна. Ми робили на цьому акцент, адже хотіли підтримати цей наратив звинувачень у злочині. 

З іншого боку, у глядачів є привід поміркувати і про привидів, і про тварин, які блукають містрм. Як і про те, чому одні сили допомагають, а інші спостерігають. 

Перший і останній кадр виконано в кольорах прапора України. Ця анімація не тільки про минуле, а й про майбутнє. Це наш маніфест повернення українського Маріуполя, наше кодування майбутнього: ми формуємо в свідомості перемогу і підтримуємо цю візію перемоги. Хоча деякі речі ще не можуть відбутися, підґрунтя для них сформовано мистецькими засобами – як підтримка віри в те, що це відбудеться.

Софія: Найскладніше було вгамувати емоції, адже ми переглянули чимало фотографій з Маріуполя. Їх надіслали друзі з театру “Дах” і ГогольFest.

Щодо методів, таких колажних робіт в історії анімації немало. Що точно мало значення, так це жорсткі графіки і відсутність бюджету. Для сторітелінгу брали тільки ті дії, що потребували найменше часу для реалізації.

Все мало бути якомога мінімалістичнішим. Звідси ця чорно-біла контурна естетика, притаманна й іншим проєктам ГогольFest. Звідси так звані loops – зациклена анімація, що базується на повторі трьох-чотирьох кадрів. Повільні панорами є набором статичних зображень. Героїні фільму під час її блукань ми майже не бачимо, в кадрі лише дитячі ніжки. Це картина міста очима Аліси…

А ще був страх зобразити війну занадто красивою, адже анімації та ілюстрації така естетична складова притаманна. Постійно ставила собі питання про чесність, про будь-який натяк на маніпуляції. 

Відповідь російській пропаганді 

Андрій: В українській анімації вже є певний зріз періоду війни. І це привід привернути увагу до російської агресії на міжнародних анімаційних та кіно-фестивалях. Плюс у кожного анімаційного фільму, як і в нас, є цілий кейс і ціла стратегія просування.

Ми працюємо над ідеєю створення альманаху актуальної української анімації. Таке мистецтво дає максимально широке поле глядачу. Те ж документальне кіно, найчастіше, – безкомпромісна реальність.

Росія недаремно десятиліттями вкорінювала свої мультфільми на міжнародних фестивалях. У пропаганду вливалися значні кошти. І нам тепер із цим боротися – перетягувати на себе увагу, думку, емоції аудиторії… Це завдання аніматорів, в тому числі: не ігнорувати і не уникати. Тут треба розбиратися в цьому соціокультурному ландшафті. У випадку з якимись країнами ти можеш сказати: “Або ми, або вони”. З якимись державами це не спрацює, але ти можеш вийти на ринг і перемогти.

Софія: Після розпаду Радянського Союзу його анімаційну індустрію прибрала до рук Росія. До середини 1990-тих до Москви їхали ключові українські аніматори – Ігор Ковальов, Олексій Татарський. При непомітній на той час цензурі, позиції РФ зміцнювалися за рахунок вливання українських талантів. 

Тепер у нас є наша анімація. І що більше ми осмислюємо свою реальність і пропонуємо це осмислення міжнародній аудиторії, то більше у світової спільноти буде розуміння того, що відбувається в Україні.

При цьому важливо не повторити досвід авторів, які підігрують російській пропаганді. Пропаганда в мистецтві тісно пов’язана з поняттям цензури. І щойно автор, транслюючи певні цінності, трошки випрямляє свої думки… Найважливіше просто залишатися чесними.

Мистецький Маріуполь у мистецькому Берліні

Андрій: Співпраця з Берліном у нас давня. Мали спільні проєкти з німецькою режисеркою Крістін Дісман. Зокрема це “Місто, екологія, майбутнє, Азовсталь”. Трохи зусиль, і знайшли колишню фабрику, де виробляли фортепіано. Там, замість наших планів у Маріуполі, відкрився центр “Готель Континенталь”. Розпочався як стартап, і вже більш-менш стає на ноги. 

Це місце зустрічей і спілкування українців у Берліні. З іншого боку, центр став міжкультурним проєктом. Довкола нього проходять українські і німецькі виставки, події театру і кіно. Ядром є та творча атмосфера, що панувала на проспекті Миру до великої війни.

Софія: Під час показу, безумовно, відчувається, що це важкий фільм. Найчастіше, глядачі трішки дистанціюються, зосереджуються на своїх думках. 

Також у нас був показ для німецьких політиків. І ми побачили, що розмова, яка починається не з цифр для умовно цинічних людей, а з перегляду емоційної історії, інша. Цей фільм додає конкретики в усьому, про що ти говориш у зв’язку з повномасштабним вторгненням. Тобто, “Маріуполь. Сто ночей” може виконувати і культурно-дипломатичні задачі.

Андрій: В Берліні ми вирішили провести і допрем’єрний показ . Це було під час фестивалю “Маріуполь: місто надії”, на який ми привезли багато дітей. 

Софія: Я, звичайно, дуже переживала, як сприймуть цю роботу люди, які вирвалися з Маріуполя або й мають там загиблих родичів і знайомих. Та їм вдалося законектитися з цим фільмом! Ці люди, підлітки, почали до мене підходити і розказувати свої історії. Найкраща подія для мене, що маріупольці не сприйняли анімацію як якусь брехню чи фікцію,

Андрій: Ця аудиторія для нас найважливіша. Фактично, глядачі створили катарсис. Відбувся терапевтичний ефект – після тривалого часу невизначеності маріупольці спільно пережили нелегкі спогади. Здається, це навіть принесло певне полегшення, і решту днів це було абсолютно чудовий час – з усмішками, з радощами.

Софія: Цей фільм – тільки початок моєї роботи з темами війни. Зараз я співпрацюю з мюнхенським театром, який робить виставу за п’єсою Наталки Ворожбит «Зелені коридори». Вона також йде в театрі на Подолі в Києві. Працюю з історіями українців, з фотографіями.

У планах створення документального анімаційного фільму, лише тепер на особисту тему. Досліджую, як після початку повномасштабного вторгнення змінилося ставлення українців до планування сім’ї. Хотілося б знайти фінансування для цієї роботи. 

З портфоліо ГогольFest:

Історія співпраці арт-команди почалася з театрального фестивалю. Для його організації ГогольFest запросили на рівні місцевого муніципалітету. Згодом це виросло у більшу співпрацю. Команді Андрія Палатного доручили формування культурної стратегії міста. Її частиною стали міжнародні кінофестивалі.

2022 Ревіталізація місцевого будинку культури «Молодіжний» на місці якого створили центр сучасного мистецтва «Готель Континенталь». 

2021 Команда ГогольFest реалізувала у Маріуполі три великі міжнародні події. Це перформанс “Дорога додому” та “Дерево життя” на трасі на Маріуполь-Донецьк, гранд-опера “Неро” та арт-потяг ГогольTrain, який привіз до Маріуполя сотні митців і поціновувачів арту з Києва.

2021 Спільний проєкт з німецькою режисеркою Крістін Дісман “Місто, екологія, майбутнє, Азовсталь”. 

2019 Проєкт “Дегустація книжок” за участі Крістін Дісман.

Раніше:

Постановка урбаністичної казки «Між часами» за участі десяти художниць і художників із філіалу художньої академії у Маріуполі..За сюжетом, митці наживо малюють виставу за участі дітей. 

Перформанси та інші театральні роботи у співпраці театральних режисерів з Маріуполя і ГогольFest. Митці виступали в країнах Європи, аби нагадати про війну в Україні та зібрати кошти для допомоги ЗСУ. 

Олена Коркодим, сайт “Документи”

Фото та ілюстрації надано командою фільму “Маріуполь. Сто ночей”

Читайте також:	“У Кам’янці-Подільському має бути свій Санденс”
	“А завтра було “Кохання”