“Король Лір – це про те, що не можна втрачати любов”
Одного разу в Ужгороді авторка “Документів” зустрілася з акторками театру “УЖіК” і документалістом Дмитром Грешком. Говорили про фільм “Король Лір. Як ми шукали любов під час війни”.
#сітігайд: У ж г о р о д
Поки кіновиробництво у Закарпатті на паузі, світом подорожують фільми, зняті авторами з Ужгорода. Серед них документальні роботи дебютантів Максима Мельника і Лесі Кордонець, а також фільм Дмитра Грешка, знятий за участі неофітів з міст України, охоплених війною.
Театр під час війни є платформою для мистецького акту і простором для обговорення таких складних питань, як гідність, моральний вибір чи стереотипи. У фільмі “Синдром Гамлета” історії українців і українок звучать під час театральних репетицій, де їхні емоції та відвертість переходять у крайні стани. Це мікромодель українського суспільства з військовими, документаторкою воєнних злочинів, представницею ЛГБТК-спільноти та інших громадян, які навіть у снах воюють з російською армією. У своєму фільмі польсько-німецькі кінорежисери Ельвіра Нєвєра та Пьотр Росоловський створили колективний портрет покоління, народженого після розпаду Радянського Союзу та сформованого суспільними змінами.
Дмитро Грешко у фільмі “Король Лір. Як ми шукали любов під час війни” концентрується на відчутті часу і, водночас, богемного Ужгорода. Проти Пушкіна повстає не тільки Шевченко, а й Шекспір. Його п’єса допомагає людям зі сходу чи півдня України віднайти відповіді на питання про любов і людяність, без яких неможливе відчуття дому і, зрештою, свого “я”. Портрети акторок та акторів, які протистоять деміургу, надають “Королю Ліру” особливої емоційної і автентичної глибини. Водночас, робота Дмитра Грешка лишає глядача у жорнах історії зі сподіванням на силу найвищих почуттів.
На мосту в Ужгороді легко можна зустріти і відомого поета, і геніального музиканта. Та спершу ваш погляд спиниться на картинці — авто, кав’ярня, дикий виноград чи дерево, вище за Статую Свободи. Старовинна архітектура формує звичку відзначати деталі. Синагога, Театр ляльок, місця для афіш… Здалека помічаю Юлію та Олену та пригадую кадри з “Короля Ліра” — він знімався неподалік.
Юлія Горєлкова після вистав у театрі перейшла працювати до пресслужби Ужгородської міськради. За фахом вона медійниця. Після переїзду з Чугуєва дебютувала відразу в театрі й в кіно.
Роботи харківської художниці Олени Аляб’євої можна побачити у Закарпатському обласному художньому музеї імені Йосипа Бокшая. Олена бере участь у доброчинній виставці, кошти з якої перераховують на допомогу ЗСУ. У виставах “УЖіКа” їй пропонують провідні ролі.
У паузах між моїми питаннями Дмитро Грешко вирішує з акторками організаційні моменти. Його Фільм от-от вирушить на покази за маршрутами мандрівного Docudays UA. А з 30-го листопада цю роботу можна переглянути онлайн на DocuSpace.
Ми говоримо то про обстріли, то про Шекспіра. Стоїть така тепла осінь, що можна ходити у футболках і мружитися, забуваючи про окуляри. “Чим мені відгукується “Король Лір”? — міркує Олена Аляб’єва. — Мабуть тим, що не можна зраджувати. Головне – любов. Як казав наш режисер, любов врятує світ. І ми шукали любов. І з твору Шекспіра слідує, що ворожнеча і смерть між сестрами постали через те, що не було любові. Була тільки егоїстична жага наживи, жадібність”…
Юлія з нами ненадовго. Поспішає на роботу, де її ще пам’ятають, як акторку. За півтора роки у театральній студії поставили три великі вистави. Окрім “Короля Ліра”, це “Маклена Ґраса” та “Чекаючи на Ґодо”. Триває підготовка постановки “1984” за романом Джорджа Орвелла.
З кожним днем вони все більше звикають до Ужгорода, а слово “кава” промовляють з особливим теплом.
— Чи легко тут зібрати людей на театральну виставу?
Юлія: Ну, якщо є рекламна кампанія… Театром в Ужгороді цікавляться. Тут загалом поважають мистецтво, і творчі люди відчувають сенс своєї праці.
Олена: Я думаю, ужгородці до театру ставляться дуже тепло. Мені подобається і Драмтеатр, і Театр ляльок “Бавка”. Приходжу на вистави з дитиною. Усі, мабуть, бачили і мої вистави.
Спектаклі “Бавки” взагалі не варто пропускати.Тут і акторська гра на висоті, і ляльки класні. Режисер Олександр Куцик, який у фільмі був куратором “Короля Ліра” і ментором В’ячеслава Єгорова, має авторитет.
— Цей фільм ще більше привернув увагу до театральної сцени Ужгорода. Чи змінив він щось у вашому житті?
Юлія: Тут всі один одного знають, а ми ж багато давали вистав. Тож фільм став доповненням до акторської діяльності.
Після показу ще більше людей підійшли, аби спитати, як справи. Дехто розпитував, як потрапити до театру. Помітно було, що глядачів зацікавила історія про те як звичайні люди стають акторами.
Олена: До мене після фільму підійшла місцева художниця, яка до цього мене не знала. Ділилася враженнями про мої роботи. Так само інша художниця приїздила до мене на прем’єру “Маклени Ґраси”. Ось так об’єднує мистецтво – і художнє, і театральне.
— Які ваші амплуа в театрі?
Юлія: Зараз я вже не в театрі, а раніше у мене було дві ролі. Я грала і наймолодшу сестру, пасіонарну, добру, яка рятує батька. Водночас у мене була роль найстаршої сестри, яка зраджує батька, захоплює собі всю владу. Обидві вони вмирають, на жаль.
– Як воно – розпочинати роботу на сцені з такої складної вистави?
Юлія: Ці репетиції мене рятували. Завдяки театру вдалося зберегти щось вище, ніж побутові справи – щось те, що я люблю. Адже на початку в мене тут не було ніякої роботи, а в театрі я змогла залишитися собою, знайшла нових друзів. Я все змогла. Дуже важливо було на якийсь час відволіктися від воєнної реальності, яка до переїзду супроводжувала мене всюди.
– Яка найбільша подія сталася з вами у цьому кіно?
Юлія: Відбулося багато чого. Зйомки – це взагалі дуже цікаво. Знаєте, реакція у всіх різних була на мікрофон, на камеру. Мені ж це додавало драйву. І здавалося, що цей фільм – можливість щось залишити у цьому світі після себе, та ще й у виставі за Шекспіром. Цей фільм, він набагато більший, ніж є я…
Під час поїздки до Чугуєва за камерою, звісно, була інша людина, та я почувалася хронікеркою. Крізь уявний об’єктив легше дивитися на зруйнований Будинок культури, до якого ходили мої діти, де я працювала як журналістка… Добре, що це була спільна поїздка з Дмитром Грешком. Якби була сама, мені було дуже боляче
Я все це бачила знову, та не зупинилася на скорботі. Думала: “Як добре, у світі побачать докази, що Росія дійсно руйнує будинки для дітей”.
Для мене це була важлива подорож, і я вдячна, що Дмитро був поруч.
Олена: Це було так цікаво – побачити себе з боку. Враження, ніби це було вчора. Я аж засумувала за тими веселими часами. І справді ця робота якось відірвала від військових реалій. І від побутових: ми з родиною на той час жили у спортзалі.
Дмитро: Зате ми тебе швидко знайшли!
Була цікава історія з Оленою: на кастингу ми звернули на неї увагу, а потім з’ясували, що в номері телефону помилка. Ужгород, тисячі людей ходять. І хтось з групи згадав, що бачив Олену у центрі ПАДІЮН.
Олена: Там і кастинг був, там я й жила у цьому гімнастичному залі. Дитина, мама, чоловік і ще 17 ромів. Вони класні, ми досі товаришуємо. Але знаєте, була проблема – наші роми не люблять спати: опа, і TikTok серед ночі. Мій чоловік вирішив купити їхнім дітям навушники. Зрештою, всі порозумілися, і спати вдавалося довше.
– Чим вам цікавий Ужгород?
Олена: Я хочу тут залишитись. Коли приїхала, дуже сумувала за домом, за Харковом. А зараз я ніби вдома. У мене вся родина не хоче їхати додому: не тільки тому, що війна. Ту затишно і нам тут комфортно. Можливо, це відчуття почалося з театру… Мені подобається моє тутешнє життя. Ужгород дуже красивий, старовинний, атмосферний і, як сказала Юля, тут мистецтво тут надихає багатьох.
Я люблю такий ритм життя. Він настільки лайтовий, повільний… У Харкові всі кудись біжать, поспішають. Це неперервний такий потік людей, як мурашник. Всі метушаться, нервують… Тут такого нема. Кава обов’язково ранкова, потім ще друга кава. Класно!
Ще мені подобається архітектура – історична наповненість з різними епохами.
– До того ж, у Вас усе складається з театром. В чому взагалі полягає робота актора?
Олена: Це люди, які працюють над тим, щоб донести суть до глядача. Втілюють насамперед бачення режисера, та кожний додає щось своє. Одну і ту саму роль двом людям не зіграти однаково. А ще потрібна колосальна віддача, ти маєш викладатися.
Дмитро: Ви обидві привнесли у цю виставу чимало свого. Зазвичай у акторів інакший підхід, вони абстрагуються. А вас просто не інструктували, як діяти у цій експериментальній постановці.
Тому у цій версії “Короля Ліра” доволі значима персональна складова.
Олена: Це, так, мабуть, і є. Я ж спершу була Корделією, але потім мені сказали: “Ні-ні, ти надто зла для Корделії. Маєш зіграти її сестру!”.
– Над чим довелося працювати найбільше, аби стати акторкою?
Олена: Дикція, пластика. Для нас запросили викладача з фехтування, приходив вчитель хореографії, який ставив пластику, займалася фахова акторка Агнеса. Постійно приходили люди, аби чомусь навчити, допомогти.
Мені все стало в нагоді, аби вловити різницю між рухами на сцені й у житті. А в житті я була, як виявилося, дуже-дуже скутою. Хоча й не здогадувалася про це.
За кілька секунд до виходу було дуже страшно. Головне — зробити перший цей крок і вийти. І коли ти вже вийшла, це вже все. Далі тільки кайф!
Найпотужніше у цьому театральному житті — обмін енергією з глядачем. Вистава завершується, хтось аплодує, хтось зітхає, хтось сміється. Такий апогей усього людського…
— Дмитро Грешко — хороший режисер?
Олена: Дуже класний, і дуже гарна людина! Я бачила його фільм про швидку, і ще сподіваюся прийти на прем’єру “Дівії”. Це стрічка про вплив війни на природу.
Дмитро: Бувають різні режисери. Документалістка, вона, насправді, може травмувати героя. Є люди, які сильно тиснуть на героїв, намагаються знайти драматичні кадри – за прикладом західних журналістів.
Я звісно, скільки міг, знімав особисте життя. Але такого, щоб зранку до ночі очікувати, як хтось там свариться чи нервує, у нас не було…
На цій Театральній площі ми попрощаємося з Дмитром Грешком, однак зовсім ненадовго. У наступній публікації кінорежисер розповість про особливий кінофестиваль в Ужгороді, де поєднуються гори і кіно.
Ця зустріч відбулася під час поїздки до Ужгорода, організованої “Школою універсальних редакторів”.
Олена Коркодим, сайт “Документи”
Фото авторки
| Читайте також: | CMIFF: Кінофестиваль, що гори верне |
| Сила повномасштабного кіно |