“У Кам’янці-Подільському має бути свій “Санденс”

Яким був вердикт кінокритиків про кінофестиваль “Бруківка”, і чи позначився він на мотивації засновника Андрія Зайця. 

Про цей фестиваль знають вже не лише у Кам’янці-Подільському, а й в Польщі й Таїланді. Він стартував як локальний майданчик, де можна було переглянути мейнстримне українське кіно, аматорські фільми. Окрім кінопрем’єр, тут проходили дискусії за участі кінематографістів, кінокритиків, блогерів.

Для показів кіноактивіст Андрій Заєць обрав саме народний формат. Від початку  прискіпливо вивчав джерела фінансування — аби фестиваль не виявився “заходом для звіту”, і щоб останнє слово лишалося за командою. За відгуками гостей “Бруківки”, щодо інтересу глядачів на цьому фестивалі питань немає. “Спочатку основний фокус був на авторському та аматорському кіно, з ухилом у жанровість – фантастика та горори. Зараз це майданчик для авторських кінематографічних висловлювань фільмів усіх жанрів та видів — як для профі, так і для тих, хто тільки починає вчитися знімати кіно та шукає свій авторський стиль”, — каже програмний директор “Бруківки” Денис Буданов.

Тут роботи аматорів  показують у одній програмі з фільмами метрів. Для глядачів це часом сюрприз і тест: “Вже сміятися, чи обійняти сусіда і плакати?”. Водночас, для самих аматорів кожний такий показ дуже важливий. Зокрема, такої думки співзасновник Kino42, продюсер Ілля Гладштейн. “Аматорські роботи є точкою входу у світ професійного кіно, – коментує продюсер. – Замість держави таку роботу в Україні ведуть окремі кіношколи. Рух таких кінофестивалів, як “Бруківка”, “Бардак”, варто було б систематизувати й підтримувати”. 

За шість років у програмах “Бруківки” було показано понад 10 тисяч фільмів. Переважно, це короткометражні роботи. 

Поки триває велика війна, “Бруківка” прокладає шляхи до глядачів за підтримки волонтерів. Цього року покази пройшли в Німеччині, Варшаві, Таїланді та чотирьох українських містах. Команда фестивалю проводила збори коштів для ЗСУ, працюючи на одному лише ентузіазмі.

Детальніше про це розповів Андрій Заєць. Цього року ми з ним спілкувалися частіше, ніж зазвичай. Авторка “Документів” обирала найкращі фільми у складі журі Спілки кінокритиків України. Також до нього увійшли голова правління СКУ Оксана Волошенюк, кінокритики Ігор Кромф та Кирило Пищиков. За які фільми ми віддали свої голоси, читайте після короткого кейсу фестивалю від Андрія Зайця.

            “Бруківка” як інструмент просвітництва

“Кінофестиваль я почав робити через те, що в нашому регіоні не було подібного майданчика для спільноти, яка цікавиться кіномистецтвом”, — каже про запуск фестивалю засновник “Бруківки”. Він сам хотів знімати кіно, і у 2017 році мріяв зібрати в одній залі всіх аматорів з Поділля і Хмельниччини. Окрім кінопоказів, у дебютантів була можливість зустрітися з українськими кінематографістами. Для переможця навіть знайшли “невеличкий грошовий фонд”. 

Енергії цьому кіноактивісту не позичати, і зараз свої роботи на фестиваль подають  автори з України і майже з 120 країн світу. 

— Андрію, якою була Ваша мотивація?

— Мені дуже подобається концепція національного американського кінофестивалю незалежного кіно «Санденс», який було засновано в 1981 році. Актор Робертом Редфорд і група його друзів і однодумців хотіли створити більше умов для становлення незалежного американського кіно. Класно було б проводити в Кам’янці-Подільському подібний! Ми ж можемо презентувати короткий метр. Є Київ, де щомісяця відбуваються різноманітні кіноподії, також є Львів з WIZ-Art, ОМКФ, але в малих містах та не-обласних центрах цих показів ніколи немає. 

З роками глядач Поділля зацікавився сучасним українським незалежним і професійним кіно. Для цього від початку проводимо безкоштовні покази. 

— Хто фінансує цей фестиваль?

—Найбільше в цьому питання ми могли покладатися на Кам’янець-Подільську міську раду. Це й базове фінансування в розмірі 50 тисяч гривень, і змога безкоштовно проводити кінопокази на таких локаціях, як кінотеатри, Будинок культури, Кам’янець-Подільський музей-заповідник.

Мали досвід отримання фінансування Держкіно України у 2018 та 2019 роках. Це був другий і третій кінофестиваль. Оцінювали нас прискіпливо, ще й посміювалися. Максимум, що надали  тоді  – 72 і 90 тисяч гривень. В той же час, державна підтримка масштабних фестивалів в інших регіонах була від 200 до 500 тисяч гривень. 99% з них вже припинили існування через пандемію і повномасштабне вторгнення Росії. 

В 2021 році державна підтримка для нас ще зменшилась. Хотіли податися на фінансування 5-го ювілейного кінофестивалю “Бруківка”. Втім, у Держкіно вирішили виділити суму до мільйона гривень на проведення першого Хмельницького кінофестивалю. Відкривався він у Кам’янці-Подільському, і у всіх пресрелізах тоді оголосили, що це “перший фестиваль на Хмельниччині”. У“Бруківки” на той момент була IMDB-сторінка, відзнака якості з Німеччини Європейських кінофестивалів EFFE Label 2020, своя аудиторія та історія. Ми приймали кінематографістів з Німеччини, Франції, Польщі та США… 

На фінансування Українського культурного фонду я не подавався, адже вже не перший рік сам є експертом з аудіовізуального мистецтва. Було б неправильно оцінювати заявки кінофестивалів.

Починаючи з 2020-го року, ми проводимо всі фестивалі та окремі кіномарафони без державний коштів. Майже все я компенсую сам.  

Цього року зібрали 550 доларів на платформі FilmFreeWay. Доклали ще 30 тисяч гривень власних коштів. Все це завдяки підтримці наших волонтерів та учасників попередніх років, які в кожній із країн допомогли нам реалізувати подію. 

— Якими є головні складові формату “Бруківки”? 

— Ми завжди експериментуємо з форматом, концепцією і взагалі поняттям, що таке “кінофестиваль”. Може видатися, що ми непрофесіонали в своїх підходах. Наш колега, який допомагає нам з 2020 року, Денис Буданов, завжди намагається корегувати щодо програми, відзнак, номінацій. Але для нас на першому місці глядач, нехай вподобання й різняться від смаків кінокритиків і професіоналів у сфері кіно.  

Якби ми оголосили просто програму, це був би показ для 50 глядачів. А коли я анонсую свій новий фільм, у залі 500 людей, і 75 відсотків із них залишаються на фестивалі і знайомляться з фільмами програми!

В нас є і постійні глядачі, і, з березня 2022 року, – нові, які прибули на Поділля з тимчасово окупованих територій. Це студенти, середній клас,  робочий клас, митці, місцеві політики, пенсіонери…

— Які досягнення фестивалю вважаєте головними? 

— Головним досягненням кінофестивалю «Бруківка» є спрацьована команда. З 2017 року вона не змінювалася і лише розширювалася. За шість років жоден з нас не отримав заробітну плату чи прибуток, це просвітницька робота. Глядачі й учасники це бачать, і завжди приходять на наші заходи. 

А найбільшим резуьтатом буду вважати розвиток кіноіндустрії в регіоні. Якщо вдасться залучити кіновиробників на мальовниче Поділля знімати професійне кіно – місію виконано.

Найвідомішим кінематографістом з Хмельницької області є Аркадій Непиталюк. Його колега з Поділля, Антоніна Белінська, отримала «Золоту дзигу» за «Найкращий дизайн костюмів» у 2020 році. Наш актор Володимир Кравчук, який зараз захищає Україну, зіграв головну роль в новому фільмі Павла Острікова «Ти — космос».  Але про них знає небагато кам’янчан. Є ще нам над чим працювати, щоб популяризувати український кінематограф.

– Локальні фестивалі важливі для популяризації кіно. Яка підтримка їм потрібна зараз?  

– Пожартую – освоєння бюджету і запрошення випуск на сцену місцевих губернаторів, міських голів та голів облрад, які зможуть похвалити організаторів. Зате, коли ти їдеш з незалежним фільмом до Канн, на Кіноринок на запрошення французької сторони тощо, то на питання фінансової підтримки вони тобі скажуть «вибачай». 

Потрібно розвивати інститут кінокомісій. Важливими є програми підтримки кінематографії обласними та місцевими радами. Для посилення рівня аматорського кіно мають бути грантові програми для дебютантів.

Також для популяризації таких туристичних напрямків, як Хмельниччина, корисно створювати умови для кіновиробників з-за кордону.

У Києві фестиваль “Бруківка” приймав кінотеатр Kino42. Як виняток, глядачі мали придбати квитки. В рамках фестивалю було показано понад 300 короткометражних та повнометражних робіт, 200 з яких зняли українські автори.

                                 Переможці за версією Спілки кінокритиків України

Головний приз Національного конкурсу отримали дві роботи. Це фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука “Літургія протитанкових перешкод” і анімація “Маріуполь: Сто ночей”, яка, за рішенням основного журі, здобула ще й Гран-прі кінофестивалю. 

“Літургія протитанкових перешкод”, попри десятки кінофестивальних призів,спочатку опинилася в тіні іншого видатного фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука, “Памфір”. Однак історія розставила все на свої місця. Зараз покази роботи про перший період повномасштабного вторгнення РФ тривають на сайті The New Yorker. 

Розпочинається фільм рядками з тексту Олександра Михеда. Його книгу на той час ще не опубліковано. Так у світлі католицького храму постають питання вибору у найтяжчий час історії. Її герої, скульптори, полишають фігури святих та виготовляють протитанкові “їжаки”. 

Що ми готові віддати війні? Наскільки зрілими ми є у цих епохальних змінах? Дійсність у цьому короткому метрі сповнена страху, очікувань, пошуків опори чи символізму. Похилені хрести римуються з протитанковими перешкодами, і навіть у цьому збігові хочеться бачити натяк на прихильність вищих сил. 

Фільм відзначає виразна операторська робота цілої команди кінематографістів, зокрема, Андрія Лисецького. Без світла, що, певне, має допомогти у спасінні душі, неможлива віра у Перемогу.

(Уточнено) Документальний анімаційний фільм “Маріуполь. Сто ночей” — вісім хвилин жаху, що спопеляє місто. Дівчинка вирушає на проспект Миру шукати живих людей… Ця робота Софії Мельник стала мистецьким доповненням до свідчень очевидців і нечіткої статистики з Маріуполя, яку намагається знищити Кремль.

В основі фільму — історія чотирирічної Аліси. Разом із мамою вона опинилася в  облозі міста, і, зрештою, на «Азовсталі». Під час евакуації з заводу росіяни їх розділили. За сюжетом фільму, Аліса повертається до звільненого Маріуполя.

До саундтреку фільму увійшла пісня “Колеса” на вірші Василя Стуса “Колеса глухо стукотять” та “Менi здається, що живу не я…”. Вірш, у якому згадується Харон, дисидент присвятив Миколі Зерову. Цей аркуш було підшито до справи Стуса. У 1985-му поет помер у російському ГУЛАГу. Причини не встановлено. 

Конфлікт дитинства і злочинів проти цивільних є насамперед, емоційною історією у чорно-червоному спектрі. Драматичного підсилення фільму надають засоби візуального мистецтва і музики.  Це мистецька рефлексія, а Документальний фактаж складають реконструкція воєнних дій росіян на проспекті Миру у Маріуполі, записи із щоденника Єгора Кравцова. Восьмирічний хлопчик  описав сто днів окупації міста, яку навесні 2022-го він пережив із мамою та сестрою.

Поєднуючи категорії дійсного, нереального, психологічного, анімація проводить глядача найширшою палітрою відчуттів жаху. При цьому історію героїні фільму зрозуміють навіть діти.

Анімаційний фільм має версію для живого аудіо- та музичного супроводу під час показу, а також докладний сайт. 

“Маріуполь. Сто ночей” став підсумком не одного року роботи команди “Gogolfest”. На кінець лютого 2022 року команда Андрія Палатного започаткувала у Маріуполі тривалу культурну стратегію, а також центр сучасного мистецтва, який тепер діє за кордоном.

 “Цей короткий фільм – стріла, яка має влучити в серця глядачів у Європі і світі, аби вони дізналися й про інші наші проєкти про Маріуполь”, – каже Андрій Палатний. Докладніше про це читайте у окремій публікації “Документів”.

Переможцем  Міжнародної конкурсної програми став фільм “Наші чоловіки і жінки”. Робота кінорежисера з Йорданії Ахмеда Алесіра є  оригінальним авторським висловлюванням на тему трансгендерності у мусульманському світі. Рідкісна тема надихає порівняти кінематографічний ландшафт Йорданії зі стежками авторів “грецької химерної хвилі”.

За канву кінорежисер обирає ритуал поховання та біблійний сюжет. Акцент на портретах героїв “олійними фарбами”, вочевидь, має нагадати нам про людську сутність. А також про несумісні з нею звичаї людей.

Спеціальні відзнаки кінофестивалю “Бруківка” за версією кінокритиків.

Ці роботи фокусуються на кризових темах та рефлексіях щодо питань часу, запрошуючи на дно кримінальних розбірок у 1990-тих чи на пошуки Супермена у масштабах Броварів Київської області.

“Джордан” Катерини Лесик відзначено “За правдиву рефлексію над важливим періодом в історії Незалежності України”. Він відтворює реальну історію 1990-х із її корозією цінностей. Чоловіча дружба змішується в одному коктейлі зі зрадою, презирством і заздрістю. В якийсь момент видається, що сюжетний конфлікт зав’язано на парі модних кросівок. Зрештою, кожний із персонажів цього нуару керується власною правдою. 

Роботу ГКЧП Аркадія Непиталюка відзначено “За іронічну, і водночас інтимну, історію початку Незалежності України”. 

Витриманий у авторській манері Аркадія Непиталюка, фільм відтінює епоху золотих зубів із її золотими легінсами і блискучими любовними перипетіями. 

У фокусі уваги кінорежисера – піонерський табір, у який просочується біосередовиище дорослого життя. Зіткнення героїв різних поколінь нагадує колаж із газети “Правда”. Лише поза трибунами партійні кадри постають у іншому світлі. Наприклад, не переймаються, чи правильно вони представляють країну перед коханцями. Невже розвал СРСР дійсно можливий?

Фільм “Капітан Бровари” Едуарда Нечмоглода відзначено “За мистецьке декодування супергероїзму в сучасній Україні”.

Режисер пропонує пройти шлях героя на вулицях свого міста. Найкомічнішими у цьому монк’юментарі є розмови про бажане, як про реальне. Наближені до скетчевих,  пародійні зйомки більшості свідків Супермена не наближають  “Капітана Бровари” до фільмів Фелліні. Водночас, ця робота, певне, додасть свіжої мотивації волонтерам.

Найцікавішим є сам фокус на передмістя Києва. І це наша здорова альтернатива Голлівуду!

У Міжнародній конкурсній програмі кінокритики відзначили анімаційний фільм “Торговці льодом” Жоау Гонcалеcа, Португалія. Диплом “Бруківки” він отримав “За збереження європейської традиції анімації та майстерне нагадування про силу родинних зв’язків — навіть над прірвою і в оточенні криги”

Жоау Гонcалеc, зазвичай, штучно обмежує палітри кольорів. Для родинної теми він обирає контраст між теплими і холодними тонами. 

Це трохи чоловіча історія, за сюжетом якої на горі мешкають тато з сном. Про минуле ми можемо здогадуватися: режисер дає натяки, паузи для роздумів і фрагменти тиші.

Анімація передає відчуття, які важко висловити словами. У якийсь невловимий для ока і реального життя спосіб  цей фільм додає глядачам відчуття доброти і оптимізму. Зрештою, тема родини, від “не забудь одягти шапку” до духовного зв’язку після втрати члена сім’ї, близька всім. 

Олена Коркодим, сайт “Документи”

Фото з архіву кінофестивалю “Бруківка”

Чиайте також: У Кам’янці-Подільському має бути свій “Санденс”